Тюрми СБУ, офшори Порошенка, вбивство Шеремета — Настя Станко й Анна Бабінець про журналістику та фемінізм

Настя Станко висвітлювала події на Майдані, російську агресію на Донбасі, була у полоні в так званій ЛНР. Анна Бабінець багато років висвітлювала корупцію, зокрема, в армії. У проекті «Слідство.Інфо» за співавторства Анни вийшли розслідування про вбивства Павла Шеремета, Катерини Гандзюк. 2016-го року вийшло розслідування Анни про офшорні компанії президента Порошенка, 2018-го Настя разом з колегами видала розслідування «Таємний ізолятор СБУ».

Обох за ці складні роботи у соцмережах цькували, їм погрожували.

Як вони розуміють роль власних розслідувань, що для них обох означає «відвага» і до чого тут фемінізм — у свіжому випуску «Дорогенька моя».

Настю, Аню, ви днями отримали нагороду міжнародної медійної фундації за відвагу. Що означає для вас це міжнародне визнання?

Анна Бабінець: Мені подзвонили з американського номера, і коли це сказали, я не зрозуміла — я не подавалася на цю нагороду і взагалі нічого про неї не знала. Потім прислали список запитань, і коли я відповідала, вперше задумалася взагалі, що я не просто журналіст, а я жінка-журналіст. Уперше це сталося зі мною два місяці тому.

Я завжди вважала, що я просто журналістка, як усі інші. Ти просто робиш свою роботу. Тож я почала думати: «О, справді, це ж, напевно, трошки інакше — бути жінкою-журналісткою».

Чоловіки-депутати можуть назвати тебе не Настею, а Настєнькою і це типу норм Настя Станко

Настя Станко: Пізніше ми зустрілися на іншому нагородженні — українському, де ми не отримали нагород, і обговорювали це вдвох. Я кажу: «Аню, ти гуглила що це за премія? Бо я ще ні». Вона каже: «Я погуглила, це класна премія». Я кажу: «Ну ок. Раз Бабінець як журналістка-розслідувачка загуглила, буду вірити».

Я багато разів сперечалася про те, що таке бути жінкою-журналісткою зі своїми колегами і в парламенті, і поза ним. Ти все одно приймаєш ту роль, яка вже існує. Це роль, в якій у тебе чоловіки-депутати можуть приобняти, назвати не Настею, а Настєнькою. Дуже рідко хтось скаже Івасику, Мішенько. І «дорогенька» я за своє життя чула багато разів. Бути жінкою-журналісткою — це все ж інакше, ніж журналістом.

Але це все таки премія за відвагу. Ви відчували, що робите щось відважне?

НС: Звісно, я роблю відважне.

АБ: Я відчуваю, що Настя робить щось відважне. Перша думка, яка приходить щодо відваги — це коли є фізична загроза. Напевно, усі події Майдану, Крим — усе, що ми пройшли як репортери, журналісти-розслідувачі. Найбільш відвага чи якісь певні принципи й переконання допомогли мені з історією «Панамських документів».

Я була авторкою розслідування про офшори Порошенка, яку опублікували всі провідні медіа світу.

Потім було близько двох чи двох з половиною місяців постійних атак у соціальних мережах: ви в усьому неправі, це все неправда. І це була «війна», в якій я була чи не єдиною жінкою у чоловічому світі.

Це був Порошенко з купою його юристів, майже всі лідери громадської думки теж були чоловіки. У моєму матеріалі було три коментатори-чоловіки, які казали, що це справді є виведенням грошей з України.

А коли ми видали сюжет, двоє з них відмовилися від своїх слів. Вони казали, що журналістка зманіпулювала. Це прекрасний чоловічий світ, який спочатку говорить, а потім бере свої слова назад.

Це був період, коли мені найбільше допомогла відвага. Тоді я пережила дуже сильний стрес. Я, як авторка, і наша команда відчували, що робимо правильні речі — ми 100 разів перевірили факти і ми праві: президент воюючої країни не може так вчиняти.

І все ж мої колишні колеги-чоловіки, які зараз працюють на сайті «Тексти», з якими ми разом працювали, писали відверто жахливі речі про мене, якісь скріншоти, псевдоаналізи. Це була така війна з чоловічим світом, який казав: «Та в чому вони там розбираються? Їй треба побільше мізків. Як вона може розібратися в таких матеріях, як офшори? Це точно все не перевірене. Як жінка могла таке зробити?».

Я винесла для себе певні уроки, звісно. Але це ще більше укріпило мою впевненість у тому, що я повинна залишатися журналісткою. Попри стрес і неприємні для себе моменти, я ствердилася і подумала: «Ні, повинна далі це робити, якщо так багато чоловіків воюють зі мною».

Іноді мене несе, у мене адреналін — ти не можеш без якихось речей жити Настя Станко

Настя, ти висвітлювала війну, була в полоні, ти теж була на Майдані, а для тебе відвага — це у якій сфері? Прямої фізичної небезпеки чи ще десь?

НС: Я би позичила гасло батальйону Айдар, я колись в них була на початку: «Слабоумие и отвага». Іноді мене дуже несе, виділяєтсься адреналін, і ти не можеш без якихось речей жити.

Так було на Майдані. Це небезпечно, ти це знаєш, але ти хочеш бути там, де небезпечно. Можливо, це трохи егоїстично, але ти просто хочеш бути серед цього.

На війні були моменти, коли нас обстрілювали, біля нас гинули люди. Були моменти, коли мені справді було дуже страшно і я казала: «Треба звідси швидше вибратись, адже ми тут можемо загинути або бути дуже серйозно пораненими».

Ми їхали геть, я казала собі, що не хочу більше повертатися, але минав тиждень і я їхала знову.

Але найважче мені було не в цих історіях. Коли ми вийшли з того підвалу після полону, мені всі писали яка я смілива. Але це в якомусь сенсі чорно-біла картинка: є погані люди і є ти хороша, розповідаєш сміливу чесну історію.

А от коли починаєш братися за складні історії — ти згадала ті ж самі тюрми СБУ, — і люди, зокрема колеги, пишуть, це замовні статті. Це люди, які теж були на війні, з якими ми ділили їжу. Як так?

Вони пишуть, що я погана людина, роблю погані історії. Водночас вони брешуть про якісь події, де ми були разом, розказуючи їх зовсім інакше.

Я їм телефонувала і запитувала: «Хлопці, чому так? Це ж було зовсім інакше».

В такі моменти ти готова здатися, тому що ти перестаєш розуміти і починаєш думати: може, я не права? Починаєш докоряти собі, адже всі ми люди, які сумніваються.

Дуже різна історія — бути авторкою і редакторкою. Я, як редакторка, наприклад, готова завжди підтримати журналістів, якщо точно знаю, що вони праві.

А коли ти сама авторка, то починаєш сумніватися, повинна бути інша людина, яка скаже: «Все нормально». Ти можеш збожеволіти. Тож без такої підтримки важко.

Я перестала вести Twitter в якому було, здається, 150 тисяч підписників. У Facebook якийсь час нічого не писала. Не те щоб я не могла цього читати, мені не хотілося, щоб моя мама це читала, бо вона дзвонила і казала: «Настя, ну що вони таке пишуть?». Я відчувала, що моїй мамі боляче, мама цього не вибирала. Тож ти вже думаєш про свою родину. Якого милого вона з усім цим зіштовхнулася?

Коли ти варишся у цьому світі і ти починаєш думати: може справді всі праві, я неправа. Від цього можна збожеволітиАнна Бабінець

Скаржитися ви б точно не стали. Але очевидно є ситуації, в яких треба попросити про допомогу або сказати: «Я не можу з цим сам чи сама впоратися. Де та межа, коли ти розумієш і кажеш: «Мені потрібна підтримка»?

АБ: На щастя, у мене були однодумці, журналісти з якими ми разом працювали над цією історією. Дуже велику підтримку мені давали міжнародні колеги — керівник організації ОCCRP Дрю писав листи на «Детектор медіа», писав листи на нашу підтримку тому що, особливо коли ти варишся у цьому світі і ти починаєш думати: може справді всі праві, я неправа. Від цього можна збожеволіти.

Коли збирається якась там рада медійних експертів, яка викликає тебе, як на судове засідання, читає драфт твого сюжету питає, чому ви взяли того експерта, а не іншого.

Це наче фізичне препарування матеріалу. Це інтимна річ між тобою і редактором — відбір експертів, ходи.

А тут збирається 30 поважних медійників з якоїсь щойно вигаданої медіа ради, які запитують тебе, чому тут речення закінчується так, чому тут двокрапка, а тут немає експерта.

Можеш збожеволіти. Підтримка потрібна щодня від друзів, близьких, від колег. На щастя, мої батьки розуміють, чим я займаюся і вони не будуть мені казати «перестань це робити». Я пам’ятаю, як Паша Шеремет просто йшов і казав: «Молодці, ви все добре робите».

НС: Коли ти отримуєш нагороду за відвагу, то це теж передбачає, що ти не просиш допомоги. Або ти граєш роль слабкої жінки, якій завжди потрібна допомога і вона трошки підігрує цьому іноді — «ой, а поможи мені, я ж жінка», або вона грає роль «мужика», який усе може, супервідважного, якому ніяка допомога не потрібна, якого ніхто не зламає.

Заклики штибу «друзі надішліть мені промінчики добра» — я ніколи не писала. Але підтримки у нашому світі журналістики дуже бракує.

Ви, напевно, помічали, як відбуваються атаки проти чоловіків-журналістів і проти жінок — вони очевидно різняться. Довкола атак на жінок і булінгу багато сексуалізованого контексту.

АБ: Я навіть не буду говорити про всі ці збочені речі, але завжди передусім ставляться під сумнів будь-які інтелектуальні здібності, особливо коли йдеться про складні матерії, в які «жінкам краще не лізти».

Що з цим робити? Я не сперечаюся, не вважаю за потрібне комусь доводити свої інтелектуальні здібності. Я сприймаю це як частину своє роботи. Вони намагаються знайти слабкі місця, образити, погрожують. Це китайська теорія про 1000 маленьких порізів. Тут тобі про дитину, тут тобі про те, що ти з кимось спала, тут ще шось і зрештою знайдеться слабке місце, з якого витече найбільше крові.

Я це сприймаю саме так.

У заступника головного редактора було одне питання: «Ти ж вийдеш заміж, завагітнієш, я буду посилати тебе в Чорнобиль, а ти скажеш: я не можу, бо вагітна» Настя Станко

АК: А чому так?

НС: Мені здається, що це й досі чоловічий світ. Жінки не напишуть жінці, що краще б ти борщі варила? А чоловік напише. Олі Решетиловій, яка написала про те, що «Молоти» вибухають через несправність, писали «краще б ти борщі варила, аніж розбиратися в молотах». Це «нижчеплінтусна» дискусія, але про це не треба мовчати.

Катю Сергацкову травили, і за дітей і за те, що вона росіянка.

Завжди, коли тебе травлять, це не стосується предмету дискусії. Предметом дискусії може бути розслідування, матеріали тощо.

Але коли починають говорити про твоїх дітей, чоловіка, бойфрендів, друзів, батьків, звідки ти, якою мовою говориш, як виглядаєш і так далі — це вже інша історія.

Я мрію про час, коли буде можливість вести професійну дискусію, коли мене сприйматимуть як журналістку, а не як жінку в першу чергу.

В мене були два жахливих моменти за кар’єру. Перший — коли я прийшла на Перший Національний у 2008 році. Заступник головного редактора, беручи мене на роботу, не дуже багато ставив запитань, але у нього було одне: «Ну ти ж зустрічаєшся з кимось? Вийдеш заміж, завагітнієш, я буду посилати тебе в Чорнобиль, а ти скажеш я не можу в Чорнобиль, бо я ж вагітна».

Я не знала, шо відповісти, мені 21 рік. Я не була до цього готова. За 11 років кар’єри я бачила чоловіків, які не були готові були їхати туди, куди я хотіла поїхати. І знаєте, що я помітила? Дуже часто, коли стосувалося військових тем, мене травили чоловіки, які самі чомусь не зважилися піти воювати. І я розумію, що цими патріотичними коментарями вони думають, що захищають країну, це їхній фронт робіт, фронт війни — вони пишуть коментарі, а головний ворог ти. Я не ображаюся.

Коли познайомилися з чоловіком, я йому казала: як станемо ближчі, я тобі поясню різницю між СУ-25 і СУ-27 Анна Бабінець

АК: Аню, я досі пам'ятаю твої роботи у проекті розслідувань на ТВі «Знак оклику» — твої розслідування про Укроборонпром. Я тоді думала, як ти цією темою займаєшся? Як тобі довіряють цю інформацію?

АБ: Я почала розслідування саме з армії ще 10 років тому, коли взагалі ніхто не цікавився армією. Це був і Укрспецекспорт, і взагалі стан армії. Перше розслідування, яке я робила, було про стан авіації в Україні. Ми дослідили, що тільки два винищувачі піднімаються у повітря, бо всі інші стоять, вони не працюють.

Спершу я десь рік досліджувала, шукала експертів, джерела в самій армії, у Генштабі. Як не дивно, але мені військові чоловіки подобалися. До цього я довго займалася політичною журналістикою — це були люди, від яких ніколи нічого конкретного не доб’єшся, вони весь час ходять довкола, кажуть неправду, викручуються. Мене це втомлювало.

А займаючись армією, я спілкувалася з людьми, які чітко говорили про те, що є насправді. А якщо вони не могли прозповісти, вони казали — ні.

Але була одна річ. Після знайомства з моїм чоловіком я казала йому, що коли ми станемо ближчими — я тобі поясню різницю між СУ-25 і СУ-27. Так от багато чоловіків з армії думали, що я не розумію, про що вони мені розповідають. Вони розповідали все в підряд і думали: «Та все одно вона не зрозуміє». Особливо коли я доходила до якихось генералів, міністрів. Вони дуже розслаблялися, розповідали все це, а потім, коли щось виходило, вони починали мене ненавидіти, слати листи на ТВі, що це якась заслана людина.

АК: Виходить навпаки тобі певним чином це допомагало?

АБ: На початках це допомагало, адже багато чоловіків не вірили, що я можу шось зрозуміти і вони все розповідали, приносили мені документи, бо думали: «Ну що, шкода документи принести? Все одно там нічого не ясно».

АК: У тебе в команді, по-моєму, переважно жінки.

АБ: Переважно жінки. І в інших командах так само. І вже зараз, коли вони приходять і ставлять запитання мало хто зі спікерів ставить під сумнів, що ця жінка щось зрозуміє.

НС: У мене була ситуація, коли мене вигнав на мороз полковник, побачивши, що я одна жінка в бліндажі. Це було на початку подій під Дебальцево. Він сказав, що жінці не місце на війні, як їй не місце на кораблі. Він думав, що місце жінки біля там сім’ї, а тут небезпечно, те шо вона тут — це якась дурість, неадекватність. А ті хлопці військові, які нас запросили, звісно, змовчали, бо вони підлеглі, бо є ієрархія.

Були неприємні моменти також під час історії з «промкою», коли тебе не готові захистити і зрозуміти. Напевно, чоловіча солідарність би більше проявилась в цій історії.

Мені здається, що жінкам усе ще важко. Нещодавно я говорила з подругою журналісткою. Вона — мати-одиначка, яка виховує сина. Вона каже: знаєш, щоб поїхати у відрядження, треба щоб мама приїхала і побула з моїм сином, лише в такому разі я можу поїхати. Це якийсь складний менеджерський ланцюжок, де ти мусиш все це владнати, бо діти — це більше твоя історія. За таких обставин робити журналістську кар’єру не так уже й просто.

АК: Аню, у тебе донька, їй зараз чотири з половиною, і ти продовжуєш працювати в шаленому темпі. У тебе ціла команда, яка працює в циклі розслідувань, які виходять одне за одним. Я не питаю, як ти це поєднуєш — очевидно, що поєднуєш. Але що для тебе є визначальним фактором, який тобі допомагає це все поєднувати?

АБ: Це дуже складна логістична історія. Моя мама і мама чоловіка живуть поза Києвом, тому якщо треба організувати поїздки, відрядження, це завжди дуже складна система логістики. Я намагаюся зробити все, щоб не працювати на вихідних. Тобто принаймні один день в суботу, щоб я не працювала. Це не означає, що я вимикаю телефон, але намагаюся один повний день на тиждень присвятити дитині. Запланувати щось із нею, піти кудись разом.

Коли ми завершили роботу над одним з останніх фільмів — про вбивство Катерини Гандзюк — я взяла чотири дні відпустки і поїхала з дитиною і зі своїм татом відпочити закордон. Коли ти наперед знаєш, що буде важко, буде перенапруження, стрес від роботи і знаєш, що пізніше буде цілих п’ять днів з дитиною. Це в основному питання логістики. Це не неможливо.

Насте, тобі доводилось обирати чи думати над тим, що ти повинна робити вибір на користь родини, особистого чи професійного?

НС: У мене є ця правильна галицька родина, в ширшому розумінні слова родина, тобто не лише мої батьки, а й дядьки, бабусі. Звісно ж це історія, де твої досягнення — нагорода наприклад, — тьмяніють, порівняно з тим шо тобі 33, а ти досі без дітей.

Мій чоловік був дуже активним на Майдані, потім у нас була розмова про те, що я мала бути більше з ним. Він багато пережив, був поранений на Майдані, його близькі друзі загинули там. Це була дуже складна для нього історія, тож ми говорили про те, що я мала бути більше з ним. Натомість я була в цьому вирі як журналістка.

Питання — ким ти повинна бути: бойовою подругою? Чи рухатися у власному напрямку, і ти маєш право на це. Мені здається, що чоловікам завжди важко, особливо, коли є реальна небезпека для жінки, вони намагаються з це вирулити, і часом бувають розмови, про те, що, можливо, не варто обговорювати.

Але розмови про те, коли заводити дітей і чи треба їх заводити взагалі, і тривожитись через те — у тебе таке буває?

НС: Я не можу сказати, що тривожуся. Мені здається, як і Ані, що все можна розменеджерити насправді. Чосом мені доводиться менеджерити купу всього за раз. Я думаю, якщо інші справляються з цим, то і я можу. Але, знаєш, мені здається, важливо проговорювати досвід інших — ага, вона може, значит і я можу. Я до неї піду за порадою. От наші колеги — згадую Катю Сергацкову, Юлю Банкову, які дітей приносили на роботу.

Які серед ваших історій стали для вас найскладнішими і чому?

АБ: Напевно, найскладнішою історією було розслідування про вбивство Павла Шеремета. Тому що, по-перше, я знала Павла. Тому що це також особисте. Це не полювання на злодіїв, які сховали гроші в офшорах.

Ми були знайомі і ми хотіли знайти людей, які це зробили. Ці емоції додавали прискорення і мотивації. Але з іншого боку, щодня треба було збиратися і просто працювати, бути журналістом, збирати відео з камер спостереження.

Це був мій перший серйозний досвід глибокого дослідження, по суті спроби розкрити вбивство, адже до цього були переважно корупційні речі. Це була робота в міжнародній команді. Сьогодні я знову була неподалік місця, де вбили Павла. Я досі не можу сприймати цей район просто як район Києва. Я знаю де і як розташовані камери, що вони знімають, які з них пишуть, а як ні, я знаю всі заклади.

Минуло три роки, багато речей змінюється, але я досі не можу в тому районі розслабитися. Від точки, де вибухнула машина, і в радіусі 5-ти кілометрів. Це була дуже важка історія.

Ми брали відео з камер спостереження, намагалися відстежити — це робота справжніх слідчих. Як ми потім з’ясували, нам вдалося знайти багато речей, які не знайшли слідчі. Поліція захотіла з нами кооперуватися після цього, співпрацювати.

Це був дуже масштабний проект з багатьма викликами для мене — і особистими, і професійними. Після цього фільму ми подумали, що хочемо робити саме фільми-розслідування. Вони дозволяють глибоко дослідити проблему і це завжди виклики для нас як для журналістів.

Неможливо цю історію закрити ще й тому, що ми досі не знаємо, хто вбив Павла. Це розслідування відзначили багатьма нагородами на міжнародному рівні, але неоднозначно сприйняли в Україні, зокрема у середовищі медіаекспертів, журналістів, які і за цю роботу розкритикували «Слідство». Вам закидали, що ви не дали інформацію поліції. Аню, як ти поставилася до цієї реакції?

АБ: Достатньо спокійно. Ми — журналісти, зробили свою роботу відповідно до всіх правил і стандартів. На жаль, ситуація склалася так, що ми не можемо довіряти правоохоронним органам. Було дуже багато речей, які ми приносили і віддавали, я була на багатьох допитах за результатами розслідувань, ми все розповідали. У мене навіть було відчуття, що вони у нас випитують схеми, щоб потім ними користуватися.

Як ти гадаєш, чому ми досі не знаємо, хто вбив Павла?

АБ: Я думаю, що все ж це історія, з якою пов’язані спецслужби якоїсь пз країн. Я досі не можу сказати якої — України, Росії чи Білорусі.

Чи були залучені в це конкретно спецслужби нашої країни я сказати не можу, але мені здається, що без покривання тут не обійшлося.

Не хочеться проводити паралелей з убивством Георгія Гонгадзе, та все ж мені здається, що це довготривала історія. Відповідь на неї, можливо, колись дізнаємося, але не зусиллями простого професійного розслідування.

Щодо компетенції поліції в мене теж є великі сумніви. Мені здається, що вона штучно гальмувала справу, коли її можна було розкрити. Напевно, там задіяні дуже великі політичні інтереси.

Навіть зараз, якщо вбити моє ім’я і прізвище у пошук, одними з перших з’являться тексти під назвою «Станко — тричі ворог України»Настя Станко

Насте, з чим пов’язана твоя найскладніша історія і чому вона є такою?

НС: Це не розслідування, а репортаж з промзони Авдіївки у 2016 році, де загинули військові, один фактично у нас на руках. Тобто вона була погана тим, що це сталося на наших очах на наших руках, і ми намагались його врятувати.

Але це дуже людська історія. Я була в шоковому якомусь стані, а потім з’ясувалося, що нас ще й звинуватили в перевезенні російської шпигунки, журналістки «Новой газеты», яка мала всі акредитації Служби безпеки України, приїхала з цією акредитацією на численні блок-пости. А вийшло так, ніби я під спідницею її привезла. Крім того, йшлося про те, що ми якісь позиції військових відкривали — це спричинило шквал замовних статей.

Навіть зараз, якщо вбити моє ім’я і прізвище у пошук, одними з перших з’являться тексти під назвою «Станко — тричі ворог України» чи щось таке.

Тобто ця історія була складна з усіх боків. Мені доводилося дзвонити впродовж місяця військовим на передові і казати: «Привіт, слухайте, ви там начиталися купу всого, але це все не так». Тобто людям, які мені завжди довіряли, а таких було багато, я мусила дзвонити і пояснювати, виправдовуватися. Для мене ці люди були важливі, я хотіла, щоб вони правильно все це зрозуміли.

Дуже часто переді мною досі стоять історії ще з 2014-го року. Це були найгірші моменти моєї професійної роботи — мені дзвонили мами, дружини і дівчата тих, хто загинув. І саме я мала сказати їм цю жахливу правду.

Але я не зобов’язана цього робити, не знаю, як це сказати, і я не хочу бути людиною, яка приносить цю новину.

Ці моменти досі найважливіші з усього того, що було, і вони, напевно, будуть жити зі мною завжди.

Той факт, що ви отримали не одну міжнародну нагороду та визнання важливих міжнародних інституцій, але не українських — про що для вас говорить?

АБ: Мені здається, що якраз ця нагорода за відвагу підтверджує те, що в Україні у нас дуже невеликі шанси на визнання. Я дивилася, яких жінок вони нагороджують — це зазвичай країни на кшталт Судану.

Це переважно жінки, яким важко у своїй країні, яких часто свої країни взагалі витісняють. На щастя, ми не витіснені зі своєї країни, але тут у нас немає шансів отримувати подібні нагороди.

АК: Чи можете ви себе назвати феміністками? Як ви взагалі розумієте фемінізм?

НС: Я себе не вважаю феміністкою. Але нещодавно гаряче сперечалася з моєю молодшою сестрою, яка займається ще більш творчою професією. Вона закінчила академію мистецтв у Львові, займається малою скульптурою, її бойфренд теж скульптор — вони живуть у такому напів богемному світі, де всі дуже дуже відкриті.

Вона каже: «Я вважаю шо фемінізм — це дурість, тому що я ніколи не стикалась ні з якими проблемами, утисками і т.д». Я їй за 10 хвилин пояснила, в чому вона не права, де вона стикалась, і сказала: «Уляно, поглянь на світ трохи ширше, ти сидиш у дуже вузькому своєму незатишному світі і тобі здається, що все це інакше, але це не так».

Я відстоюю права жінок, не терплю коли до інших жінок ставляться. Ніколи не дозволяю публічно принижувати, стараюсь про це не мовчати.

АБ: Я не можу сказати, що я серйозно зіштовхуюся з такими проблемами. Можливо, тому що я займаюся журналістикою, зокрема розслідуваннями і треба бути войовничою в усьому.

Я би, напевно, сказала що я пасивна феміністка. Будь-яку дискримінацію, яку я бачу за будь-якою ознакою, я буду намагатися побороти усіма своїми зусиллями, знаннями, досвідом. Але сказати, що я войовнича феміністка, наразі, не можу.