«У перший день полону я думав, що мене застрелять». Історія водія з окупованого Херсона
Коли Херсон загарбали росіяни, Сергій — водій із двадцятирічним стажем — розвозив людям їжу і ліки, а також допомагав охочим евакуюватися. Він здав українським військовим координати росіян, через що потрапив у полон. І дивом з нього вибрався.
У межах спецпроєкту до Дня Незалежності hromadske у партнерстві з Uklon поговорило з Сергієм про Херсон, його досвід волонтерства і допомоги війську, полон, життя під постійними обстрілами і його бажання залишатися в рідному місті.
«Ми скидали координати й чекали, що наші стрілятимуть туди, куди треба»
Коли почалася велика війна, Сергій жив сам: його колишня дружина з трьома дітьми за пів року до того виїхала до Польщі. Чоловік працював водієм — розвозив барний посуд у Херсоні й Миколаєві, а у вільний час таксував.
24 лютого він прокинувся від дзвінка — друзі розповіли про ракетний удар по вертолітній частині в Чорнобаївці під Херсоном. Почувши новини, Сергій відразу поїхав на заправку, де вже стояла черга з пів сотні автівок, наповнив бак пальним і купив їжі на кілька днів. Менш ніж за тиждень місто загарбали росіяни. Тоді Сергій почав допомагати тим, хто в біді.
«Я знаходив собі заробіток: десь купив, щось продав, уже хоча б на бензин мав гроші, — розповідає він. — У перші дні окупації була проблема з їжею. Багато молоді виїхало, а старі, які не хотіли виїжджати, потребували хоча б хліба і води. Я брав у пекарні хліб, розвозив його містом. Возив також бабусям ліки: їх важко було знайти — по всіх аптеках шукав, у лікарні».
На вільну територію Сергій сам не їздив, але допомагав охочим евакуюватися, дістатися місця, де формували колони з мікроавтобусів. У перші дні виїхати з Херсона через Снігурівку було порівняно легко.
«Коли через Василівку почали їздити, стало складніше. Часом люди поверталися. На блокпостах могли забрати телефон — особливо там, де стояли “ДНРівці” або буряти, які, я так розумію, бачили мобільний уперше в житті. Тому з Херсона я намагався не виїжджати, — згадує він. — Тільки коли мікрорайон Східний почали сильно обстрілювати, дівчина з дітьми попросила вивезти за Білозерку. Тоді довелося їхати через блокпости, а там уже наші недалеко були. Їдеш — і два російські гелікоптери над тобою летять. Стрілятимуть, не стрілятимуть — ніде дітися, ти вже в полі».
Тоді ж Сергій і його молодший приятель Еміль почали повідомляти українській армії координати розташування окупантів.
«Русня на винзаводі сиділа, в будівлі прикордонників. Ми скидали координати й чекали, що наші стрілятимуть туди, куди треба. І вони стріляли. Били дуже точно. У винзавод поцілили — це за сто метрів від моєї хати, до мене нічого не долетіло. У військову частину в центрі прилетіло, зібралися командири — знов туди ж. Багато русні тоді померло», — розповідає Сергій.
«Лежимо на підлозі побиті, а він каже: “Русня — це добре”»
У полон Сергій з Емілем потрапили 27 липня. Все тому, каже Сергій, що друг не послухав його порад: «Я йому часто казав: “Чисти телефон, бо попадемося”. За ним почали стежити, бо в нього було багато фотографій, в інстаграмі він трохи не те, що треба, виклав. Ми були разом, тому взяли і його, і мене. У моїй Honda Civic розбили вікно, дістали мої документи й поїхали на обшук до мене додому».
Машину окупанти вкрали, дім Сергія обшукали й забрали собі все цінне. Він побачив це згодом, коли вже вийшов з полону.
«У перший день полону я думав, що мене застрелять, — розповідає Сергій. — Привезли на Антонівський міст, полякали, закинули в багажник і повезли вже в тюрму. Там нас у камері площею п’ять квадратних метрів було восьмеро людей. Коли заносили хлопчика, якому нирки сильно відбили, йому потрібно було лягти, а ми напівсиділи».
Сергія також били, допитуючи — травмували ноги, спину. А ще «заряджали» — били струмом.
Чоловік згадує випадок: «Привезли до нас херсонця Максима, який топив за росію. Він був охоронцем у порту, його “закрили”, щоб не заважав. Ми вдвох лежимо на підлозі побиті, а він каже: “Русня — це добре”. Я говорю: “А ти в курсі, що зараз зі мною лежиш в одній “палаті”?»
Окупанти брехали полоненим, що російський наступ на правому березі триває, і загарбники ось-ось «звільнять» Миколаїв. Правдиві новини потрапляли до них лише разом із новими полоненими. Сергій тим часом сподівався, що ЗСУ чимшвидше визволять Херсон.
«Дякую HIMARS — у вересні поцілили по “Білому домі” (будівлі обласної державної адміністрації і обласної ради, — ред.), де була окупаційна адміністрація росіян. Ракета розвалила два поверхи. Разом із руснею згоріли й наші “справи”, — розповідає водій. — У кінці вересня мене викликали на допит: “За що ти сидиш?” Я підвис: що сказати? Кажу: “Знав би — сказав би. Привезли, б’ють”. А вони: “Завтра вийдеш”. 29 вересня мене відпустили».
«Те, що ми відчули у день звільнення міста, відчує вся країна»
Сергій пам’ятає, як перед звільненням Херсона містом їздило нетипово багато важкої російської техніки. А вже 11 листопада з’явилися машини з українськими прапорами.
«Тоді підірвали Антонівський міст. Світла й води не було. Вдома русня все почистила — нема ні грошей, ні документів. Якось крутитися далі треба. Але я дихав на повні груди. Це День перемоги, тільки наш, херсонський. Коли Україна розіб’є цю орду, те, що ми відчули в день звільнення міста, відчує вся країна», — каже чоловік.
Після звільнення міста Сергій продовжував волонтерити — розвозив містом воду й ліки.
«В одного колаборанта вдома була свердловина, — розповідає він. — Знайшли генератор, підключили й почали качати. Відшукали хлопця на вантажівці й щодня розвозили воду».
Минуло два тижні після звільнення, й росіяни почали навмання обстрілювати Херсон. Від обстрілів досі регулярно гинуть цивільні.
«Русня б’є куди попало, не цілить по військових об’єктах. По лікарнях прилітало, дуже багато — по житлових будинках, — говорить водій. — Щодня мінімум тридцять-сорок прильотів. Недавно в лікарню прилетіло, загинув молодий лікар».
Сергій навчився на слух розрізняти, коли летить «від нас», коли — «по нас». Каже, що до життя в умовах постійної небезпеки призвичаївся: «Людина — така тварюка, що звикає до всього. На початку я прокидався від кожного шороху, спав в одязі: раптом прилетить. Зараз ночами, навіть якщо вибухи поруч, не прокидаюся. На щастя, поки що Херсон керованими авіабомбами не б’ють. А міномети й артилерія — страшно, але звикаєш».
Часом, каже Сергій, через постійний стрес настає втома. Але кілька днів відпочинку вистачає, щоб відновити сили і працювати далі.
Роботу у звільненому Херсоні знайти було важко. З цим Сергію допоміг онлайн-сервіс виклику авто Uklon, із яким він почав співпрацювати ще з 2018 року.
«Для мене кермо — це все життя, — каже водій. — Я багато місць бачив і ще, думаю, багато побачу. З багатьма людьми спілкувався. Кермо дає мені свободу: куди захотів, туди можу поїхати».
У грудні 2022 року Сергій долучився до співпраці з Uklon. Тоді перевезення були екстремальними. Не було зв’язку й електропостачання, і навіть телефон можна було зарядити лише в машині.
«Почали працювати державні служби. Працівники, які не мали машин, викликали таксі. Маршрутки ж іще не ходили, тож через Uklon люди якось зв’язувались. Телефонував оператор: “Туди й туди зможете під’їхати?”» — розповідає Сергій.
Найбільше викликів було ввечері, коли люди закінчували роботу. І саме тоді місто найдужче обстрілювали.
«Приїжджаєш, забираєш людину, їдеш під обстрілами й намагаєшся доїхати якнайшвидше, — згадує водій. — Цієї весни я забирав людей із вулиці Чайковського. Вони вже чекали мене надворі, я їхав до них. І якраз танчик почав по них працювати. Я залетів на вулицю, кажу: “Сідаємо швидко!” — і вилетів звідти, бо поруч прилітало».
Одного разу Сергію подзвонили вночі: потрібно було забрати до лікарні жінку з інсультом. Будь-яка затримка могла коштувати пасажирці життя. Доти він у комендантську годину не працював, але довелося їхати.
«Наскільки я знаю, зараз із нею все гаразд», — каже водій.
«Сказав дітям, що приїду, коли війна закінчиться»
У лютому поліція знайшла Сергієву «хонду», вкрадену окупантами.
«Приїхав у поліцію забирати свою машину — вона без фар, без керма, підвіс увесь розірвали. Забрав її на евакуаторі. Думаю: “Якщо заведу, то збиратиму, якщо не заведу, то розбиратиму”. Завелася! Вже шостий місяць усе в неї вкладаю», — каже чоловік.
Зараз використовує своє авто і на основній роботі — розвозить містом спеції — і для співпраці з Uklon. Другу свою машину, старенький Opel Ascona, планує передати українським захисникам, які воюють на Куп’янському напрямку.
Крім перемоги, Сергій Циркун має власну мрію — побачити дітей. Але не готовий виїжджати з України, доки триває війна, хоч і має підставу: «Сказав дітям, що приїду, коли війна закінчиться. Мені кажуть: “У тебе троє дітей, ти можеш виїхати”. А я не можу. Поки воюємо, я буду тут».
Про те, аби виїхати з Херсона, Сергій не думав навіть у найважчі дні. Каже, що бачив різні українські міста, але «дім є дім, і його ні з чим не порівняти».
Хоч обстріли й не припиняються, херсонці поступово повертаються додому — в місті знов близько половини від довоєнної кількості мешканців.
Сергій каже: «Бачу по ринках, що людей більшає. Було в нас таке, що на центральній вулиці Перекопській, доволі великій, ані попереду, ані позаду о третій годині дня не було жодної машини. Коли я на перехрестях почав пропускати машини, аж усміхатися став».
Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Проєкт реалізовано у співпраці з Uklon.
Над матеріалом працювали: журналіст Дмитро Кузубов, редактори Отар Довженко і Вікторія Бега, дизайнерка Мирослава Мохнацька, креативний продюсер Олексій Хорошенький.
- Поділитися: