«У всіх нас із головами непорядок. Якщо не переживеш такого — не зрозумієш»: вціліти в Бучі

У будинку їх було троє. Ірина, її чоловік Олег і батько Володимир. 5 березня вони почули шум і вибухи. Десь дуже близько. А за мить бахнуло прямо в домі — то росіяни через вікно закинули гранату. А після цього почали стріляти по вікнах і дверях. Тоді Олег Абрамов вийшов із хати.

«Не стріляйте! Ми — мирні», — звернувся до чужинців зі зброєю.

«Руки подними. Что в карманах? Кто в доме?» — непрохані гості націлили автомат.

«Нас троє. Тут нікого більше нема».

«Вы что, не видите? Мы — русские. Мы пришли вас освобождать», — пояснили люди зі зброєю.

Далі військовий почав звинувачувати Абрамових у «гріхах», про які роками говорив російський телевізор. Винні, що владу не ту вибрали. Що «Беркут» на Майдані били. Що на Донбасі люди страждають і гинуть. А потім росіяни почали допит. Їх цікавило одне питання — «где нацики». Хотіли почути адреси. Ірина переконувала: ніяких нациків у їхній Бучі немає, тут усі — прості люди. Але росіяни не вгавали.

Володимир Абрамов помітив, що від обстрілів загорівся будинок. Кинувся гасити пожежу. В той час військові тягнули його зятя Олега на дорогу. Там посеред вулиці з чоловіка зняли верхній одяг.

Олег просив: «Хлопці, не треба, що ви робите?» Його поставили на коліна. І вистрілили впритул. Умить рознесло пів голови. Чоловік упав.

«Я виходжу, його светр лежить під парканом. Я на вулицю вийшла, а він лежить. У нього ще серце билося, бо з вуха отак поштовхами кров витікала. А вони ось тут сидять навпроти. Четверо воду п’ють», — Ірина Абрамова розповідає, наче пригадує сцену з якогось дуже страшного фільму.

Побачивши свого чоловіка з простреленою головою, вона так почала кричати, що батько, каже, ніколи в житті такого крику не чув. Його донька благала військових розстріляти і її.

«Я біля нього кричала: мене вбивайте! У мене тільки чоловік. Більше немає нікого. Вбивайте мене. Він підійшов. Підійшов з автоматом. Спрямував дуло. А в мене кіт на руках. Я, мабуть, з ним із хати вискочила. Кажу: вбивай мене і кота», — каже Ірина. 

Тоді військовий звернувся до пана Володимира. Спитав, чи жінка — його донька, і порадив швидше йти, куди очі бачать. На зауваження Абрамова, що спершу слід загасити пожежу, відповів: не варто, мовляв, буде зачистка, хочете жити — тікайте вже.

«Я її ледве відірвав від нього (від загиблого — ред.). Вона в капцях. Вийшли. Тут іще якийсь застрелений лежить, теж у капцях. Когось вони вивели й застрелили прямо на місці. Ми не перші були. Пішли і швидко у провулок звернули. Вся вулиця прострілювалася», — пригадує Володимир Абрамов.

Місяць донька з батьком провели у своїх знайомих у Бучі недалеко від рідного дому. Тіло Олега Абрамова весь цей час пролежало на вулиці, де чоловіка вбили. Абрамови сиділи в підвалі, рідко виходили на вулицю.

Ірина пригадує страшне чорне небо тих днів і постійний гавкіт собак. Її батько каже, що росіяни вечорами влаштовували справжнє полювання на людей — стріляли по живих мішенях і будівлях. До вечора добряче напивались, тож влаштовували собі такі забави. Людям було так страшно, що словами не передати.

«Ми дійшли до того, що хотілося щось собі заподіяти або до них іти, щоб пристрелили. У всіх нас із головами непорядок. Ніхто цього не зрозуміє. Якщо не переживеш такого — не зрозумієш. Те, що ми розказуємо — просто слова», — Володимир дивиться вдалечінь.

Ірина Абрамова в чорній хустці з червоними квітами пробирається серед хрестів. У її руках — букет жовтих нарцисів. Підходить до могили, на якій портрет її чоловіка. Присідає, гладить фотографію.

«Привіт, рідненький. Чого ти мені не снишся?» — вітається.

Одного разу Олег їй усе-таки наснився. У красивому світлому домі їм було добре. Там було двоє їхніх котів, які згоріли в пожежі, що сталася через обстріли. Ірина дуже хотіла в тому домі лишитися, але Олег сказав їй, що ще не час.

Ірина бере цигарку, підкурює і кладе на могилу: загиблий любив курити. Поки сигарета тліє і перетворюється на сірий попіл, жінка просить у свого Олега пробачення.

«Я винна. Три коти, собака. Кажу: куди ми з ними поїдемо? Будемо всі тут. Урешті-решт — ні чоловіка, ні собаки, ні двох котів. Тільки один лишився. Виходить, нікого не врятувала. Пробач мені, сонце, — Ірина гладить портрет загиблого. — Пробач, якщо винна, пробач. Пробач мені, мій хороший».

На прощання цілує фотографію й обіцяє навідуватися, скільки житиме. А поки повертається від свого мертвого до життя, що більше ніколи не буде таким, яким було до 5 березня.