«Тут сирена не така, як в Україні». Діти й дорослі, що втекли в Ізраїль, про ракети ХАМАС, страх і впевненість

З початку повномасштабної війни в Україні десятки тисяч людей приїхали до Ізраїлю: хтось репатріювався, маючи єврейське коріння; ті, у кого такої можливості не було, стали біженцями. У перші дні російського вторгнення ізраїльтяни організували центр психологічної допомоги — фахівці брали за основу досвід переживання місцевих воєн.

Незабаром цей досвід повторився: ранній ранок 7 жовтня почався із завивання сирен: угруповання ХАМАС напало на Ізраїль. Наші партнери зі «Спектру» поговорили з українцями, які врятувалися від бомбардувань у рідній країні, про те, як вони переживають нову війну.

«Якщо другові страшно, ведіть його до нас»

У вітальні сидять дев'ятеро дітей — це хлопці, які народилися в Ізраїлі, переїхали сюди давно разом із батьками, або ті, хто втік від війни в Україні. Олена Дубровнер, волонтерка і засновниця дитячого домашнього клубу, роздає їм картки для гри в «Мафію» і водночас розповідає, як поводитися під час ракетної тривоги та обстрілів.

«Друзі, хто з вас був у бомбосховищі? Якщо ви зайшли в туалет, і в цей момент почалась азака ("сирена" — ред.), завершуєте свої справи, потім встаєте і йдете у бомбосховище. Ми з вами зараз вчимося виживати», — пояснює жінка.

Після початку війни вона насамперед зібрала у себе дітей: Олена має клуб «Після школи», простіше кажучи — приватна група продовженого дня. Діти українських біженців стали його частиною і зараз займаються разом із рештою. Інтегрувалися вони, за словами Олени, важко, ніхто з них не був готовий до довгої дороги, втрати дому та соціальних зв'язків. У багатьох в Україні залишилися батьки та літні родичі.

«Батьків треба підтримати, вони, найімовірніше, на нервах і напружені. Намагайтеся вдома не кричати. Поговоріть із мамою та дізнайтеся, чи є у вас запаси їжі й води, свічки та ліхтарики, — продовжує говорити з дітьми Олена. — Піднесіть руки, хто має ліхтарики вдома? Чудово. Що ви любите: тушкованку, кукурудзу чи туну?»

«А якщо ми з'їмо всю їжу одразу?» — несміливо питає дівчинка з русявою косою.

«Тоді, малече, ти просто пишеш у чат: друзі, у мене проблема!» — відповідає Олена, не розгубившись.

За вікном чутно віддалені вибухи. Коли вони наближаються, ми дружно підводимось і спускаємось у бомбосховище. Це просторе підвальне приміщення з важкими дверима. Усередині — два дивани та столик, коробки з іграшками, є туалет і крихітна кімната на випадок ядерної загрози. На стінах сховища висять дитячі малюнки й картини. Заняття триває.

«Удень ви можете прийти до мене, я приймаю всіх дітей під час війни, — звертається до дітей Олена. — Якщо у вас є подружка, яка сидить удома в панічному стані, її можна привести до нас. Якщо ви маєте друга, якому страшно, ведіть його до нас. У нас є місце, ми можемо прийняти ще більше дітей, так навіть цікавіше буде в "Мафію" грати, згодні?»

«Коли починається сирена — болить живіт»

«А я не пам'ятаю, як почалася війна. Нічого не пам'ятаю, — розповідає 9-річна Яна зі Львова. — Пригадую, що ми зібрали речі, поїхали до бабусі в село, а потім був аеропорт. Якби ми залишилися, в нашу оселю могла би влучити ракета. І я зрозуміла, що краще поїхати, щоб залишитися живими».

Яна виїхала зі Львова з мамою та двома сестрами. Батько залишився там. За словами дівчинки, спочатку він казав, що піде на війну, і вона хотіла розплакатися, бо переживала, що тата вб'ють.

Та коли вони дісталися до Ізраїлю, тато передумав: зараз він в Італії (чоловіки призовного віку можуть виїхати з України легально лише в особливих випадках; чому виїхав батько Яни, невідомо — ред.).

«В Україні в мене залишилися бабуся, двоюрідний брат і його мама. Там залишилися майже всі мої однокласники, найкраща подруга Даша. Вона живе в селі, зараз теж начебто там. Ми не спілкувалися дуже давно. Я хотіла б повернутися в Україну», — каже Яна.

Коли почалася війна в Ізраїлі, Яна була в гостях у нової подруги — залишилася з ночівлею. Дівчинка прокинулася від дивного звуку. Подружка спала. Спросоння Яна вирішила, що це будильник. Подивилася на телефон, але він був вимкнений. Тільки тоді вона зрозуміла, що це сирена.

Почала будити подругу: «Єво, вставай!» З кімнати вийшла мама, заспокоїла обох, запевнила, що відбуваються навчання, тож можна знову лягати спати. Коли сирена залунала знову, мама вийшла стривоженою і сказала, що почалася війна.

«Ми сиділи на ліжку, серце сильно билося. Подумали, що зараз буде капець, — згадує Яна. — Моя подруга мешкає на першому поверсі, і ми просто сиділи вдома. Увечері почалася ще одна сирена. У них удома є товста стіна, ми там під нею стояли. І так усі ці дні…

Мені розповідали, що над Ізраїлем є купол. Я це знала, але забула — як завжди, коли мені страшно, я все забуваю… Якщо стріляють ракети, ізраїльтяни натискають на кнопку, і цей купол закривається. Ракета влучає і відлітає. Мене, звісно, це не заспокоїло. Коли реве сирена, у мене починає сильно боліти живіт — від страху, напевно. І починає сильно битися серце. Зараз про всі гучні звуки — від машини, мотоцикла, гелікоптера, літака — я думаю, що це сирена, і мені завжди страшно».

«Навіть на сходи не спускалися»

До війни 10-річна Оксана з батьками мешкала у невеликому місті Кагарлику Київської області. Старший брат Оксани — аеророзвідник у ЗСУ, один із перших, хто ввійшов до звільнених від російської окупації Бучі, Ірпеня та Бородянки. Це він умовив маму Оксани репатріюватися в Ізраїль — вони переїхали у червні 2022 року.

«Війна [в Україні] почалася, а нам лише за кілька місяців розповіли у школі про неї, — каже Оксана. — Я знала, що таке бомби і війна. Просто, коли у школі розповіли, здивувалася, що війна у нас триває, трохи навіть шокована була».

Брат Оксани ось-ось має прилетіти до рідних в Ізраїль, у невелику відпустку. Але тут також розпочалася війна — тепер його подорож під питанням.

«Якщо війна в Ізраїлі не закінчиться за тиждень, він не зможе приїхати. Я дуже сподіваюся, що він зможе приїхати!» — підсумовує Оксана.

Вона розповідає, що першу сирену в Ізраїлі пережила спокійно, «навіть на сходи не спускалися».

«У нашому будинку бомбосховища немає. Ми у ванну пішли — мама запевнила, що там безпечно. А потім нам сказали, що там небезпечно і треба виходити на сходи. Згодом ми дивилися з вікна "фаєр-шоу": спочатку було три фігні, далі дві, потім одна, зрештою їх не стало. Мені не було страшно. Може, у мене так організм влаштований», — пригадує Оксана.

В Україні у дівчинки залишилися бабусі, батько та інші родичі, але повертатись вона не хоче.

«Не хочу повертатися туди, де [може початися] третя світова війна. Якого хріна росія напала на нас? Чому путін-ху*ло думав, що ми на них нападемо, нафіга нам це робити?»

«Це зовсім різні війни»

Ларисі 41 рік, вона народилася у Львові. Чоловік Лариси за чотири роки до початку війни в Україні виїхав на заробітки до Ізраїлю. В Україні у Лариси залишилися старший син і батько.

Війна застала Ларису в Запоріжжі, куди вона приїхала, щоб допомогти літньому хворому батьку її чоловіка.

«Ми ці тривоги раніше бачили лише в кіно, — згадує вона. — У нас там халупка невелика, тікати нікуди, тривога гарчить. Страшно, але пережили… Не пам'ятаю, що я казала дитині, як її заспокоювала. Найбільше злякався молодший син, йому тоді було дев'ять років. У мене самої такий безлад у голові творився. Було дуже тривожно, просто не знала, що робити. Ми ніколи не думали, що це торкнеться нас».

Сім'я вирішила вилітати в Ізраїль — до батька та чоловіка. Зі Львова Лариса з молодшим сином вирушили до Польщі.

«Четвертого березня 2022 року ми пішки перейшли кордон. Холод собачий, у нас сумка, я з дитиною. Черги кілометрові, — жінка й зараз здригається, згадуючи ту добу. — Люди з Харкова, Донецька, Луганська… Боже, там були сім'ї, у яких по четверо-п'ятеро дітей, і вони в тоненьких курточках! Не мали часу навіть зібратися — у чому були, в тому й вийшли. Ми ділилися з ними».

На початку квітня родина возз'єдналася в Ізраїлі. Лариса зізнається, що за 4 роки вони з чоловіком віддалилися одне від одного, хоч і знайомі практично з дитинства — пара разом 25 років. Та коли в Ізраїлі почалася війна, вони знову згуртувались і підтримують одне одного.

«Коли тут почалося, ох! Мої очі були перелякані, я хапалася за голову, — каже Лариса. — Чоловік мене підтримав і заспокоїв, переконав, що треба довіряти Ізраїлю. Першого ранку сирена була кожні кілька хвилин, і ми спускалися щоразу в бомбосховище. Тут сирена не така, як в Україні: у нас вона тихіша, крізь зачинені вікна можна й не почути, а тут вона тебе пронизує, і ти навіть не замислюєшся, спускатись у бомбосховище чи ні…»

Після перших сирен жінка приготувала для своїх близьких каву та чай у термосі, плед, бутерброди — все було зібрано на випадок нових обстрілів.

«Це зовсім різні війни і різне ставлення людей до цього. У нас, мені здається, якось легковажніше люди до цього ставляться. Тут ніхто не тікає від мобілізації. Тут під час сирен бачу страх в очах дітей. Вони одразу біжать до бомбосховища. Тут вони знають із пелюшок, що це таке, бо країна завжди у стані війни, і всі до цього звикли».

Зараз Ларисі звідусіль телефонують зі словами: «Як же так, адже ви вже втекли від однієї війни, щоб берегти дітей, а зараз ось така ситуація».

«Не можу сказати, що я відчуваю. Страх. Але я довіряю Ізраїлю. Я дуже люблю Україну та Львів — найкрасивіше старовинне місто, можу цілими днями проводити в ньому екскурсію. Але не дуже довіряю нашому уряду. В Ізраїлі я почуваюся спокійнішою, тут люди відкритіші, усі посміхаються, почуваєшся вільнішою, впевненішою».

За словами Лариси, стан тривоги її не залишає.

«Чоловік постійно в телефоні, я прошу його хоч ненадовго відкласти мобільний, щоб не збожеволіти, — каже вона. — Зрозуміло, що всі ми переживаємо — це страшно і боляче. Невідомо, що буде вночі, чи спатимемо ми, чи будемо сидіти в бомбосховищі».

Лариса має єврейське коріння. Вони з сім'єю зібрали необхідні документи, що підтверджують право на репатріацію, але їхній адвокат — ще й офіцер-десантник. Він пішов на війну, всі документи залишилися в нього, тож справа поки що не рухається. Її чоловік працює будівельником, вона — прибиральницею в ізраїльській школі.

«На прохання директора я проводжу бесіди з російськомовними дітьми, допомагаю їм адаптуватися. Для мене не має значення, звідки дитина, з якого боку — вона не винна, у цій ситуації вона — жертва, як і ми».

«Терор має одне обличчя»

Ларисі 52 роки, 2021-го вони з чоловіком переїхали з Дніпра до Ізраїлю, де вже жила їхня дочка. В Україні залишилися старший син і тато Лариси.

«Тут, в Ізраїлі, почуваєшся більш захищеною та впевненою, — розповідає вона. — Ізраїль постійно живе у стані війни, тут зовсім інше ставлення до цього. Хоча три дні у мене телефон розривається: усі дзвонять, співчувають, підтримують, хвилюються. А я найбільше переживаю за Дніпро, за Україну».

«Весною я була вдома [в Україні], — продовжує Лариса. — Ідеш містом, сирена гуде, але люди ніяк не реагують — ніхто не біжить, не ховається, усі як ішли, так і йдуть у своїх справах. А ми вже знали, наскільки це серйозно, переживши у травні позаминулого року одне бомбардування в Ізраїлі. Тут тебе підіймає тривога з ліжка, і ти біжиш. Будинок старий, підвал занедбаний, бомбосховища немає, а до громадського бігти далеко, тож ми бігли на сходовий майданчик. Сусідській дитині тоді було два тижні, нашій онуці — місяць. І ось ми всі стоїмо на майданчику, а зовні гуркотить і шибки летять. Для мене це було так страшно...»

Лариса згадує, як цієї весни їхала через Україну автобусом і бачила зруйновані споруди, розбиті будинки та руїни, автобуси й машини, заповнені солдатами. На її рідній вулиці замість одного з будинків залишився котлован: загинули бабуся, невістка і двоє дітей. Чоловік у цей час був на війні, а після похорону знову поїхав на лінію фронту.

«Тепер і до нас це дійшло, — продовжує Лариса. — Найстрашніше, що й сюди падають ракети російського виробництва (в арсеналі ХАМАСу, очевидно, є сучасне російське озброєння — наприклад, протитанкові ракетні комплекси "Корнет" — ред.). Терор має одне обличчя».

За підтримки «Медіамережі»