«У нас був свій фронт»: один лікар і 400 врятованих життів за час окупації

Від початку бойових дій з Ізюма виїхала більшість лікарів. На 10 тисяч мешканців окупованого міста лишилося два десятки медиків. Вони наважилися працювати під дулами російських автоматів. Долаючи страх за своє життя у зруйнованому місті, мусили шукати їжу, воду й ліки. Та попри все продовжували рятувати поранених і хворих.

Вибір — лишитися чи евакуюватися — перед травматологом Ізюмського відділення екстреної медичної допомоги Юрієм Кузнєцовим не стояв. 6 березня під час масованих обстрілів він був на чергуванні, а наступного дня ніхто не вийшов його замінити. Тож у лікарні він залишився єдиним лікарем. Та й не міг покинути Ізюм. По інший бік Сіверського Дінця, який розділяє місто, була його родина — прикута до ліжка мама і брат із першою групою інвалідності.

У лікарні на той час були 72 пацієнти і працівники. Усі спустилися в підвал. Там організували імпровізовану операційну. Кузнєцов тоді ще не знав, що його цілодобове чергування розтягнеться на чотири з половиною місяці — і до середини липня він житиме на роботі.

«Мамочко, невже нас уб'ють?»

Фельдшерка Ізюмського відділення екстреної медичної допомоги Олена Рябенька жила по той бік річки, що й родичі Кузнєцова. Мости зруйнували ще на початку березня, її родину фактично відрізали від міста. Бомбили так сильно, що вона думала: з того боку річки нікого живого не лишилося. Їй було дуже страшно за своїх чотирьох дітей.

«Мамочко, невже нас уб'ють?» — запитували вони. Олена трималася, щоб не заплакати й не налякати дітей ще дужче. Лише ввечері, коли всі спали, дозволяла собі сльози.

Крім бомб, Олену жахав голод. Усе життя вони з чоловіком будували дім для великої родини і заощаджень не мали. Українська заробітна плата надходила на картку і під час окупації, але зняти готівку було неможливо. Продуктові магазини перестали працювати. Олена раділа, що кожного року саджала по 20 відер картоплі, мала свою цибулю, буряк і моркву, законсервувала салати. Вона чітко розуміла: її сім’я житиме так довго, наскільки у погребі вистачить їжі. У найгірші часи Олена уявляла, як усі продукти закінчаться і діти вмиратимуть від голоду на її руках.

Олена помилилася. На протилежному боці Ізюма її колеги намагалися відновити роботу. На «швидкій» їх лишилося троє. Після зміни 7 березня медсестра Тетяна Мизнікова сказала керівнику швидкої допомоги Сергію Боцману, що піде додому, бо обстрілів більше не витримує. російська авіація рівняла місто з землею. Однак наступного дня вона повернулася.

Боцману й самому хотілося виїхати з міста. Та він залишився. Нині пояснює: «Коли ти між прильотами приходив до хворого чи пораненого, то розумів, що лише від тебе це залежить. Тож усе це кудись дівалося. Якби ми пішли, надавати допомогу було б нікому».

росіяни тим часом установили свою владу й почали проводити зачистку. Взялись і за лікарню: «трусили» приміщення, шукали серед ліків щось підозріле. Наказували медикам зняти форму з шевронами із гербом України. «Ні, ми працюємо під Харковом», — чули у відповідь.

Щоразу під час виїзду на виклик на кожному блокпості їх перевіряли — оглядали автомобіль, документи, кишені. У самій лікарні травматолог Кузнєцов із росіянами на гострі теми не говорив. Особливо після того, як його колегу, судмедексперта, застрелили — бо сперечався з окупантом.

Ізюм бомбили, а медики йшли на роботу 

Старший фельдшер швидкої допомоги Сергій Боцман ходив містом і просив колег, які не виїхали, повернутися до роботи. Ізюм тоді нещадно бомбили.

Вони обходили будинки. Спускалися в підвали, де від обстрілів ховалися люди, і запитували, кому потрібна допомога. Через переохолодження багато хто хворів на запалення легень. Потім збирали поранених після обстрілів. А коли Ізюм трішки розчистили після березневих боїв, водії «швидкої» відремонтували автомобілі й уже через місяць виїжджали на виклики. За день надавали допомогу щонайменше 25-30 людям, каже Боцман. Пацієнтів було так багато, що він уже й не пригадує, кому допомагав, — люди тепер самі підходять на вулиці і дякують.

Коли через місяць відновили міст, Боцман приїхав до фельдшерки Олени Рябенької і сказав: «Виходь на роботу, мила моя». Олена його розцілувала і розплакалася від щастя. Для неї це стало чудом — вона не думала, що хтось із колег вижив. А втім, на роботу виходити боялася — містом ходили чутки, що на пішохідному мосту розстрілювали людей.

Швидкій допомозі довелося працювати в місті без зв’язку. Коли пацієнти запитували, як зв'язатися, медсестри жартома відповідали: «У рейку дзвоніть». Телефон не працював, люди йшли пішки, приїжджали на велосипедах і просили про допомогу. Лишали записки з адресами хворих чи поранених на блокпостах. Намагалися спіймати машину «швидкої».

Ліки знайшли на смітнику

Коли Ізюм опинився в сірій зоні, мародери почали грабувати аптеки — ліки першої необхідності забирали, а решту викидали. Якось, проходячи повз смітник, медсестра Тетяна Мизнікова побачила потрібні їм ліки — так вони поповнили свої запаси.

Складних пацієнтів команда Боцмана доправляла до підвалу вцілілої лікарні, де Юрій Кузнєцов із кількома колегами облаштував операційну. У сусідньому приміщенні росіяни зробили військовий госпіталь і привезли туди своїх лікарів. Тут, у підвалі, Кузнєцов оперував лише цивільних.

«У нас був свій фронт — надавати допомогу тому населенню, яке тут залишилося», — каже лікар.

І робили це цілодобово. На одній кушетці він міг проводити операцію, а тим часом на іншій медсестра ставила пацієнтові крапельницю. Якщо нині запитати в будь-кого з медиків, що було найскладнішим за час окупації, усі скажуть — не встигнути. Але все-таки вони встигли багато. Кузнєцов із колегами за час окупації прооперував 400 пацієнтів і фактично врятував їм життя.

Однак траплялося, що люди гинули на очах. В одному підвалі, розповідає медсестра Мизнікова, вони знайшли жінку без свідомості. Під час огляду з’ясувалося, що на неї обвалився балкон. Син пораненої плакав і просив урятувати матір. Медики розуміли, що шансів нема, але все одно поклали жінку на каталку й під обстрілами через усе місто повезли до лікарні.

«Дуже страшно, коли бачиш, що нічого не можеш зробити… і витягнути не можеш. Що стосується дітей… — Тетяна Юріївна робить довгу паузу і з останніх сил стримує сльози. — Війна — це несмачно, як бабуся колись казала».