«У дитинстві ми разом грали у футбол, тепер будемо воювати за Україну». Історія друзів із Тернополя

Тернополянин Богдан Брич та четверо його товаришів наступного дня після оголошення війни пішли до військкомату. Військового досвіду не мав жоден із них. За плечима — лише Революція гідності й десятки років дружби. Зараз чоловіки живуть на одному поверсі у військовій частині, проходять злагодження та готуються йти воювати. Як так сталося, що всією компанією зголосилися на війну — у розмові hromadske з Богданом.

«Я подзвонив сказати, що йду у військкомат. Усі відповіли: "Ми — теж"»

Я, Владислав, Анатолій, Заур, Ігор. Загалом нас десятеро. Але один товариш зараз у Франції, інший — в Америці, а дехто за станом здоровʼя не пройшов на службу. До війни ми всі мали свою роботу, бізнес. Зараз настав час боронити землю, тому ми не вагалися.

Я подзвонив товаришам, сказав, що йду у військкомат. Усі відповіли: «Ми теж». 25 лютого пішли, 27-го нас зарахували в частину. Якраз у день народження мого сина нам поставили печатки у військових квитках.

Ми з друзями ніколи не говорили про війну. Так, збиралися всі разом щопʼятниці. Випивали, їли коропа або рульку. Говорили про все що завгодно, лише не про війну. Ми навіть не налаштовували себе на таке. 24 лютого все стало на свої місця — зрозуміли, що почалася війна. Тож треба йти, боронити країну. Вибір невеликий.

Зараз проходимо бойове злагодження на блокпостах і чекаємо, коли нас відправлять далі. Хоча, можливо, доведеться залишитися й тут. Львів і Тернопіль поки порівняно безпечні міста, але ми не знаємо, чи не підуть окупанти з боку Білорусі або Придністровʼя.

«Ми всі виросли в Тернополі, на вулиці Злуки»

Усі ми виросли в Тернополі, на вулиці Злуки, жили в одному будинку, разом училися в школі, університеті. Хтось пішов в армію.

Свого найстаршого друга я памʼятаю з шести років. Ми разом ходили на секцію гімнастики. Зараз нам усім від 45 до 47 років.

Сімʼї на наше рішення йти воювати відреагували по-різному. Хтось спокійніше, хтось імпульсивніше. Жінки плачуть. Дехто дзвонить і хоче, щоб ми постійно з ними говорили. Звʼязок поганий, інтернет не завжди є, і як говорити на злагодженні або шикуванні?

Те, що ми зараз усі разом, — дуже комфортно. Живемо на одному поверсі, Владислав от саме зараз прибирає нашу кімнату в частині. Ми розуміємо один одного з пів слова, не потрібно думати, як хто відреагує. До того ж у нас чудовий мікроклімат. Це зручно і дає спокій.

Жоден із нас не має військового досвіду. Наш друг Олег, який живе у Франції, служив раніше. Ігор, який в Америці, також проходив службу в армії в Одесі. Можливо, він ще приїде до нас.

«Революція гідності — наш єдиний бойовий досвід»

У нас за плечима лише Революція гідності. Це наш єдиний бойовий досвід. Ми були там від початку. І з «Беркутом» воювали, і барикади будували. Я дістав поранення в голову 18 лютого на Інститутській. Мене прооперували, витягли осколки. Товариші були цілі.

До Майдану мав бізнес у галузі будівництва. Після цього став головою свого села. Вирішив, що потрібно починати змінювати країну з маленького. Мені вдалося налагодити співпрацю з бізнесом, земельні аукціони, щоб усе було відкрито, прозоро, без хабарів. Я показав людям, як має працювати орган місцевого самоврядування і зокрема його керівник. Пʼять років відпрацював, каденція закінчилася, я склав повноваження й пішов відпочити. І ось 24-го почалася війна.

Я вірю, що Київ вистоїть, але ми маємо бути готові до всього. І до того, що війська будуть рухатися на захід. Якщо на сході вони розповідають про російськомовних і «спецоперацію», то не виключаю, що із заходу окупанти намагатимуться зробити випалену землю.

Може, будемо стояти тут і чекати ворога, а можливо, нас перекинуть на гарячі точки. Командуванню видніше. Ми йому повністю довіряємо.

Богдан надіслав hromadske безліч своїх фото. На одних вони із друзями та сімʼями гарно вдягнені, розважаються, святкують, їхні діти колядують. 

На найсвіжіших знімках ті самі люди — вже у військовій формі зі зброєю в руках.