«У тебе є нормальна країна, яку можна поважати. А нам нікуди вертатися. У нас — дупа». Про заздрощі російських біженців

«Могла на дві години довше не знати, що війна», Чернігів, 24 лютого

О пів на восьму 24 лютого 2022 року у квартирі на проспекті Миру в Чернігові задзвонив телефон. Жінку розбудила подруга: «Галя, на нас напали. Почалася війна». 

Андрєєва добре це запам’ятала. 7 жовтня 2023-го ситуація фактично повторилася: сусід в Ізраїлі підняв її о 6:35.

«24 лютого мені не потрібно було рано вставати. Думала: нащо ти мені подзвонила? Я могла спати до 10-ї ранку й не знати, що в нас війна. Могла на дві години довше не знати, що війна. Тому що це останній раз, коли я нормально спала, без ніяких турбот».

Вона ходила по чернігівській квартирі й думала, що робити. Збирати тривожну валізу? Документи? Золото, щоб у разі чого занести в ломбард? Вирішила перебратися до чоловіка, з яким на той момент була у стосунках. Вона тоді мешкала на 8 поверсі панельки, він — на 2 поверсі кам’яного будинку. Його «фортеця» здавалася безпечнішою.

«Перші кілька днів ми вибігали до коридору. А потім я спала на дивані й хай йому грець — нікуди не йшла. Втомилася. Я боялася. Удень, коли йшли гуляти із собаками, змусила свого хлопця брати тривожний рюкзак». 

У Чернігові Галина пробула до 5 березня. Тоді спакувала речі у свою автівку й рушила з друзями, не знаючи куди.

«Мені дуже пощастило, що я не застала того моменту, коли в Чернігові не було електроенергії, води, відключення опалення. Вже пізніше, коли дізналися новини про Бучу, ми зрозуміли, що це не був безпідставний страх. У Бучі відбувалося те, чого я боялася найбільше. Це те, чого я найбільше боюся в Ізраїлі. Прийшов жах від того, що те, чого боїшся, воно десь настало — і це зовсім поряд. Це не кіно».

Два тижні плакала, коли почула, що пора їхати до Польщі

8 березня 2022 року Галина була в Трускавці. Звідти незабаром вирушила до Польщі.

«Поляки безплатно дали українцям будівлю під Краковом. Але мені було важко. Там не було дверей. Я працювала онлайн. Треба було сидіти лише на ліжку або на підлозі. Мене це пригнічувало. Як у лікарні — весь день на ліжку. І мої єврейські друзі знайшли мені помешкання у Кракові. Єврейська спільнота дуже підтримувала українців. Зі всього світу їхали волонтерити. Моя подруга прилетіла зі США, щоб волонтерити на українському кордоні». 

У Кракові Галина пробула до середини травня, а тоді полетіла до Ізраїлю. В дорозі дізналася, що в Донецьку помер її батько.

Батьки. Донецьк до і після 2014 року

З рідного Донецька Галина Андрєєва виїхала у 2013 році. Вийшла заміж і перебралася до Чернігова.

«Досі сумую за Донецьком. У мене було там щасливе, комфортне життя. Сумую за Маріуполем. Кожного літа із самого дитинства їздила на море до Маріуполя. Мій батько — родом із Маріуполя. Тому всі ці події не пройшли повз мене. Для мене фраза про 8 років — це не якийсь мем (йдеться про кліше російської пропаганди — ред.). У нас триває війна з 2014 року, а не із 2022-го. Це принципово. Тому що мої батьки переховувалися. Сестра боялася, коли йшла з роботи, а по вулиці бігали окупанти. Дім батьків у Донецьку — в центрі міста. Коли одного разу я до них приїхала, дивлюся зранку у вікно й бачу повно військової техніки. У мене — паніка», — пригадує жінка.

Після 2014 року Галина переконала батьків переїхати до Чернігова. Та через пів року вони повернулися до Донецька.

«Батькам було важко. Сумували за своїм домом. Тато почав хворіти».  

Всі роки жінка бодай раз на рік їздила до окупованого міста, щоб побачитися з родичами. Батьками опікувалася її старша сестра. Востаннє Галина була в рідному місті у вересні 2021 року.

«З Чернігова добиралася туди 32 години автобусом. Їхала через Харків на Бєлгород, через Ростов. Це була єдина можливість потрапити. З України виїжджала із закордонним паспортом, а до росії — з українським паспортом. У мене залишилася донецька прописка».

Донецьк, розповідає Галина, перестав бути містом, яким вона пам’ятає його до 2014 року.

«Донецьк відкинули на 10 років назад. Кафе і театри є — все працює. Але воно якесь таке стало — ну, не Донецьк. Донецьк був містом із лоском. Великий бізнес — великі гроші. Люди нормально заробляли, шикарно жили, шикарно гуляли й могли собі дозволити багато чого. Донецьк втратив свій лоск. Бізнес закрився. Виїхали всі, хто був самостійний, і ті, хто без дітей і не дуже прив’язаний до батьків».

«росіянам у моїй присутності було соромно»

В Ізраїлі Галина винайняла кімнату. Жінка завжди ідентифікувала себе єврейкою і крім українського мала ізраїльське громадянство. Почала вивчати іврит. У групі була єдиною з України. Натомість росіян було чимало. Декому було соромно через те, що росія напала на Україну.

«До мене підійшов один чоловік. Музикант, викладав у консерваторії. На його балконі висить український прапор, він носив футболку про російський корабель. Сказав: “Війна закінчиться і ти можеш повернутися до України, тому що в тебе є нормальна країна, яку можна поважати. А нам нікуди вертатися. У нас— дупа. Я тобі, Галино, дуже співчуваю, але трохи заздрю, що нормальна країна у тебе є”». 

Галина зізнається: кілька разів хотіла вдарити когось із росіян.

«Були розмови: ой, ми виїжджали й не продали ні квартири, ні машини, тільки речі забрали. Мене це зачепило. Коли люди виїжджали з України, ніхто нічого не продавав. Кіт, рюкзак і ми поїхали. В гіршому випадку — без кота. Коли росіяни говорили, що не знають, як розв'язати проблему з нерухомістю, я була зла. Казала їм: “Зібрали речі й поїхали назад — продавати машину”».  

7 жовтня 2023 року в жінки був день народження. Звечора вона вирішила добре виспатися. Та о 6:35 у невеличкому ізраїльському містечку Гіватаїм, неподалік Тель-Авіва, пролунали сирени. Довелося йти до підвалу, адже у квартирі, де мешкає, нема кімнати безпеки. Мешканці будинку вже були в підвалі. У піжамах, із мобільними телефонами.

«Я здивувалася. Ми в Україні ходили до сховища з наплічниками, як черепашки. У тривожних валізах мали одяг, необхідні речі. А в Ізраїлі люди спускаються до підвалу в піжамах, максимум — із телефоном. Вони спокійніші. Розумію, що документи відновлять, якщо щось трапиться. Та я так не могла. Склала свої документи. Думала: якщо залишуся на вулиці, то повинна знати, що робитиму» — розповідає Галина.

Упродовж дня вона спускалася до підвалу кілька разів. Не так планувала зустріти своє 40-річчя. Але надмірного хвилювання не було. Від травня 2022-го Галина не раз чула повітряні тривоги.

«Тому одразу було важко зрозуміти, що це війна-війна, а не якась витівка ХАМАСу. Усвідомлення, що в Ізраїлі таки повномасштабна війна, прийшло десь за 3-4 дні.

Ізраїль — дуже маленька країна. Коли мене питали, що і де відбувається, я відповідала: “То на півдні, це далеко”. Але оце “на півдні, далеко” — це за 70 кілометрів від мене. Навіть не відстань між Черніговом і Києвом».

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Знову втеча від війни 

24 жовтня жінка планувала бути на фестивалі танців у Лісабоні (з чотирьох років професійно займається танцями). Тож іще до атаки ХАМАСу купила квиток на літак. Перед відльотом 5 разів складала й розкладала валізу.

«Було два важливі питання: брати улюблене горня чи фарби для малювання? Це наче й безглуздо. Але я знаю це відчуття, коли стоїш на чужій кухні, дивишся: я хочу своє горня. Його нема — і ридаєш. Оцього я не хочу ще раз. Тому що не знаю, на скільки виходжу з цієї квартири, і хочу взяти те, за що вже тримаюся. Якщо їду назавжди, треба усе згребти з кімнати. І сховати частину свого життя. Я почала це робити — і мені погано. Ні, не хочу. Я не можу нічого сховати. Тому що у 2022 році я вийшла з квартири в Чернігові й не повернулася туди. Мої речі потім зібрали та зараз вони в коробках у друзів». 

До Тель-Авіва Галина мала повернутися 30 жовтня. Але зворотний квиток із Португалії скасувала, натомість вирушила до Відня — до подруги, яка виїхала з України. У Відні Андрєєва наче застрягла. Не поспішала оформлювати документи біженки. І не розуміла, що їй робити — лишатися, повертатися в Україну чи в Ізраїль.

«Невідомо, що думає жінка в хіджабі, дізнавшись, що я єврейка»

У Європі Галина каже, що вона — з України. Визнавати себе єврейкою часом боїться. Якось їй здалося, що жінка в хіджабі, почувши слово «Ізраїль», почала на неї якось не так дивитися.

Коли прилетіла до Відня з ізраїльськими документами, в аеропорту їх сховала, щоб ніхто не бачив. Жінка переконує, що розуміє — араб не дорівнює терорист, але зі страхом нічого зробити не може.

«За мною в черзі стояли кілька арабів. Мене це лякало. Це історія й інстинкт самозбереження. Мене дуже лякає, коли люди не думають. Їм скажуть кудись не йти, далі скажуть, що хтось поганий, потім скажуть: киньте каміння. І вони будуть це робити. Хтось може сказати, що в нашому сторіччі це неможливо, а я засміюся у вічі. Я думала, що війна в Україні неможлива».

«Хочу додому. До якого дому? Немає дому»

Галина Андрєєва нині на роздоріжжі. До Донецька не поїде — окупований. До ізраїльського містечка Гіватаім — страшно. У Чернігові вже не бачить для себе місця. У Відні часом відчуває дежавю.

«У магазині побачила червоні туфлі-мокасини. Такі гарні. Згадала, що в мене такі є – в Чернігові в коробці лежать. Стало так сумно. Мабуть, я дуже матеріальна. Маю багато свічок, дерев’яних коробок. Мій побут — з усяких дрібниць. Мені важко це залишати. Тому в Ізраїлі нічого не купувала до квартири. Ці півтора року жила одним днем. Часто було, десь у Європі йду вулицею й от таке раптове: хочу додому. До якого дому? Немає дому».

На момент публікації Галина Андрєєва повернулася до Ізраїлю. Чи надовго — не знає.

«Поживемо — побачимо», — відповіла.

Авторка: Наталія Лазука