«У Львові технічна зупинка. Я двері не відчиню». Залізниця під час карантину — репортаж

О десятій вечора суботи ескалатором піднімається кілька десятків людей, вниз — майже нікого. Це — київська станція метро «Вокзальна». До карантину тут зі світанку й до півночі завжди було багатолюдно.

Вгорі зустрічає порожня площа. Майже всі, хто вийшов із метро, одразу спускаються в підземний перехід із виходом на перони. І тут перший сюрприз — працюють два ескалатори, які в докарантинний період часто стояли.

До центрального входу на вокзал йду чи не єдина.

Перед будівлею Центрального вокзалу з яскравою синьо-жовтою підсвіткою, попри відсутність потоку людей, двоє жінок з картонками на грудях «квартира» пропонують ліжкомісця, кімнати чи квартири для прибулих немісцевих.

Перед громіздкими дерев’яними дверима з написом на білому аркуші «Вхід тільки в масках» мене зупиняють двоє поліцейських. Просять показати квиток — інакше всередину не впустять. Демонструю скриншот квитка на телефоні. Просять наблизити на дату, чи саме сьогодні в мене потяг.

Уже за дверима знову «контроль». За столиком, на якому пляшка з антисептиком, жінка просить зупинитися для перевірки температури. 36,9 — моя перепустка в подорож, поки що вокзалом.

Далі — кілька метрів холом. Ти сама у велетенській залі. Двері ліворуч і праворуч від кас та залів очікування зачинені, через скло крізь них бачиш лише темряву. Те, що світ не завмер на кнопці «пауза», нагадує табло з графіком потягів. Їх так мало, що помістилися усі, що прибувають чи відправляються до 5.30 ранку. Поки що «Укрзалізниця» з 1 червня відновила рух лише 42 поїздів (10 — Інтерсіті+ і 32 — далекого сполучення).

Рішення щодо запуску та зупинення потягів у кожній конкретній області ухвалюють на рівні регіональних комісій з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій при облдержадміністраціях. Воно залежить від рівня захворюваності на коронавірусну інфекцію в області — чи дозволяє він пом'якшити карантин.

Самотньо піднімаєшся ескалатором на другий рівень вокзалу, там спуск до перонів і крісла, де можна зачекати на потяг. Уже на підйомі з’являється перед очима ще один сюрприз — замість неохайних розкладок з пресою та сувенірами — магазин зі світловою вивіскою «Подорожувати. Кохати. Дарувати. Читати». Проте клієнта — жодного. До речі, прибрали всі кіоски і з південної сторони вокзалу. Тепер там просто вільний простір.

На пероні біля мого вагона потяга «Київ—Івано-Франківськ» пасажирів зустрічає провідник у масці, але без рукавичок, які були на  на фото від прес-служби «Укрзалізниці» в перший день відновлення залізничного руху. Проте біля сусіднього вагона провідниця була і масці, і в рукавичках.

Провідник спершу просить виміряти температуру. Хоч термометр називається безконтактним, він таки прикладає його до зап’ястя. Напевно тому, що попередньому пасажиру прилад зміг показати результат лише з другої спроби, коли довелося прикладати.

«Додайте яскравості», — каже провідник, коли сканер не прочитує з екрана код квитка. «Збільшіть екран», — продовжує він, і, врешті, бере мій телефон і сам доводить справу до кінця.

Із вагона на перекур виходять двоє чоловіків.

«А це серйозно, ми так всю дорогу будемо тільки вдвох їхати?», — питають.

«Так» — каже провідник.

«Просто якось аж не віриться», — задоволено запалюють цигарки.

Кабмін дозволив відновити рух частини поїздів лише за умови реалізації 50 відсотків місць. Тож в одне купе продають лише два квитки. Ціни обіцяли не піднімати, крім регулярних планованих 5%, які якраз припали на 1 червня.

За правилами один пасажир має їхати на нижній полиці, другий — на верхній. Саме так продаються квитки, щоб зберігати максимально можливу дистанцію в купе. Проте провідники що в одну, що в другу сторону поїздки не акцентували на цьому, і за бажання можна було лягти обом на нижні полиці.

За масками на пасажирах всередині потяга теж ніхто не стежить. Та й вимоги такої немає — в правилах від «УЗ» йдеться лише про засіб захисту «під час посадки у вагон».

Проте окремі пасажири, які ще не лягли спати, сидять в купе таки в масках або ж респіраторах.

«У вагонах розміщені рекомендаційні наліпки щодо правил особистої гігієни в умовах карантину» — також інформував прес-центр «УЗ». Проте за дві поїздки в обидві сторони і в різних вагонах наліпок я не побачила.

Ще прес-реліз обіцяв таке: «У кожному вагоні встановлено санітайзер, яким зможуть користуватися пасажири». Пляшку з дезінфектором, щоправда невідомого складу, можна було знайти в двох туалетах.

Не завадило б антисептики поставити і біля виходу з санвузла, щоб обробити руки після контакту з дверними ручками. Мити ці ручки, як і підлогу та туалети, за повідомленням прес-служби «УЗ», мали б щогодини.

Читаю прес-реліз «УЗ» далі: «Провідники будуть щогодини під час рейсу проводити прибирання: мити санвузли, підлогу в салоні вагона, протирати поручні, дверні ручки, кнопки тощо».

За дві поїздки провідника за миттям ручок чи підлоги не було помічено. (Колега, який їхав денним рейсом цього потяга, також не бачив прибирання під час руху).

«А вагони після кожного рейсу дезінфікують?», — питаю у провідника, який зняв маску одразу, як потяг рушив.

«Та щось миють», — відповідає він.

Між прибуттям вранці потяга до Івано-Франківська і його відправленням назад уже як денного рейсу минає лише півтори години. Тому, звісно, це якесь швидкісне миття.

А от коли потяг затримується, то навіть про таке не йдеться. Так, наступного дня прибуття денного рейсу з Києва у Франківськ затрималося більше, ніж годину. Тож посадка пасажирів відбувалась одразу після висадки прибулих.

Каву-чай і навіть водичку за всю дорогу ніхто не пропонував. Не дозволено правилами карантину.

Хвилин за тридцять після відправлення з Києва відчувається, що подорож буде важкою. Задушливо. Іду до провідника просити відчинити ще кілька вікон у коридорі, щоб трохи кисню залетіло в купе.

«Я кондиціонер уже включив. Все буде добре», — заспокоює провідник.

«Включили? Я вважала, через коронавірус не можна кондиціонери».

«Не можна. Але ж не будете ви жаритися?» 

«А у Львові двері не відчиняються?» — не відчіпляюсь від провідника.

«Ні!».

«А скільки часу там буде зупинка?»

«Зупинка? Зупинка о 7:35 в Івано-Франківську. Більше зупинок немає». 

«У Львові технічна зупинка 23 хвилини. Але я двері не відчиню, нам заборонили. Усі потяги ідуть із технічною зупинкою. Там навіть вокзал запечатаний, — повторює те саме вже за добу інший провідник на зворотному шляху. — У мене вже було два дні тому. Дівчина купила квиток до Франківська і захотіла вийти у Львові. Каже: “Я до начальника поїзда піду!” Я відповідаю: “Вас все одно не випустять”. То вона поїхала у Франківськ». 

На Івано-Франківському вокзалі кожні 5-10 хвилин лунає заклик ходити в масках або респіраторах, дотримуватися дистанції й уникати натовпу. При цьому в будівлю вокзалу пускають усіх без перевірок. Проте всередині лавки перев’язані стрічкою, щоб на них ніхто не сідав.

Після двох ночей у карантинних потягах Київський вокзал зустрічає простягнутою кожній жінці рукою провідника (щоб допомогти зійти з вагона), сонцем і порожніми коліями. І таким самим, як і позавчора, порожнім вокзалом, де прибиральниці вимивають підвіконня, групами ходять поліцейські, а два ескалатори вхолосту намотують кола. Із гучномовця запрошують відвідати виставку рухомого складу історичних локомотивів та вагонів біля 14 колії.

На виході з будівлі поодинокі таксисти закликають довезти, куди треба. Трохи далі двоє чоловіків із синьо-жовтими стрічками шукають «легку здобич» — кому пов’язати їх на руку й вимагати за це грошей, а з автобуса біля «МакДональдзу» чути вже таке звичне за десятиліття запрошення «на екскурсію стародавнім Києвом».