У США на DVD та в інтернеті вийшов українсько-грузинський фільм «Нехай буде сніг» (Let It Snow), головну роль у якому зіграла українська (і вже американська) акторка Іванна Сахно.

Це перший випадок, коли велика компанія з голлівудськими зв'язками — незалежний канадський медіагігант Lionsgate — купила (через свою дочірню фірму Grindstone Entertainment Group) українське кіно. Продюсером від України виступила Solar Media Entertainment («DZIDZIO Контрабас», «Гірська жінка: На війні»), а від США — незалежна міжнародна компанія FishCorb Films («Метелик», «Убивство на 13-му поверсі»). Світові права за межами Сполучених Штатів належать великій дистрибуційній структурі Film & TV House зі штаб-квартирою в Лондоні, майже 30-річною історією і пакетом у сотні фільмів.

Здавалося б, така значна інформація мало б викликати певну гордість. Але про гордість не йдеться, якщо мова тільки про бізнес. До того ж, «Нехай буде сніг» є звичайним фільмом категорії «Б» із нищівним рейтингом на IMDb в 4,0. Не забувайте про щоденне, не мистецьке життя сучасного кінематографу, який продукує міріади B-movies для фонового існування і періодичного вживання, на кшталт відвідин «Макдональдсу». Що не забороняє трохи розібрати фільм, а також поговорити про участь у ньому Іванки Сахно.

І перше, на що слід звернути увагу, — це дивна і разюча невідповідність зазначеного рейтингу фактичній якості фільму. Чому відвідувачі найбільшої в інтернеті кінобази так налаштовані проти цієї стрічки, відповісти не зможе ніхто. Хіба що стає очевидною різниця між баченням кінокритика та звичайного глядача. Бо саме з точки зору кінокритика «Нехай буде сніг» знятий не як третьосортне кіно для перегляду десь за межами цивілізованого світу, не абияк, щоб «розпилити» бюджет, і навіть краще за більшість українських так званих хітів, на кшталт «Захара Беркута», «Кіборгів» чи «Сторожової застави», хибно і дико звеличених українським масовим глядачем.

Можливо, для ситих американських глядачів український «беркутівський» рівень не вартий уваги і, тим паче, більшої цифри, ніж 4 за 10-бальною шкалою. Але рівень у фільму є, і він вищий за зазначені «визначні» приклади. Власне, саме за рівень кіно українські виробники і були відповідальні, адже іншого українського у фільмі немає: знімали його в горах Грузії, герої розмовляють англійською, російською та грузинською. При цьому проєкт не міноритарний, де 5 копійок наших вкладів і купа бравади. Навпаки: більша частина грошей і команди — від України.

Режисером виступив Станіслав Капралов, творець і сценарист однієї з найцікавіших в ідейному сенсі короткометражок «Місто самогубців» (Sui Caedere) 2018-го. Композитором був Алекс Чорний, серіальних справ майстер. Саме він два роки тому цікаво наситив музикою короткометражний фільм «Слово» про Розстріляне відродження. Костюми, мейкап, візуальні ефекти — все це теж робили українці. Але виділити варто того, хто все «показав», чиє око спершу побачило «як», а потім дало подивитися і нам на «що» — це оператор Євген Усанов. Картинка фільму вражаюче захоплива, і річ не тільки в горах, які самі по собі є втіленою Богом красою, а в погляді, яким володіє малий творець і який здатний магічним чином передати це глядачу за допомогою залізяччя.

Романтична історія подружжя з Америки, що приїздить у відмінну від Джорджії (штату) Джорджію (країну), за тисячі кілометрів задля того, щоб чоловік попросив у жінки руку й серце, перетворюється на кривавий трилер із квестом горами і явними намірами на продовження, судячи з останнього кадру. І головними в цій білій картині з червоними цятками слідів є її художник — Усанов, та його модель — акторка Іванка Сахно.

Утікаючи від таємничого вбивці, що ганяється за туристами і фрірайдерами, героїня Сахно болюче і травматично пролітає, проповзає, прорізає собою сніги, маючи, як в тій радянській пісеньці, «кровь на рукаве». І кадри з нею, «намальовані» Усановим, — це те, заради чого і можна дивитися це доволі нудне, часом нелогічне, а подекуди безглузде — але ж красиве — B-movie.

Момент, коли Іванка приречено намагається випередити лавину, чимдуж злітаючи на борді крутим схилом, висотує з серця адреналін, здається, швидше за прямий укол. Знятий з півкілометрової відстані, щоб гора шокувала всією своєю величчю, він вириває глядача зі свого часу, крісла та світу, аби примусити видихнути все повітря і з відкритим ротом спостерігати, як лавина поглинає крапочку бордистки... Героїня вибереться якимось незбагненним для нас і здорового глузду способом, щоб подарувати черговий момент-кадр: маленька, знесилена, але вперта фігурка Іванки завмирає на фоні сіро-коричневої гори, потрісканої за мільйони років тектонічних зсувів. Вона дивиться на інший бік, просто на переслідувача — з лівого нижнього куточка картини в правий нижній. І це мов розмах Брейгеля в поєднанні з конкретикою «Дуелі» Репіна. А за певний час напівжива, немов сомнамбула, вона йде крізь колоїдну мряку туману, через весь екран, до сніговика, що стоїть на краю прірви. У нього одне людське вухо і встромлені дві руки, одна з яких тримає заявлений на початку фільму перстеник.

Ці клапті снігу в об’єктив, ці зйомки коптером і ракурси із заманливими та правильними великими планами і живою камерою, такими бажаними і чомусь відсутніми в нашому кіно, злочинно переповненому мертвим середнім планом — саме це робить фільм Капралова «Нехай буде сніг» кінематографією. А ніжна, хоч і побита, Іванка, з усією своєю позитивністю і людською переконливістю, жвавістю, що аж переграє, коли її героїня ледь не помирає, бо єство актриси не може змиритися з таким навіть удаваним станом...

Насправді, фільм міг бути іншим, якби не сценарій, зібраний із суцільних кліше, неначе зі шматків багатьох розбитих дзеркал. Високий самотній готель із дивною, сумною і напруженою жінкою на ресепшені; бажання чоловіка неодмінно потрапити на закритий спуск, хоча йому кажуть про його небезпеку; іронізування героїв з історії про дух невинно вбитої та її помсту туристам; приховане чорним мотоциклетним шоломом обличчя переслідувача та його фантастично стрімке пересування горами; і ця смішна до сліз манера головної героїні ходити в страшний мороз без шапки, капюшона й рукавиць — мовляв, треба ж глядачеві роздивитися засохлу кров і синці на її обличчі... Розкриття інтриги більш-менш точно відбулося посеред фільму, але виробники наполегливо продовжували торувати шлях сюжету, серйозно вважаючи себе творцями напруженого саспенсу.

Натомість глядач розважав себе не так інтригою, як розгляданням кадрів, подібних до картин у галереї. І це, власне, добряче сприяло цікавості, а заразом і можливості додивитися 86-хвилинний фільм, заявлений ще й фільмом-жахів. Хоча кілька моментів, що натякали на цей жанр, навряд чи дають право весь фільм долучати до «жахливчиків».

Показаний у межах кінофестивалю «Молодість» «Нехай буде сніг» може вийти в український прокат десь у грудні, коли орієнтовно буде й сніг. Слабка причина для того, щоб глядач забажав подивитись таке кіно. Але операторська частина і виконавиця головної ролі зможуть трохи розрадити випадкового відвідувача кінотеатру, який, певно, повернув не туди.

Поділитись: