«У мене були діалоги з Богом. І я думав — отак я помру, по-дебільному в 25?» — Гліб Стрижко

Про тренування «до ригачки», щоб потрапити в омріяну морську піхоту. Про оточення в Маріуполі й думки про смерть. Про те, що відчуваєш, коли на тебе цілиться танк. Про те, чи можна вижити після влучання авіабомби. Про розтрощений таз, щелепу та біль. Про усвідомлення того, що ти потрапив у полон. І про те, чому після звільнення страшно засинати. А ще про щастя — попри все пережите.

Про все це військовослужбовець Сергій Гнезділов розпитав колишнього військового Гліба Стрижка в новому проєкті hromadske «++ подкаст».

Про життя до війська

До підписання контракту (Гліб пішов у військо у 2021 році — ред.) був мій крайній період роботи в «Українській академії лідерства», де працював до цього майже два з половиною роки відразу після завершення університету.

Це дуже класна формаційна програма для випускників шкіл, яку вважаю найкращою в Україні з погляду неформальної освіти. Не лише тому, що я там працював, а тому, що я бачив ефективність цієї програми — як за 10 місяців класно створюється нова людина, дуже усвідомлена, дуже зрозуміла, із готовністю брати на себе відповідальність.

І я мав можливість долучатися до цього, докладатися до формування цих студентів. Зараз багато з них у Збройних силах, зокрема в морській піхоті, чим я дуже тішуся.

Там я працював ментором. І потім, коли вже зрозумів, що все, що хотів, я дав академії, і академія все, що хотіла, дала мені, — то вирішив, що хочу нарешті долучитися до війська, бо це була давня мрія.

Про те, чому було важливо потрапити саме в морську піхоту

Я був малий у 2014 році й просто офігівав від того, що робиться в Криму. І бувши тоді в 11-му класі, я думав: «Ого». І відтоді мені запам'яталися декілька підрозділів, які були в оточенні в Криму. Зокрема, це 1 Феодосійський батальйон — узагалі основа морської піхоти, це перший батальйон не лише за цифрою, а й за датою створення. Він був створений 1 липня 1993 року. Так само була в оточенні берегова охорона, яка згодом стала 36 бригадою, і 501 батальйон.

Із них найдовше тримався 1 батальйон. І потім вийшов на континентальну Україну. Гасло морської піхоти — Semper fidelis, що з латині перекладається як «вірний завжди». І я такий: «О! Ці чуваки точно знають, що таке Semper fidelis».

Завжди є оцей шарм. Коли в дитинстві дивився фільми, то хто найкрутіший в американській армії? Рейнджери. Але крутішою за рейнджерів є морська піхота. Це романтизація певною мірою, але вона відповідає дійсності. Завдяки наполегливим тренуванням, що корпус морської піхоти України, що корпус морської піхоти США доводить це під час виконання бойових завдань, під час міжнародних навчань, під час інших ситуацій. Тому для мене це було дуже важливо.

Морська піхота неоднорідна: серед батальйонів і бригад морської піхоти є кращі, а є найкращі. І 1 батальйон — найкращі. І в цьому батальйоні є десантно-штурмова рота, це стрибковий підрозділ, який десантується як із моря, так і з повітря. І я такий: «Все, хочу бути з цими типами».

Готував себе дуже довго, як ідеологічно, так і фізично. Протягом перших тижнів я жорстко ригав після тренувань, бо я собі давав люті навантаження. Але це класно підготувало моє тіло. І потім, власне, здав усі штуки й отримав відношення. І потім підписав трирічний контракт.

Про те, де зустрів 24 лютого

Я був в окопах. Північніше міста Маріуполь, у селі Павлопіль. Це було дуже динамічно, інтенсивно й незрозуміло. Дуже по-кіношному, я б сказав так, бо ще з вечора нам сказали: «Повимикайте телефони, щоб не було ніде видно скупчення».

Я о 6 годині вечора, щойно отримав наказ у бліндажі, одразу вимкнув. У мене в телеграмі так і відображалося, що востаннє був у мережі 23 лютого о 6 годині вечора. І надалі це друзям давало багато підстав думати, що я вже загинув.

Я мав сідати на «тапік» о 4 годині ночі. Заснув о 22:00, саме мав покимарити десь до 3:30, потім — встати, роздуплитися, щоб о 4:00 замінити свого командира і, власне, сидіти до 8 години ранку вже на «тапіку».

Але потім, очевидно, що нас роздуплили. Десь о 2:30 сказали: «Всі на бойові позиції». Ми вибігаємо, надворі падав дощ. Увесь горизонт запалений від роботи градів. Оці свисти. Мене ніколи до того не крила «арта», ні 152-га, ні міномети. Я ніколи не бачив таких величезних, такої величезної кількості «градів». Я такий ох*євший був, як ніколи в житті.

Я стою, сцикотно. Моїм матросам теж сцикотно. А я — командир відділення, відповідно, не можу показувати, що мені сцикотно. І так усе почалося. Далі просто виконували накази командира, бо в нас був ВОП, зі мною був мій командир взводу. Він дуже багато мене вчив і роздупляв. Він був вимогливий, але дуже класний, мені це надзвичайно допомагало.

Нам дозволили зранку увімкнути телефони на пів години, але я цього не зробив. Коли мені сказали, що бомбардують Франик (Івано-Франківськ — ред.), бомбардують Миколаїв і Київ, — у мене мозок відмовлявся це приймати. Але коли зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення, я такий: «Окей, брат — гаситься, вітчим, найімовірніше, знову повернеться у військо (його звільнили за станом здоров'я), ну і я гашуся».

У моїх думках було так: якщо це такий великий заміс, то це не буде довго, це буде жорстко й швидко. І тут питання часу.

Про Маріуполь і поранення

Наприкінці лютого — на початку березня ми заходимо в Маріуполь на металургійний комбінат Ілліча. Вся моя маріупольська кампанія пройшла, власне, на цьому комбінаті.

Десь наприкінці березня вже, в принципі, звикається до всього. Що літаками зносяться ангари, що постійно криє якась авіація. Очевидно, що з кожним разом воно страшніше, тому що коло звужується, але в якийсь момент стає, як висловився Наріман Алієв, «пох*й плюс пої*ать».

Для мене був дуже тривожний дзвіночок, коли я переходив з однієї позиції на іншу через міст і думав: «Блін, от якби зараз реально прилетіло, отак, щоб хоп! — і я вже помер, і мені ні про що не треба перейматися, вже просто розслаблююся». І тоді я відчув, що справді трошечки заморився.

На початку квітня інтенсивність боїв дуже посилилася, і потім мене перекинули на іншу позицію, вона найчастіше піддавалась ураженню ворожої зброї. І в якийсь момент я побачив, як на нашу будівлю цілиться танк. І щось відбувається.

Я думав, що мене так рознесло від танка, але потім сказали, що в будівлю влучила авіабомба, і в нас усе склалося, як картковий будинок. Я просто падаю. Здавалося, що я лечу хвилин 40, потім у мене були немовби діалоги з Богом.

«Оце отак я помру, так по-дебільному? У 25 років? Серйозно?»

Все відбулося настільки миттєво, настільки від мене не залежачи. Я не викупав, чи я живий, чи неживий. Я злетів із третього на перший поверх, не міг поворушитися, нічого не бачив. Але я чув голос командира (по рації — ред.). Окей, значить, живий.

Я розумів, що треба якось докричатися по допомогу, бо є висока ймовірність того, що я тут загину просто від нестачі води або їжі з плином часу. Я намагаюся наповнити повітрям легені, але розумію, що мені суперважко, відчуваю, що щось на мене тисне. Я там якось кілька разів прокричав. Найімовірніше, мене не почули, але командир відправив бійців, щоб вони мене відкопали. Або мене, або моє тіло.

Мене відкопали й принесли до сусідньої будівлі, там був наш бойовий медик роти. Надаючи домедичну допомогу, він приблизно зорієнтував, що зі мною. Сказав, що, найімовірніше, в мене дуже сильно роздроблений таз, забої грудної клітки, зламана щелепа, понищені зуби, зламаний ніс. Він не розумів, що з моїми очима, бо оправа для окулярів прикипіла до обличчя. Тому я просто лежав із заплющеними очима. Тобто я нічого не бачив, я не міг їх розплющити фізично.

Потім мені накололи знеболювальних, і тоді мене перенесли трошки. А в цю саму будівлю, у якій я лежав, влучає ще одна авіабомба. Будівля обсипається, там засипає ще двох наших. І чувак такий каже: «Ну, все, малий, дивись: вижив уже двічі після влучання авіабомби, то тепер не маєш права померти». Я це сприйняв як наказ.

Мене доправили до польового шпиталю. Віддерли окуляри, промили очі, я побачив хоч якісь силуети, принаймні одним оком.

Наступного ранку вже сказали, що комбінат в оточенні, шпиталь в оточенні. Хлопці з легкими й середньої важкості пораненнями вирішили прориватись і йти до своїх підрозділів. А нас, важкопоранених, щоб зберегти наше життя, передадуть у полон. Ми просто сприйняли це як наказ.

Про полон й усвідомлення безвиході

Мене спочатку забули. Нас було 13 у кімнаті (у шпиталі— ред.). Потім прийшли росіяни, почали по черзі виносити чувачків. І я лежу, і чую, що росіяни кажуть: «Всьо, ета паслєдній». А я розумію, що тут іще є я, але не можу нічого сказати, бо суперрозвалений рот.

У мене, очевидно, може бути викривлене відчуття часу. Мені здавалося, що пролежав десь годину, може дві. І потім приходять ці типи й кажуть: «О, тут єщьо адін». І мене забрали.

Потім нас відвезли на сортувальний пункт до селища Сартана, а звідти відвезли до міста Новоазовськ у лікарню. Я не думав, що мені будуть надавати допомогу, але коли мене везли до Новоазовська, тоді прийшло суперчітке усвідомлення, що я в полоні.

Бо ми їдемо швидко, і хтось запитує: «А ви наші?». І йому відповідають: «А тєпєрь нєпонятно, кто наши». І він запитує: «Ну ви Збройні сили України?».

І нам відповідають: «Ви пад защітой "мгб днр"». І я подумав: «Ну, бл*дь, приїхали. По ходу, не везуть додому».

Тоді максимально почало загострюватися відчуття того, що я не впливаю на те, що зі мною відбувається. Максимально нижче нуля впало відчуття безпеки. Бо зі мною можуть робити що завгодно, і я ніяк на це не можу повпливати.

Перше що було, це мене доставили до Новоазовська, і російський військовий підійшов. На мені був бандаж, який тримав мої тазові кістки. І він розстібає і висмикує його. Мене кидає на бік. Я відчуваю лютий біль. Потім вони кажуть: «Ну давайте зробимо йому рентген». Мене перекладають на стіл — ще більше болі.

Побув у Новоазовску, потім — качнули в Донецьк. Мене не взяли в тюрму. Коли мене виписали, всіх везли на тюряжку, мене єдиного не взяли, бо сказали: «Він сам навіть до барака не дійде, нащо він нам треба». Я запитую: «То мене назад відвезуть, у лікарню?». Кажуть: «Нє, ти тєпєрь под особим надзором». Мене відвезли до Таганрога (місто в рф — ред.), я побув там день на військовому аеродромі, а потім посадили в літак, відвезли до Криму. І з Криму — додому, на обмін.

Про повернення до мирного життя

Мені дуже подобалося в морській піхоті. Я собі думав, що я там на найближчі 10 років.

Коли мене повернули додому, то від мого повернення до повернення іще хоч когось із мого підрозділу, з моєї роти, минуло чотири місяці. Мій мозок плавило, тому що я не міг довести собі, що те, що зі мною відбулося, це правда.

Де отримати докази того, що це було зі мною? Я полетів із третього поверху, мій «айфон» розбився, його бойовий медик дістав і каже: «Я його добиваю, щоб він не дістався (ворогу — ред.)». І все. Там були три роки мого попереднього життя, 35 тисяч фотографій, усі контакти, переписки, ще щось.

Мене повернули просто в «костюмі Адама», і я отак лежав перед цими лікарями в Запоріжжі. Я сцикував засинати, тому що думав: «А якщо я засну, і прокинуся знову в Донецьку?».

Війна триває, а я тепер тут. Потім мені повідомляють поетапно ступені моїх поранень, і я розумію, що із цим ще якось можна служити. Потім мені кажуть, що в мене з очима. Потім мені кажуть, що конструкції, які вшивають у моє тіло, — вони на все життя, і я такий: «Ну ах*єть».

Кожен чувак, який повертається з полону з мого підрозділу, вони всі продовжують служити. З тієї частини моєї роти, яка повернулася, я — єдина цивільна людина.

І парадокс у тому, що я дуже хотів служити, а мене відрізало від цього проти моєї волі. А ті хто, наприклад, не дуже хотів служити, продовжують бути у війську. Очевидно, що мене від цього рубає. Очевидно, мені нудно бути цивільним у час війни. Очевидно, що щодня я вважаю, що недостатньо роблю.

Як відбувається повернення? Та х*йово. Якби мій мозок не був такий розумний, як він є, то мені взагалі п*зда була б. Просто через те, що в мене суперадекватні друзі, через те, що я десь вмію ротом проговорювати те, що я відчуваю, це трошечки легше. Але постійно на фоні є це відчуття самотності, бо ніщо в цивільному житті не дасть мені такого відчуття побратимства, як воно є у війську.

 Про те, що робить щасливим зараз

Я живу своє найкраще життя. Очевидно, що, якщо провести якийсь рейтинг, я буду одним із найщасливіших пенсіонерів, принаймні в цій країні.

Я радію тому, що в мене був досвід цивільного життя до війська, завдяки цьому мені легше повертатись.

Я щиро хочу підтримати своїх друзів, які, наприклад, із 16 років у війську. У мене є друг, який у 25 років вчиться, як бути цивільним. Бо він просто не знає, як це. Він отримав 9 кульових, вижив, і тепер вивчає, як функціонує цивільний світ.

Ветерану не треба допомога, бо це про те, що ти чогось не можеш. Але багатьом із нас потрібна підтримка. Тобто мені просто спокійно від відчуття того, що, наприклад, я в цьому місці не сам. Навіть якщо мене буде підгрібати, я можу зателефонувати тій чи іншій людині й просто поговорити.

Те, що я зараз бачу, що я зараз ходжу, функціоную приблизно так само, як і функціонував до цього, навіть враховуючи всі поранення і попайки з головою, — я дуже цьому радію.