«У деяких голів немає. Як їх опізнавати?» Фоторепортаж з київського моргу, в якому оглядають тіла військових з Маріуполя

Десяток військових біля обласного київського моргу. Поряд — великий білий рефрижератор і машина з написом «Евакуація 200».

«Чого ніхто не переодягнений? Ми що, о 8-ій вечора почнемо?» — суворо, ніби вчителька, каже судово-медична експертка, стоячи на старому ґанку моргу.

Військові одягають сині захисні костюми й маски на обличчя. Гумові рукавички для певності примотують скотчем до костюмів.

З машини починають вивантажувати чорні мішки з тілами військових, які обороняли «Азовсталь» й інші райони Маріуполя.

Їх передали 21 червня в межах обміну з російською стороною. Частина тіл залишиться тут, у холодильниках обласного моргу, решту розподілять між закладами Бучі й Вишгорода.

Олена Толкачова, керівниця патронатної служби «Азову», бігає між моргом, автівкою з тілами та військовими. Після вмовлянь вдягає на себе целофановий халат і рукавички, від костюма й маски відмовляється.

Саме вона з побратимами й посестрами керує процесом огляду повернутих тіл, спілкується з рідними, організовує ДНК-експертизу й поховання військових.

Ще у 2014-му Олена створила патронатну службу полку «Азов». Відтоді опікується пораненими військовими, допомагає їм із лікуванням, протезуванням, реабілітацією, оформленням документів. Якщо боєць гине, його сімʼю беруть під опіку та допомагають із похованням.

А втім, ті масштаби, з якими нині зіткнулися в службі, — неспівмірні з попередніми роками.

«Ми навіть не знаємо до кінця, кого нам передають. Попереднього обміну в мішках були цивільні, літня жінка в памперсі. Ми їм віддали військових, а вони нам — хто був. Понакидали для кількості», — розповідає Наталя Багрій, військовослужбовиця «Азову» з патронатної служби.

«У день прибуття тіл починається пекло. Телефонують батьки. Запитують, хто приїхав, чи можна подивитися? Зараз ми всіх за протоколом скеровуємо на ДНК.

До нас часто надходять тіла в активній стадії розкладання, гниття, випаровування. Навіть судмедексперти, які працюють у морзі на Оранжерейній, і які раніше одночасно брали 4-5 трупів до кабінету на розтин, зараз беруть не більше 2 тіл. Інакше працювати неможливо, стоїть запах. У деяких тіл немає голів. Як їх опізнавати?»

Під час огляду тіл Наталя з колегою Іриною фотографує на телефон особливі прикмети загиблих військовослужбовців, будь-які розпізнавальні знаки. Усе це вони збирають до своєї внутрішньої бази.

«Ми створили телеграм-канал для рідних військових, щоб вони туди скидали татуювання своїх рідних. Родимки вже “не канають”. А за татуюваннями нещодавно вдалося опізнати чотирьох бійців», — розповідає Наталя.

Я заходжу в морг не одразу. Уже після того, як військові, медики й правоохоронці оглянули з десяток тіл.

Також одягаю захисний костюм, маску, рукавички. У кімнаті біля входу, де оглядають тіла, бачу на каталках трьох літніх померлих людей. Жінка одягнена, з накритим обличчям, чоловіки — голі після розтинів. Це — цивільні. Морг продовжує обслуговувати всіх, попри те, що сюди привозять десятки тіл із фронту.

Тут само на каталках також лежать чорні пакети. Військові розщібають один з них раз, потім ще раз — тіло зберігають у двох пакетах одразу. Всередині фактично нічого немає. Від тіла лишилася сіра суміш. Наталя фотографує. Пакет застібують, вивозять на вулицю і вантажать у машину. Тіло зберігатимуть в іншому морзі Київської області, тут у холодильниках уже місця немає.

Цієї миті розумію: запах у морзі — далеко не наймоторошніше, що може бути. Мить, коли розщібають чорний пакет, і відчуття невідомості від того, що всередині, — ось що бʼє найсильніше.

Ще один пакет. Чорне обвуглене чоловіче обличчя з бородою.

«Прикордонник», — з радістю кажуть військові навколо. Вони оглядають кишені, шукають особисті речі, правоохоронець робить фото. Під військовою формою знаходять робочу — «Метінвесту». Тіло чоловіка складають і вивозять на вулицю.

У наступному пакеті від тіла лише порох і кістки. Судово-медична експертка бере в руки череп, один з військових перевертає залишки верхньої частини тіла, на якій видніються сірі ребра в попелі. Тіло вивозять, а за ним одразу кладуть наступне.

Я виходжу з моргу, у голову сильно пече сонце. Намагаюся якомога швидше зняти костюм і маску з обличчя.

В автівці «Евакуація 200» ще залишаються тіла. Військові витягають новий, черговий, чорний мішок. Запаху вже майже не відчуваю.