Культура

У Луганську немає любові | інтерв'ю з Ярославом Мінкіним

Культура/У Луганську немає любові | інтерв'ю з Ярославом Мінкіним
Зберегти
Вигляд

Чому в Луганську немає любові? Чи залишилась в Луганську ще література? Чи взагалі така була? Як російськомовні поети Луганська виявились непотрібними ані укрсучліту, ані россучліту і що потім з цього вийшло? Як учасники андеграундного літературного угрупування «СТАН» створили спілку письменників «ЛНР»? Чи може література бути винною в розпалюванні війни -  про все це Ярослав Мінкін, голова літературного угрупування «СТАН» в інтерв'ю Анастасії Станко та Костянтину Рєуцькому, не лише журналісту Громадського, а в минулому луганському поету, автору кількох збірок віршів  та учаснику «СТАНу».

Костя Рєуцький: Я б хотів попросити Ярослава розказати коротко про те, що таке «СТАН», як все почалося, які були цілі, в чому була ідея, як це розвивалося і чи існує зараз ця арт-група?

Ярослав Мінкін: Існує така легенда, що 5 осіб в 1998 чи 1999 році зібрались і сказали «не подобається нам, як працюють літературні союзи в Луганську, не подобається нам ні те, що робить Володимир Спектор, ні те, що робить Андрій Медведенко із національного сюзу, міжрегіонального союзу. Все це дуже формально, по-радянськи – і  з нагородами ось цими, всіма публічними виступами , днями народження і так далі. Робимо альтернативу». І ці люди стали засновниками. Олександр Сігіда стояв біля витоків. Це така легендарна людина, яка змогла в Луганську зробити те, чого в Луганську не зміг зробити ніхто інший. Ця людина, працюючи на ринку і торгуючи кремом для взуття, мав поруч із цим кремом для взуття такий самий ящик для рукописів. І от одна черга до нього стояла для того, щоб купити цей крем, а інша – щоб здати рукописи на редакцію чи отримати їх. Ось так він жив у Атаманівці. Назва була виключно легендарна, тому що в документах ніде не було назви Атаманівка, а була станція Космічна Краснодонського району. І ось цей Олександр Іванович, за професією вчитель, за першою професією шахтар, зі слідом таким-ось (ПОКАЗУЄ НА ОБЛИЧЧЯ) – шрамом із шахти, який якби закінчив істфак, раптом вирішує створити літературну організацію, творчу організацію, в якій завжди говорилось ширше, ніж просто про літературу. І він об'єднав довкола себе молодих і дуже талановитих, зробив так, що вони читали тексти, і головне – обговорювали. Напевне, в цьому був сам феномен СТАНу, що на відміну від всіх цих виступів зі сцени, де потрібно іншим тільки плескати в долоні, в СТАНі могли сказати:

«Та це ж гівно. Що ти взагалі там читаєш?» Тому багато дуже видатних письменників старалися не «вестися» на запрошення в СТАН. Був, наприклад, ось такий Олексій Шкурапатський, зараз він більше відомий як Київський Волинщик, який зараз грає на вулицях популярні кавери, ось – ну взагалі-то це теж член нашої організації, вуличних і божевільних. І ми теж були частиною цих вуличних і божевільних, принаймні в уявленні самих містян, і самих луганчан. Коли я приїхав із Ялти, я був страшно амбітний. Ну тому, що в Ялті я був уже лауреатом таких відомих премій як «Кримська весна».

Настя Станко: Не «русская»? Кримська?

Я.М: Тоді ще була «Кримська весна», регіональний конкурс і так далі, і так далі. Там було три літературних у мене таких досягнення. Спершу я приїхав і ми ще не ввійшли в СТА. Ми збиралися на кухнях, в тусовках, тому що ми були так званим другим струменем. І ми з друзями окупували старий флігель моєї бабусі. Кожного вечора ми збирались, спілкувались, читали одне одному вірші.  І ось якось приходить мій друг Костянтин Джонсон і каже: “Ти знаєш, я тут був на відкритті заходу такого безбашеного, називалось воно – виставка дегенеративного мистецтва. І мені було там 18 років, і коли я прийшов зі своїми друзями перший раз виступати на СТАН, як би це був дуже осмислений захід, і я розумів, що нас зараз освистять. Мені як би пояснювали, що там нікого ніколи не хвалять і варіантів , що там похвалять – немає. І потрібно виступити, тому що це культовий літературний рух, який тут всіх заткнув за пояс, і навіть книжки ось такого розміру, і ось такої товщини (показує) книжки видають, і в них можна навіть вписатися, якщо раптом твої тексти сподобаються. Ну ми приходимо, там сидить 30 чоловік, і значить стоїть стіл, стіл україно-канадського центру «Відродження», який зараз визнаний в «ЛНР» екстремістською організацією. Значить в центрі екстремістської організації стоять столи, зсунуті, за ними густо сидять дивні люди, ось від Олександра Сігіди, з великими сумками, тому що він приїжджав кожну другу неділю і спершу він йшов на ринок, накуповував собі подешевше крему, щоб його продати потім дорожче, а потім йшов на мацерацію літературного руху. Ось, і ми там читаємо і несподівано мені там поаплодували. Я був настільки…

К.Р.: А що ти читав?

Я.М.: Читав щось там, що читають тінейджери: там про смерть, значить щось там… «Ще ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла». Ну що ми читали? Єсєніна, Маяковського.

Н.С.: То це не були власні тексти?

Я.М.: Ні, це були власні тексти, ти маєш зрозуміти, що коли людина пише, то вона перш за все на когось орієнтується, надихається ну і, до речі, це і був феномен, бо в Луганську не було цієї літературної традиції, цієї зміни поколінь. От в деяких місцях є така традиція – було одне покоління поетів, воно виростило інше покоління, далі інше… А у нас такого не було, бо нам дуже не подобались ці радянські всі поети, але на кому тоді вчитися? Хіба на класиках? Тому так і вийшло. І якби мені з Ялти, такій людині понтовій, Ялта взагалі себе вважає «Летней столицей» і я от як приїжджаю і розумію, що люди прочитали стільки книжок, авторів, яких я  раніше ніколи не чув, і навіть не міг би почути сидячи в Криму, вважаючи себе літературною там зіркою, місцевою.

Н.С.: Місцевого розливу.

Я.М.: Так, і це був феномен, що у Олександра Івановича Сігіди, коли ти приїжджаєш до нього в Атамановку, як би у нього був такий дуже специфічний будинок, ну - резиденція значить. Там було 3 ліжка на 4 кімнати. Підлога була настільки брудна – що це фактично земля, і було 2 виделки і 1 ложка. Враховуючи, що він жив не один, а з двома дітьми . Але при цьому весь простір навколо ліжка був завалений книжками. До того ж прочитаними книжками, книжками-багатотомниками. Не пам’ятаю, як його син, до речі, який зараз воює на боці сепаратистів - Саша Сегіда, людина яка перфектно знає французьку, як би він собі брав на 2 тижні 7 -ми-томник читати. І я от як пам’ятаю Голубий залив, нудисти, тусовщики і Саша Сегіда, який читає 7 -ми-томник. І ми намагалися теж щось принести, але тут дивись, ось яка історія, якщо вже про легенди,  як я зустрів Костю Рєуцького.

Значить, мені всі говорять – ну якби «СТАН» це звісно дуже класно , але є один чувак, з яким краще навіть не зустрічатись . І от я пам’ятаю перша характеристика, яку мені сказали про Костю – «Он на шаг от гениальности, но при этом просто невозможно с этим чуваком это просто невозможно, нельзя с ним общаться – вот тебе книжка, читай». Я взяв книжку, а називалась вона «Респулика танцующих бабушек» і на ній був напис 1000 екземплярів. Для луганчан, ну я не знаю, це як для Громадського не знаю відкрити офіс в Нью Йорку і туди переїхати, ну тобто це щось тоді було ну просто неможливе! От я її прочитав, це була перша книжка моя місцевого автора, яку я прочитав від початку до кінця.

Н.С. І остання? Так?

Я.М.: Ні. І значить зустрічаємося ми в черговий раз, як би підходить такий чувак, посміхнений в піджачку, я як зараз пам’ятаю. Значить посміхається і протягає мені руку, каже Костя Рєуцький. Я кажу: так я ж знаю ваші вірші. Ну і шо мені Костя зразу запропонував? Каже, треба акцію проти війни в Іраку , каже от, я вже знаю, у нас же все готово, це біля парку ВЛКСМ , ідемо. Ну от якби таким чином ми почали трішечки виходити з приміщення на вулицю, і перша наша акція була пов’язана з війною , і ми їли  літаки паперові. Читали вірші, і їли літаки - паперові.

Н.С.: Це твоя була ідея?

К.Р.: Ні

Я.М.: Його ідея була організувати акцію, а моя вже була ідея їсти при цьому.

Н.С.: Так, тепер трохи до вас двох, зараз дуже побутова думка, що все в Луганську сталося в ДНР, ЛНР через те, що не вистачало культури, не вистачало процесу самого, вибачте якщо я вас ображаю, якщо всі ці умовно «ватнікі», всі ці люди люблять Росію. Вони всі цього заслужили, і всі нормальні люди виїхали. Можна вважати, що в Луганську література все ж таки якась була? Чи це був настільки вузький процес, вузька тусовка, що вона в межах міста була взагалі непомітна.

Я.М.: Я думаю, що у нас будуть різні погляди на це. Справа в тому, що як часто буває в межах міста ця тусовка буває більш помітна ніж за межами. Коли приїхав Юрко Покальчук, ми його зустрічали з поїзда, я пам’ятаю, як всі «станівці» казали: «блін, приїжджає якийсь чувак з західної України, ми не знаємо, що він тут буде робити, напевно вони вже організували захід, ми не знаємо, може це взагалі буде повний капець, тому йдіть його зустрічати, хто знає українську?» І Каже Кільчук: я піду, ну я кажу: піду також тебе підтримаю, тут приїжджає Покальчук, ми його зустрічаємо, - і він починає говорити з нами російською , ну думаю він теж переживав напевно, може трошки не розуміє , і ми його значить саджаємо в машину, приїхали. І я пам’ятаю, що ми сиділи ввечері , і так знаєш, заходить сонце, а це був Україно-Канадський центр, і він каже, ну давайте почитаємо вірші , і він там почав читати свої вірші, потім ми почали, як зазвичай, просто хороші тексти. І Я бачу, що чувака накриває , що чувак реально розуміє, що насправді тут є певні літературні таланти, да, і вони там в своєму напрямку, щось розвиваються і якби для мене був показник, коли він запропонував нам надрукуватися в альманаху «Київська Русь», він сказав:  «Ну взагалі-то, «Київська Русь» не друкує російськомовні вірші, але, через те що я, якби дуже пролобіював, я готовий взяти 5 авторів , в тому числі і Костю…» А Костя, ти був опублікований в «Київській Русі»

К.Р.: Я не пам’ятаю, не знаю

Я.М.: Та я знаю, і таким чином, вийшла така публікація, ну звісно наш розвиток – це були виступи на слемі . Перший слем був в Харкові – це був цех, коли якби нас звісно туди брати не хотіли , але Костя якимось чином домовився, щоб ми там виступили, щоб нас все-таки включили якихось дивних Луганських поетів , а далі відбувалися дуже цікаві речі,  які на нас вплинули і на мене особисто. Один мій друг, у нього нещодавно тоді помер родич і залишилася трьох-кімнатна квартира, в шафах було дуже багато старої амуніції , і несподівано ми вирішуємо, що ну як же нам не виступити в військовій формі, при чому там були і папахи, і міліцейські форми, якщо несподівано до тебе в руки потрапить книжка «Переворот», то там всі, якби від Кінчука до Рєуцького  всі в такій військовій амуніції.  І ось ми приїхали на цех і реально дуже добре виступили. А цех на відміну від інших людей які там всі за цим дивилися – це був Жадан, це був Андрухович, Дереш і Покальчук, якщо не помиляюсь. Ну і після цього всього ми розуміємо, що не так вже ми і погано виступаємо, і коли був в 20008 році великий Київський слем, я виграв. Ну це якби почався конфлікт з «Останньою барикадою», яка принципово сказала, що ніяких російськомовних поетів в нас не можуть бути в переможцях. І тут виходить, що у фінал виходить один білорус (Андрей Хадановіч), і ми с Заславською (поетеса зі «СТАНу»), да, і виходить що шансів нема, так, шансів нема і коли якби я виграю … і було заявлено, що той хто виграє, тобто переможець їде на «Шустер Live». І як би все класно, але виграв я, а поїхав Коробчук на «Шусте Live». І коли на «Шустер Live», Шустер спитав, хто ж з вас переможець то він такий : «Ну,ну…» Корочє замяли.

Н.С.: Ти шкодуєш, що ти не попав на «Шустер Live»?

Я.М.: Так, я не те що шкодую, я просто тобі пояснюю, чому був конфлікт між тусовкою «останньої барикади» і СТАНом», і чому я досі , якщо бачу публічні виступи діячів цієї групи, то я завжди намагаюсь йому показати, що я не можу погоджуватися з цієї позицією

Н.С.: Костя, а ти можеш сказати: література була?

К.Р.: Я б сказав, що література в Луганску була. І були досить яскраві, самобутні автори, але проблема луганских авторів, і донецьких і цілого ряду літературних огруповань східної України була в тому, що вони завжди були чужі українській літературі і російській літературі теж. Тобто вони нікому не були потрібні. Тому я вважаю, що це величезна помилка українського культурного співторвариства от так свідомо відштовхувати велику кількість талановитих людей, котрі могли б стати частиною української культури - російськомовної української культури. Дійсно, Ярослав проілюстрував це, в українських поетиичних збірках та альманахах російськомовні автори зі сходу України астіше всього не друкувались7 Хіба у вигляді дуже великого виключення.

Н.С.: Костя, а ти можеш сказати: література була?

К.Р.: Я б сказав, що література в Луганску була. І були досить яскраві, самобутні автори, але проблема луганських авторів, і донецьких, і цілого ряду літературних угруповань східної України була в тому, що вони завжди були чужі українській літературі і російській літературі теж. Тобто вони нікому не були потрібні. Тому я вважаю, що це величезна помилка українського культурного співторвариства от так свідомо відштовхувати велику кількість талановитих людей, котрі могли б стати частиною української культури - російськомовної української культури. Дійсно, Ярослав проілюстрував це, в українських поетиичних збірках та альманахах російськомовні автори зі сходу України частіше всього не друкувались. Хіба у вигляді дуже великого виключення.

Я.М.: Я могу ще проілюструвати - мене перекладав Жадан з російської на українску. Тому що нас одного разу запросили на читанная в Могилянку , а відповідальний за все був Жадан і організатори йому сказали: чувак, хай вони хоч з Луганська, хоч з Криму, але лише українською». І тоді він мене переклав. Тому і відбувся частково цей розкол в «СТАНі». Тому в організації частина людей і відійшла від проукраїнської позиції. В тому числі і Олена Заславська. Вона була дуже ображена, бо вона була єдиним російськомовним українським автором, котра їздила на Лейпцизьку книжкову ярмарку, постійно виступала на Книжковому форумі, але українською вона писала трохи кон’юнктурні речі, тому що російськомовні її тексти не сприймались, і вона питала мене : ну як тобі, а я казав: непогано, але насправді це було не те.

Н.С.: Тобто російською вона писала краще?

Я.М.: Ну звісно, але якби російською вона була непотрібна, і тоді після Львівського форуму, вона приїжджала ображена, бо їй завжди здавалося, що на неї не прийшли люди, бо її там поставили поруч з якимось відомим письменником і так далі, і так далі, і ці образи постійно і постійно зростали. І в певний момент вона просто поїхала в Москву, це був 2014 рік , щось там «Чорний квадрат» , щось там Малевич , і все таке, так вона приїхала в такому просто захваті, ну ти знаєш столиця там, шампанське, ананаси.

К.Р.: Ось це ще одна ілюстрація того, що як недолуга державна політика створила тих, кого ми зараз називаємо «ватніками» в культурному середовищі сходу України. Тобто таке от витіснення повне несприйняття російськомовних авторів, яких вся ця ситуація поставила у вимушене становище шукати щастя в російському літературному середовищі, звісно не всі так вчинили як Олена Заславська.

Я.М.: Там є частина інших поетів і письменників, котрі так вчинили.

Н.С.: Ну добре, якщо ви вже до «СТАНу», то Сігіда взагалі зараз очолив спілку письменників «ЛНР» , то виходить з твоїх розповідей, і з того, що Костя говорив, що створив він організацію «СТАН» спочатку як противагу старим оцим письменникам, спілці письменників, а потім став керувати отакою спілкою письменників, тільки «ЛНР» , тут взагалі якась перевернута свідомість виходить, бо як так могло статися?

Я.М.: Він дійсно був ображений. От подумайте, людина в нормальній країні, котра пише, котра була не лише письменником,але й літературним менеджером, котра організувала цілий літературний рух, і при цьому вона мусила торгувати цим взуттєвим кремом на ринку, а пізніше він працював в якомусь охоронному агенстві, а охороняв він ну звісно якісь розвалини якогось заводу. І розумієш - в нормальному розвиненому суспільстві це ж просто нонсенс, це брєд. а його син, котрий закінчив факультет французької філології пішов працювати грузчиком. Тому образу цих людей на систему: російську, українську, радянську в чомусь можна зрозуміти.

Н.С.: Було ще щось, окрім віршів?

Я.М.: Ми вийшли на вулицю вперше, потім був дуже серйозний момент для «СТАНу» - це акції прямої дії. Ми почали цим займатись, коли цим почала займатись «війна» (російська арт-група «Війна» - ред.). Війна зробила акцію і ми зробили акцію. Ну це зрозуміло, що арт-група «Війна» була у Москві, вони зробили акцію, і, звичайно – вони на висоті. А там у Луганську, скільки акцій не роби, у кращому випадку Луганське обласне телебачення це зніме, у гіршому… Тому що показувати це ж неможливо! Я у 2008 році сказав: «Чуваки, мрію захопити трамвай». На що мені відповіли: «Ну сядеш…». Я кажу: «Захоплю і не сяду». Я півтора роки носився з цією ідеєю і ми таки захопили трамвай. Там було близько 300 людей, прапори, «СТАН» там і так далі. Ми проїхали цим трамваєм через усе місто, ми читали вірші, ми грали музику.

Н.С.: А водій?

Я.М.: Водій той був…

Н.С.: Тобто у вас був заручник?

Я.М.: Ну так, це був арт-тероризм, ми читали вірші і ми протестували проти демонтажу колій трамвайних, бо тоді мер заявив типу: «На фіга нам колії в центрі міста?» Це ж взагалі, каже, абсурд, один пил від цього трамвая». Ось так ми і почали свій акціонізм. Перша акція була достатньо така, під проливним дощем, ми поставили світлини з цієї акції на головну де Костя Скоркін каже: - ось публікують щоденик Дзержинського, мені здається, «СТАН» повинен висловитися у цьому напрямку. Фактично літераториу нас більш відомі були в окремий період ніж рок-зірки.Ну в якій ще країні Жадан міг фотографуватися у драних кедах, або, вибачте, Андрухович не злазити з передовиць? І все це зробивслем, і ми довго виступали, перемагали, я у тому числі перемагав у Ризі, в Києві, у Донецьку, та йдругий етап був – це акціонізм, ну окрім літератури ми стали використовувати інші методи.

Н.С.: А на які акції місто реагувало?

Я. М.: От дивись, акція називалася «Мумія тирана». В 2012 році я обмотався бинтами і так ми вшановували пам’ять в часи репресії, ми говорили про те, що мумія Сталіна піднімається і написали Welcome на цій мумії, і імена загиблих родичів від репресії. От а тепер, про вату і не про вату. Це був 2012 рік, і нас критикували десь 5% людей, це буди такі бабусі-комуністики, вони кричали: «Ага, выфашисты, противСталина». А всі інші навіть дуже нормально до цього поставилися. Я людина, яка виросла у 90-х, для мене є як біла, так і чорна радянські історії одночасно. Я знав, що таке Сталін, і як би, чому я проти сталінських репресій, і так далі, так далі. І ось така акція, я вважаю, для мене особисто та для членів нашої організації звичайно мала соціальний підтекст. Коли ми намагалися повторити 60-річчя з дня смерті Сталіна, це був 13-й рік, я пообіцяв собі, що колись я обов'язково проведу анти-Сталінську акцію. І ось коли ми вийшли на святковий перфоманс до 60-річчя тирана, й лозунг у нас був такий: «Ми танцюємо на кістках тирана, щоби вони не танцювали на кістках мільйонів». Тоді всі це сприйняли ніби: «що ви робите?». Приїхали комуністи на великих мерседесах з прапорами, там було 50 бабусь,а нас було 7 чоловік, серед них один темношкірий студент з Нігерії, який тримав плакат.

У Луганська є і була така цікава особливість – культурна амнезія. Ось провели якусь акцію, незвичайну, класну, всі пишуть щобуло круто, що у Луганську ніколи нічого подібного не було. Проходить місяць, питаєш людей: «Друзі, а є щось у культурному житті Луганська?». А вони кажуть: «Нічого не відбувається». Через деякий час проводиться знову. Ось і зробили фестиваль на злітній смузі, привезли класних музикантів з Білорусі… У нас там був військовий аеродром з якого ми зробили музей військової техніки, літаки там і так далі. Потім, коли мої друзі приїхали, ми вирішили, що саме тут, саме тоді. Це був мирний час, ми боролися з псевдо-індустріалізацією, й сказали – ну ось тут. Уявляєте, який виклик. Тут же військові гелікоптериз великими лопастями, а ми ось тут робимо фестиваль сучасного мистецтва. І ми зробили фестиваль, називався він «Артодром», де читали вірші, у тому числі Сігіда, Заславська, Скоркін виступав, приїздила Женя Баранова з Ялти, приїжджали музиканти з мінську – гурт «Касіопея», ми зробили цей фестиваль там.

Але, пройшов якийсь час, ми питаємо у людей, щобуло цікавого? У Луганську нічого не відбувається. Ми щорічно проводили фестиваль кіно, який називався «32 травня», кожну ніч з початку літа з 31-го травня на 1 червня ми ставили проектор, ми вмикали круте, жорстке, соціальне кіно. Ми всю ніч показували кіно. Людям це дуже подобалося, люди приходили з карематами, в останні роки приходило більше тисячі людей, рядами, там гуртожитки, вони звикли, зустрічали схід сонця, літо і так далі. Але все ж таки та амнезія була навіть у самому Луганську, що зовсім нічого культурного не було. Потім, коли ми робили анкетування, питали у людей «чи є щось?». В Луганську нічого немає. При тому, що академія мистецтв випускає більше тисячі людей. Тобто більше тисячі осіб випускались кожного року, туди їхали хореографи, дизайнери, навіть дуже талановиті, але при цьому Луганську так сильно вдовбали у голову, що він індустріальний, при тому, що я, наприклад, навіть не знаю жждного підприємства, яке б там працювало останні 10 років. Людям постійно говорили, що вони годують Україну, що вони працюють на заводах, на яких вони не працюють, коли, наприклад, ти їдеш повз і бачиш розвалини заводу «Емаль». Коли я туди вже приїхав, вони просто всі були у стані виготовлення якихось патронів.Скоріш за все, то були ідеологічні заводи, щось на кшталт «ось ви бачите, у нас же заводи».

Н.С.: Ярославе, але ти зараз в Франківську, Лєна Заславська, я так розумію, стала адептом нового Донбасу , назвем це так, але вона не йде в спілку письменників «ЛНР», Сігіда став головою цієї спілки письменників «ЛНР» , Скоркін виїхав в Москву, так? Тобто так от, Костя зараз живе в Києві, але до «СТАНу» себе не зачисляє, Люба Якимчук теж в Києві, от ти чтого в Франківськ поїхав?

Я.М.: Я тобі так можу сказати, більшість членів «СТАНу» врятувало кохання, у прямому значенні цього слова. Якимчук вийшла заміж – поїхала до Львова. Костя Скорків закохався у чудову активісту, поїхав до Москви підтримувати там у тому числі й ліберальні рухи. Мене теж врятувала любов, а ті, у кого були складні відносини – так і залишилися у Лганську….

Н.С.: Тобто в Луганську любові не знайти?

Я.М.: Напевно.

Н.С.: Місце розбитих сердець, розбитих надій.

Н.С.: Тобто заводи там є, немає любові?

Я.М.: І заводів вже теж немає…І може і не знаєш, я так би мовити, на тій позиції, щоб не повертатися до Луганська, тому що Луганськ дуже негативно вплинув на розвиток мене та моїх друзів. Я можу сказати тобі, що у всій цій історії з Україною, з Луганськом, з «ДНР» та «ЛНР» є і щось хороше. Ця війна дала другий шанс моїм друзям. Багато моїх друзів у Луганську були ніким. Ну ось навіщо, наприклад, у Луганську потрібен хороший аналітик, що він там у луганській пресі буде аналізувати? Костя Скоркін – він був реально непотрібен місту. Так само як і я, я був занадто «твердим» для цього міста, щоб мене перетравити. А коли ми поїхали, ось наприклад, Костя поїхав у резиденцію інтелектуалів до Відня, я поїхав по світу дякуючи програмі «Тандем». Тому, саме львів’яни нас визволили - центр культурного менеджменту – які приїхали та сказали: «Блін! У вас тут тусовка, у вас круто». Одна з адміністраторів тієї організації і досі згадує Луганськ, як один з найтепліших прийомів, у Луганську дуже любили приймати гостей. Я дуже радий за своїх друзів, це чудовий насправді шанс вирішити всі проблеми з цією пухлиною. Це була дуже серйозна проблема, яку ніхто з політиків не міг та не хотів вирішити. І ось зараз. Коли ми допомагаємо інтегруватися творчим людям, у тому числі переселенцям. На 300 заявок на поїздку до Польші- ми організовуємо їмінтергаційні візити, щоб показати їм культуру - тільки 20 людей мають паспорт для виїзду закордон.

Н.С.: То ти все ж таки тавруєш луганчан.

Я.М.: Ні, я їх не таврую , я говорю, що тут є конкретно вина державної політики, бо я вважаю, що держава мала б впровадити спеціальні заходи для регіонів, в яких є антидемократичний вплив. Це Луганська, Донецька області, Крим ну і можливо ще деякі області… держава мала зробити все для того щоб інтегрувати цей регіон. Не так , як з цими гаслами раніше – «Крим буде Українським, або безлюдним», ну який ідіот це міг придумати? Що це, залякування? Замість того, щоб сказати Крим має бути демократичним, прозорим, йти в Европу і мати нові цінності. До нас в Луганськ, приїжджали тільки найвідоміші поети, і то дуже рідко , але навіть, коли вони приїжджали - такі, як Андрухович, вони потім писали самі знаєте що … Можете погуглити. І вибачте, що тоді робити якщо є реальній антидемократичній вплив?

Н.С.: Література його перемогти умовно не могла?

Я.М.: Література, яка маргіналізовувалась, де нас називали «Городскиесумасшедшие», тобто ми люди, які кожні 2 тижні виходили на акції. Костя виходив під прокуратуру, ми виходили під управління культури, освіти, чого завгодно – всі разом ми зустрічались під облдержадміністрацією і це були реальні «городскиесумасшедшие», і це потім допомогло Луганскому майдану, і громадському сектору стати одним з найбільших досвідчених. Бо саме усіх нас знали усі міліціонери. І саме тому майже не було кровопролиття! І неодноразово нас просто виводили з дуже конфліктних ситуацій.

Н.С.: Костя, ти збираєшся колись вертатися в Луганськ?

К.Р.: Звичайно.

Н.С.: Тобто в тебе немає такої позиції, як у Ярослава?

К.Р.: Ні, я, навпаки, вважаю Луганськ дуже цікавим полем для прикладання власних зусиль. Бо взагалі все шо я робив, я робив заради того, щоб щось змінилося в Луганську, мені хотілося б, щоб Луганськ змінився, і те шо сталося, сталося через те, що ми робили мало - і культурні, і громадські активісти, ми могли б зробити більше, і якщо б ми це робили постійно, роками, то така ситуація, яка сталася минулої весни не була б можливою . І навіть цей путч в Луганську було зробити досить складно . Спільнота громадських активістів була достатньо активною, більш активною, ніж культурні спільноти інших регіонів України. Саме тому розкачати Луганщину для людей Єфремова, та для російських агенцій було завданням достатньо непростим, для цього потрібно було практично два місяці, що взагалі то і сталося. Саме завдяки тому, що ці зерна були засіяні завдяки багаторічній праці. Я повторюю, що всі ми – культурні та громаданські активісти – робили мало, були ледачими, були неефективними. Якби ми більш серйозно ставилися до того, що відбувається навколо нас, до власної роботи, то того, що сталося минулою весно - не сталося б взагалі.

Н.С.: Тобто ти віриш, що культура може вплинути на такі речі?

К.Р.: Я абсолютно впевнений. І всі ми бачили, що в Києві подібне точно не могло б відбутися. Хоча тут дуже багато специфічних моментів, Київ поглинає всіх активістів країни і це звісно підвищуе загальний рівень цього міста. І тут рівень свідомості настільки високий, що подібні речі точно не вибухнуть. Таке, звичайно, можна повторити у будь-якому іншому місті України, якщо звичайно робити це послідовно, якщо говорити з людьми, міняти культурні установки, ставлення до навколишнього світу. Ось десь так.

Н.С.: Як вам двом пишеться про війну? Про всю цю ситуацію? Ти, Костя, я так розумію, вже давно не пишеш вірші, чи пишеш?

К.Р.: Я пишу статті і проектні заявки.

Я.М.: У мене було кілька текстів, останній був у літаку. Я якраз знаходився між ціми двома країнами (Україна та Росія). Любов, коли людина щаслива – не дуже пишеться. Тоді живеться, дихається повними грудьми. Я роблю все це із задоволенням, подорожую всією Україною, за її межами. Я виступаю, роблю все, що у моїх силах для того, щоб все змінилося.

Н.С.: А про всю цю ситуацію взагалі пишеш, бо зараз насправді дуже багато пишуть про війну, бо війна – це таке поле для письменника?

Я.М.: Справа в тому, що війна була моєю головною темою попередні 10 років, тому тема війни для мене вичерпана. Можливо я написав їх напередодні, і тепер мені це вже не цікаво. У мене є велика підбірка віршів про війну, про війну і внутрішнього Бога, про цей конфлікт всередині, і саме тому можливо, з’являлися такі книжки, які називалися «Переворот», «Хроникиповстанческогодвижения» , «Из жертв в ликвидаторы», бо я весь цей час вважав, що війна триває. Для мене війна почалась в 2002 році,коли я приїхав в Луганськ, коли людині з довгим волоссям, а я був з довгим волоссям, не можна було пройти в деяких районах, і саме це і було моєю війною. І саме це я змінив.

hromadske.tv

Пов`язані новини