Українська журналістика — це crisis as usual

Вільно створити Telegram-канал, вести репортажі в Instagram, або писати у Facebook — це все доводить, що сьогодні усі ми — медіа. Свободу слова не спинити. Але з силою приходить і відповідальність. До дня свободи преси hromadske попросило 6 відомих журналістів поділитися з нами їхніми принципами, настановами, якими слід керуватись у світі, де кожен — сам собі незалежне медіа.

Малі бюджети, немає нормального рекламного ринку, власники — здебільшого олігархи, котрі взагалі не про журналістику думають, а якщо не олігархи, то читай вище — малі бюджети, майже відсутній рекламний ринок, ігнор з боку влади, низькі зарплати, ненормований графік, часто робота — як ФОП (що означає, що практично жодних соціальних гарантій), якщо на тебе нападуть — ніхто нічого здебільшого не розслідуватиме. Тільки якийсь камікадзе піде сюди, в журналістику, працювати. Життя в перманентній кризі та ще й у сімейних проблемах (тебе, як мінімум, ніколи немає вдома, а якщо є, ти на телефоні, в месенджері, slack, телеграмі, в тебе чати, всім треба допомогти, порадити, ти завжди ж онлайн).

Я зараз говорю про справжню журналістику, ту, де все ще не висміюють стандарти: баланс, відділення фактів від думок, точність, неупередженість та інші нудні речі. Така журналістика завжди була критикована, бо ставила собі занадто “високі” планки, а коли щось не виходило — на неї завжди тицяли пальцями: ага, бачите, обіцяли, а самі помилились.

В часи соцмереж це взагалі одна з чи не найулюбленіших ігор — знайти помилку, викрити медіа й іноді навіть зацькувати.

Разом з тим, в світі, де кожен може бути сам собі медіа з десятками, а то і сотнями тисяч підписників (читай — аудиторією), оці всі стандарти справжньої журналістики роблять їхні новини такими… правильними. Ні тобі матюка, ні яскравого порівняння. Сухі факти, і більш нічого.

Усе це давить на медійників, котрі бачать, що часто в цій війні з блогерами, інфлюенсарами вони — побиті невдахи. Але гаразд — медійників читають менше, але коли люди вже роблять якісь життєво важливі вибори, бо “прочитали у відомого блогера Ш”, особливо коли це стосується, наприклад, їхнього власного здоров'я, то стає трохи страшно, і трохи мучить совість: що ж ми, медіа, робимо не так, що ці люди тепер вирішили лікувати коронавірус лимонними клізмами чи примочками з відвару ромашки. Але не будемо нарікати і нити.

Для мене сьогодні журналістика — це як маленький соціальний бізнес в часи кризи. Наприклад, ресторанний бізнес, коли ресторан треба закрити на карантин. Тільки криза ця — постійна. Алгоритми змінюються, з'являються нові платформи, і щодня твоєю роботою стає: як запакувати корисне в красиву обгортку? Як змусити потенційного клієнта замовити саме у тебе? Як зробити так, аби твоя аудиторія хотіла з'їсти гречку з овочами замість чіпсів? Якщо вдасться — може, ти врятуєш чиєсь життя? Такі бонуси теж у нашій роботі трапляються.

І чи досі це доречне порівняння? Може, наш глядач/читач/слухач сам нам вкаже, що краще йому зготувати? І, може, він сам знає, що для нього корисніше? І просто шукає це серед різних запропонованих страв і ресторанів? Культура споживання змінюється. І я зараз — так, про інформацію. Журналістські кухні — це справді вже якийсь час кухні пекельні, але тут, на щастя, досі все кипить. Головними залишаються кілька речей: правильні пропорції жирів, білків і вуглеводів — це я знову ж про ті самі стандарти, ну і завжди не забувати про те, для кого готуєш. А кризи — це часом ще і шанс змінитись. Змінитись або померти.