«Синку, наше місто бомблять». Як українці повертаються додому, щоб захищати країну

За час великої війни 1,7 млн українців перетнули західний кордон. До Європи люди тікають від війни. Проте цей рух не односторонній. У зворотному напрямку станом на 6 березня прямували понад 167 тисяч українців. Серед них ті, хто міг і надалі залишатися за кордоном, але свідомо повернулися захищати Батьківщину від агресорів. hromadske розповідає історії трьох таких українців.

Андрій Гребенюк: Мама відмовилася їхати до мене в Чехію, сказала, буде чекати на мене з війни

Про війну я дізнався о 5-й ранку. Мені зателефонувала моя дівчина, яка вчиться у Харкові. Сказала, що місто бомблять, летять ракети. Я одразу не повірив. Подумав, що це якісь провокаційні вибухи, аби збити людей із пантелику.

На початок війни уже 4 місяці працював у чеському місті Брно. Ми на заводі робили двері для метро. Сам я з міста Охтирка Сумської області.

Другою після дівчини мені зателефонувала моя мама, сказала, що бомбили наше рідне місто. Я їй відповів: «Приїжджай сюди, я тебе заберу, а сам поїду до України». Вона відмовила. Мій батько теж пішов воювати. То мати сказала: «Я на тебе і батька буду чекати вдома, нікуди не поїду».

Я дуже хвилювався, не міг ні їсти, ні спати, нічого робити не міг. Я не міг сидіти в Чехії. Я знав, що повинен бути в Україні, захищати свою родину, свою землю, своє рідне місто, свою країну.

Збирався я дуже швидко: відпрацював зміну, за годину знайшов автобус і поїхав до Львова.

Дорогою бачив, що за кордон з України їхало багато людей. У мене в автобусі була відсунена шторка, я спостерігав за чоловіками, а вони навіть в очі не дивилися. Голову опустили, погляд відвели.

А нас їхало дуже багато. Більш ніж половина автобусу — це чоловіки їхали до України. Хтось тікає від проблем, а хтось іде їх розв’язувати.

У Львові я заїхав до воєнторгу, закупився військовими речами: курточка, штани, термобілизна, берці, усе необхідне. Раніше я навчався у Львові в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, і в мене в місті залишилося багато знайомих. Цивільні речі — джинси, кросівки — залишив у товариша. І вирушив на залізничний вокзал.

Спочатку думав їхати на Харків. Але потяг скасували, бо були великі обстріли Харкова. Тому зупинився в Києві. На залізничному вокзалі була купа людей, які хотіли записатися до тероборони. І так вийшло, що зустріли чоловіка, який воював у 2014-2015 роках. Він запропонував їхати з ним. Так з ним і потрапили до бойового підрозділу. І в перший же день уже брали участь у бойових діях. Приїхали до Чернігова, отримали бойове завдання. Відбили «Ураган», потрапили під великий обстріл. Потім повернулися до Києва. І тепер несемо службу тут.

Даніїл: Повернувся на війну, а мама виходить на мітинги проти окупантів

Мені зателефонувала мама. Сказала, що було чути вибухи. Ми з селища (назву населеного пункту та прізвище співрозмовника не вказуємо задля безпеки його близьких — ред.) майже на адмінкордоні з Кримом. Потім мама написала, що нашою центральною вулицею йдуть колонами танки.

На той момент я вже два роки жив у Празі. Працював будівельником, займався внутрішніми ремонтними роботами.

Як побачив у новинах те, що відбувається в Україні, то вже не міг працювати. Яка робота, коли починається війна у тебе вдома?

Мама живе сама з бабусею. У нас вдома є травматичний пістолет, про який мама не знала. Я розповів, де він лежить, сказав, щоб вона його зарядила, бо якісь мародери могли залізти в хату.

Також попросив маму, щоб вони збирали речі та виїжджали спочатку на Херсон, а потім на Львів і до Польщі. У Польщі в мене сестра живе. Але вже було пізно. Треба було їхати, коли були ще перші ракетні обстріли аеропортів, а не коли до селища прийшли окупанти. Тому вони залишилися. До того ж бабуся сказала, що нікуди не поїде, бо в неї там квартира, пенсія, кішки, і вона їх не залишить.

У Празі я не допрацював навіть до обіду. Пояснив шефу, що відбувається в Україні. Він словак, все зрозумів і відпустив мене додому. Вдома я ще вагався: от я зараз повернусь до України, і куди мені йти? Зрозуміло, що додому (до селища на Херсонщині — ред.) я не поїду, бо там уже ворожі війська. Наступні питання: хто мені дасть зброю і що робити, щоби я був корисним?

Потім я в інтернеті побачив заклик до лав територіальної оборони та зрозумів, що треба їхати до Києва. У Telegram є канал Ragnarok. Це така «пацаняча» тема, там багато відео з гарячих точок. І коли війна почалася, там оголошували, що створюють підрозділ, який буде підпорядковуватися теробороні. Написали, що дають зброю, є вишкіл, одягають.

Я поспілкувався з координаторкою, яка пояснила, що треба доїхати самостійно до Києва, а там уже в них штаб. Поки їхав в автобусі, з’ясувалося, що цей підрозділ вже заповнений на 100%. Я знову в невизначеній ситуації: я їду, але не знаю, куди.

З телефонних розмов мого сусіда в автобусі я зрозумів, що він також їде з роботи до Києва. І ми з ним вирішили триматися разом, бо так легше. У Львові я свої речі залишив у друга, щоб не тягатися з сумками Києвом. Там же придбав собі повністю форму, бо не сподівався, що хтось щось дасть. Потребував лише зброї.

У Львові ми шукали транспорт, щоб ним дістатися Києва. Поїхали на залізничний вокзал. А там коїлася якась вакханалія: купа людей, така тиснява була, якої я в житті не бачив.

Стояв потяг на Київ. Але в нас не було квитків, бо до кас були страшенні черги. Ми пішли домовлятися з провідницями. Вони ж бачили, що ми у формі, і їдемо до Києва не кальян курити.

Провідниці подивилися на наші паспорти, впевнилися, що ми громадяни України, і посадили нас до купейного вагона. Потім до нас підсадили ще одного такого ж хлопця, але він уже мав визначеність, їхав до свого батальйону. Загалом потяг був майже порожній, лише кілька військових.

Приїхали до Києва. На вокзалі стояли в юрбі добровольців до тероборони. Половина з тих хлопців якісь «синєботи», яким би я не дав зброю в руки. Півдня ми чекали на автобус, який мав відвезти нас в штаб. Але автобус так і не приїхав.

(У цей момент Даніїл перериває свою розповідь. Чути роботу артилерії. «Працюють» українці. «Краса! Дуже гарно. Хай горять п***раси», — каже Даніїл десь убік)

На вокзалі я зустрів «Вала», який нині є командиром роти. Він має досвід бойових дій, був в Іловайську. Людина, поруч із якою треба триматися в такі часи. Дуже досвідчений. Виявилося, що в нього є знайомі в ЗСУ. І за цими знайомствами ми потрапили в батальйон, у якому зараз перебуваємо.

Поки я тут, на Херсонщині почалися українські мітинги. Моя мама з бабусею також вийшли у нашому рідному селищі на тимчасово окупованих територіях. Цим оркам, зазомбованому стаду, які можуть вірити в казку про «визволителів» від «бандерівців» та «київської хунти», треба доносити, що це не так. Якщо всі будуть їм це казати, то, може, якась частина зрозуміє, і в них прокинеться свідомість — вони складуть зброю і підуть. А якщо ні, то просто розумітимуть, що їм тут ніхто не радий.

Маша Назарова: Запропонували притулок у США, але я б не змогла повернутися вже у відновлену Україну

Два роки тому мене обрали на американську програму Open World за темою реабілітації ветеранів. Але через коронавірус ця поїздка до США відкладалася. Поїхати вдалося тільки цього року.

На другий день мого перебування у Вашингтоні сталося вторгнення росії в Україну. Частина людей уже наступного дня взяли квитки та повернулися. Як військова медикиня я розуміла, що зараз в Україні нічого нема, Польщу вигребуть за день, і треба щось шукати та купувати в США, і вже з цим їхати до України. Тому ми затрималися ще на кілька днів, нафандрейзили з організаціями діаспори кошти, закупили купу аптечок і комплектувальні для медичних рюкзаків. І тоді вже зібралися їхати до України.

У цей час три американські організації запропонували залишитися й отримати політичний притулок у США чи щось таке. Так само і в Європі. Коли ми поверталися через Франкфурт і Варшаву, теж вмовляли залишитися. Але абсолютно очевидно, що це не варіант.

Чому залишитися на Заході для мене був не варіант? Є логічні для всіх причини: треба захищати свою країну, своє місто. А якщо ти ще й маєш якусь підготовку та знання, тим паче ти потрібен Україні. Люди, які щось уміють, просто зобов’язані повертатися.

Але це ще й питання морального характеру: ти собі не пробачиш, якщо ти не будеш у цей момент зі своєю країною захищати те, що ти любиш.

Для себе я розумію, що ми вже перемогли політично, дипломатично і з погляду перспективи. Це абсолютно очевидно. Але навіть якщо не зрозуміло, що буде відбуватися далі, ми розуміємо, що країна відновиться, розвиватиметься дедалі більше. І що тоді? Хіба я могла відсидітися на Заході, а потім приїхати така — а тут уже все добре, все розміновано, будинки відбудовані? Це ж не варіант.

Зараз я досі роздаю тут тону вантажу, яку ми привезли, комунікую з підрозділами, які знаємо і які зараз виконують бойові завдання. Щойно завершимо з цим, також планую займатися завданнями за призначенням. Зараз треба забезпечити й навчити бійців, бо територіальна оборона — це ідеологічно круто, коли цивільні люди беруть зброю до рук захищати свої міста. Але це й величезна проблема, що вони не мають військової підготовки. Тому вчимо з нуля.

А от Збройні сили в чудовому стані. Кажу як людина, яка знає ЗСУ з гірших часів. Зараз вони абсолютно красунчики. Я цьому дуже радію.