17 липня 2014 року неподалік Сніжного Донецької області був збитий «боїнг» «Малайзійських авіаліній» пасажирського рейсу МН17. У річницю трагедії Громадське публікує уривок із книги британського журналіста Девіда Патрікаракоса «Війна у 140 знаках», яка досліджує, як соцмережі змінюють конфлікти у XXI столітті.

У ньому йдеться про те, як дослідники Bellingcat детально відстежили шлях з Росії в Україну установки «Бук», з якої було збито літак.

Книга «Війна у 140 знаках» Девіда Патрікаракоса вийшла друком в українському перекладі у видавництві Yakaboo. Уривок публікується зі згоди автора та видавництва. 

***

Сімнадцяте липня 2014 року почалося для Еліота Гіґґінса як звичайний день. Британське літо, як завжди, для нього не існувало, він знаходився у помешканні, у своєму ноутбуці, працюючи над останнім дослідницьким проектом. 

Наприкінці 2013 року він створив компанію Brown Moses Ltd. Після кампанії з краудфандингу на Kickstarter 14 липня, зібравши 51 тисячу фунтів стерлінгів, Гіґґінс створив новий веб-сайт під назвою Bellingcat. 

Назва походить від класичної байки «Belling the Cat» («Навісити дзвіночок на кота») про групу мишей, які поборюють небезпечного кота. Гіґґінс тепер міг повністю присвятити свій час відкритим розслідуванням. 

Через годину він подумав, що перепочине, як завжди, з відкритим у фоновому режимі твіттером. Його відпочинок різко перервала поява новини про те, що над сходом України збито літак. 

Гіґґінс, який доти був орієнтований на Сирію й не приділяв великої уваги російсько-українському конфліктові, почав досліджувати соціальні медіа, в пошуках деталей щодо інциденту в Україні. 

Через кілька годин у мережі з’явилося відео. На ньому було зображено військовий транспортний засіб, що перевозив пускову ракетну установку. Засіб рухався по двосмуговому шосе з великими деревами обабіч. Багато людей говорили про це, намагаючись розібратися в тому, що саме це було, чи не було це фейком і, що важливо, де саме це відзнято. 

Гіґґінсу довелося дати деякі доручення, він запостив твіт, запитуючи, чи хоче хтось спробувати визначити геолокацію вiдео, де ракетна пускова установка виїжджає з міста: «Золота зірка першому, хто визначить геолокацію цього відео»

Він повернувся через п’ятнадцять хвилин і побачив із десяток відповідей, дев’ять з яких указували на те саме місце: територія на південь від центру українського міста Сніжне. Гіґґінс припустив, що ті, хто відповіли, впізнали дорогу посередині лісу і так просто визначили локацію, зважаючи на те, що в районі, який проходить через центр Сніжного, є тільки одна дорога. 

З YouTube відео було швидко видалено, проте Гіґґінс давно вже засвоїв, що будь-які відео, які його цікавлять, варто негайно скачувати на комп’ютер. Згодом Гіґґінс перевірив для себе, використовуючи методи геолокації, що відео справді зняли в Сніжному, тож написав допис на Bellingcat, деталізуючи свої методи, щоб кожен міг відтворити його перевірку. Розслідування почалося. 

Тепер в інтернеті спливали нові й нові фотографії, а неофіційна спільнота відкритих розслідувань — послідовників Гіґґінса — намагалася їх перевіряти. Особливо зацікавило одне із зображень, яке з’явилося наступного дня: його зробили на майданчику гаража, й на ньому була вантажівка з такою ж ракетною установкою в кузові. 

Гіґґінс намагався перевірити це, але безрезультатно — а без підтвердження локації цього зображення прив’язати його до розслідування не було підстав. То було просто фото вантажівки з пусковою ракетною установкою і це страшенно дратувало. 

Менше, ніж через двадцять чотири години після цього і за шість з половиною тисяч миль звідти, у Шарлотті, Північній Кароліні, Арік Толер відпочивав удома після ще одного важкого робочого тижня. Толер працював у денну зміну з неділі по четвер у Bank of America — Merrill Lynch, тому в п’ятницю, коли збили MH-17, мав вихідний. 

На відміну від Гіґґінса, він був спеціалістом із розвідки, щоправда, в корпоративній безпеці. Bank of America — Merrill Lynch має офіси в п’ятдесяти країнах із тисячами співробітників, і Tолер був частиною підрозділу, який контролював відкриті дані щодо будь-якої інформації, яка могла би становити загрозу для працівників або філій — від терористичних актів до стихійних лих. 

Якщо щось відбувалося, він і колеги мали першими дізнаватися про це — ще до CNN. Насправді, якщо щось сталося, і CNN повідомив про це до того, як Толер довідався про це, то вже було занадто пізно. CNN не повідомляє нічого, доки всіх фактів не перевірять, тому він зазвичай мав вікно десь у 15 хвилин. Це була робота 24/7 — команди працювали як у денну, так і в нічну зміни. 

Толер зосереджувався на Європі та постійно мав відкриті TweetDeck та інші платформи соціальних мереж. Арік насолоджувався роботою, але існувало багато серйозних перешкод, які засмучували його. Структура була не найліпшою, простору для розвитку особливо не було та й панувала бюрократія — не така, як в уряді, та все одно це засмучувало. 

Існував певний простір для творчості, позаяк в Аріка були хороші начальники, але бюрократія стримувала. Знову ж таки, випадок Толера доводив, як усталені інституції, скуті бюрократією, просто не можуть конкурувати з мережами осіб, підсилених соціальними мережами. 

Толер дізнався про Гіґґінса передусім як про джерело сенсацій у Twitter, особливо щодо конфліктів. Як і Гіґґінс, він мав одержиму натуру, проте таланти відточував на іншій арені. 

Як випускник кафедри слов’янських мов і літератури Канзаського університету Толер витратив багато часу на розвиток герменевтичних навичок, необхідних для аналізу літературних текстів і розповідей, розпізнавання закономірностей і впливів. Він годинами переглядав вихідні матеріали, як-от особиста кореспонденція й есе, щоб спробувати видобути біографічні дані, та рядок за рядком детально досліджував тексти. 

«Коли ви намагаєтеся визначити правдивість чогось, на кожні 99 біт інформації лише один є корисним, тому ви постійно шукаєте голку в копиці сіна», — сказав він мені. Нині методи та фокус його розвитку й роботи були такими ж, як і під час навчання, тільки тепер вихідними матеріалами стали посилання, відеоролики та пости замість віршів і романів. 

Освіта Толера дала йому одну перевагу: він розмовляв російською мовою, що виявилося дуже важливим для перевірки фотографії з гаражного майданчика, з якою зараз працював Гіґґінс. Відпочиваючи та насолоджуючись вихідним, Арік був удома й переглядав Twitter. Був майже полудень, коли він помітив, що Гіґґінс розмістив світлину того, що визначив як ракетну установку «Бук», запитуючи, чи може хтось визначити геолокацію. 

Усі підозрювали, що фотографія була зі Сніжного — міста, з якого з’явилося перше відео, але це все ще потребувало доведення. Толер міг бачити, що на тлі фотографії був магазин і зверху назва російською. На жаль, дерево перед знаком магазину закрило частину назви. 

«Надто нечітко, щоб прочитати жовтий знак праворуч. Магазин ліворуч “ _ _ РОЙ ДОМ або _ _ ТОЙ ДОМ”», — затвітив він у Гіґґінса. Проте, як і з літературним текстом, Толер вирішив розв’язати цю задачку. 

Він бачив друге слово назви магазину, яке було словом «дом», розпізнати перше слово було проблемою — через дерево перед ним Арік бачив лише другу частину, яка була «рой». Потім він збагнув: це, мабуть, «строй». 

Щойно він це опрацював, зрозумів, що це назва мережі магазинів інструментів, він повідомив Гіґґінса та кількох інших у стрічці в Twitter: «Зрозумів. Це СТРОЙДОМ, (stroy-dom.com). Я перевірю адреси цих магазинів у Сніжному», — тріумфально запостив Толер. 

Арік проґуґлив назву магазину, та не міг знайти жодного посилання на такий магазин у Сніжному, проте виявив один у Торезі, місті на сході. Тепер він мав знайти точну адресу, щоб порівняти фотографію із супутниковими мапами. Він шукав Торез і Строй Дом і знайшов сайт вікі-типу, на якому наведено мапу міста. 

Він виявив вулицю 50-річчя СРСР, на ній розташований Строй Дом, але, на жаль, точної адреси сайт не дав. Ще погугливши, Толер нарешті натрапив на офіційний документ з назвою магазину та його адресою, який був частиною свідчень очевидця. 

Озброївшись цією інформацією, Толер зміг визначити місце розташування на картах Yandex (російська версія GoogleMaps). Одначе Толер хотів бути певним. Йому треба, якщо це взагалі можливо, побачити точну адресу магазину, щоб підтвердити, що його розташування збігається тим, що на фото. 

Він знав, що в Росії й Україні люди полюбляють відеореєстратори, які часто використовують для убезпечення себе в разі аварій, але це спричинило дивний феномен, коли люди (загалом чоловіки) знімають, натомість, себе, їдучи містом зазвичай під музику. Камери завжди фіксують дату й на додачу надають тим, хто переглядає відео на своєму особистому Google Street View, інформацію, де це було знято. 

Арік шукав слова «Торез» і «50-річчя СРСР» у Google і на YouTube, сподіваючись, що йому пощастить — і йому справді поталанило. В одного хлопця було два відеозаписи, як він проїжджав вулицею (звісно, з двома різними піснями на задньому плані). Обидва відео були минулорічні, один раз туманного дня й один — ясного, тож він, вочевидь, був тамтешнім. 

Толер уважно переглядав відео і, зрештою, побачив магазин «Строй Дом». Він був упевнений, що це правильне місце, оскільки на ньому також видно чорно-білу смугасту будівлю праворуч. Місце розташування визначили. 

Наступне, що потрібно зробити, — це визначити час, коли зробили фотографію. Для цього завдання у гру вступав Гіґґінс. Його метод полягав у використанні загальнодоступного веб-сайту під назвою SunCalc.net. Сайт дає змогу розміщувати там зображення, а потім за допомогою курсору переміщувати положення сонця в різні позиції. Тіні, які спричиняє сонце, змінюються протягом дня. Зіставивши тіні на фотографії з тінями, які зумовлює сонце, коли ви переміщуєте курсор по зображенню, можна визначити приблизну пору дня на будь-якій світлині. 

Гіґґінсу й Толеру пощастило, тому що на фотографії Тореза небо було ясне, тож вони могли легко побачити напрямок тіней. Половина одного з будинків на фотографії була в тіні, а друга половина — ні. Відповідно, вони могли визначити, що знімок зробили десь між 12:00 і 13:00. 

«Зараз в SunCalc за допомогою відстеження тіней з’ясовую час доби, коли сфотографовано “Бука” http://suncalc.net/#/48. 024,38.6146,19/2014.07.19/10:05...» 

«Так, я отримую щось від 8-ї до 10-ї години ранку». 

«Час у SunCalc наш, тутешній, а не київський, чи не так?» — відповів на його твіт Толер. 

«Усі ці клаптики прояснюються, й ви складаєте їх докупи, щоб, зрештою, отримати щось цілісне, — сказав мені Гіґґінс із посмішкою, коли допивав каву. — Це класична форма того, як люди працюють разом в інтернеті». 

Знову ж таки, поєднання нових інформаційних технологій і мережі людей доводили, що все можливо. Тепер Гіґґінс і команда мали перше відео зі Сніжного, а також фото з того ж міста, яке блоґер Ендрю Хаггард (нині також учасник слідчої групи Гіґґінса) перевірив на сайті корейської оборони, що зазвичай опрацьовує Північну Корею.

Найважливіше, що показла перевірка, це те, що без вантажівки з причепом «Бук» рухався самостійно на гусеничному траку приблизно о 14:00–14:30. Потім було відео, яке також оприлюднили 17 липня з міста Зугрес, що легко перевірити, позаяк на ньому були координати. Проте Гіґґінс і ще дехто однак двічі перевірили їх, аби переконатися, а заразом зіставили час доби з тінями, використовуючи SunCalc іще раз. 

Неформальна група детективів почала встановлювати маршрут шляху «Бука» Україною. Приблизно через тиждень, 25 липня, команда зробила перерву. 

Французька бульварна газета Paris Match опублікувала світлину «Бука», а один із журналістів, Альфред де Монтескуйо, затвітив, що її зроблено в Сніжному. Його твіт спричинив тотальну плутанину серед активних користувачів твіттеру, бо зображення мало на тлі білборд, але в місті не було жодного такого білборда. 

Під час наших розмов Гіґґінс неодноразово згадував «вражаючий ефект» результатів його роботи, подібній до того, який справляє чаклун. Мабуть, ніщо ліпше не ілюструє цього, ніж той факт, що люди змогли визначити геолокацію фотографії по одному лише білборду — простому сталевому рекламному щиту (самого білборда фактично не видно). 

Процес складався з двох етапів. Перший полягав у тому, що вантажівка, яка перевозила «Бук», мала донецький телефонний номер, нанесений збоку. Телефонний номер заґуґлили, що дало адресу компанії, якій він належав. 

Paris Match, окрім усіх онлайн-опитувань про те, чи світлину зробили в Сніжному, подзвонили за номером, який виявився номером компанії з прокату автомобілів у контрольованому сепаратистами Донецьку, і власник компанії розповів, що проросійські сепаратисти викрали кілька його транспортних засобів цього ж місяця дещо раніше.

Тепер команда знала, що точна відправна точка вантажівки — адреса прокату автомобілів у Донецьку. 

Потім вони використовували план доріг в GoogleMaps між цією адресою й адресою з відео із Зугреса (яке було наступною точкою на карті від Донецька), щоб виявити найшвидший маршрут, а отже, найлогічніший для вантажівки — між двома точками. 

Після того, як це встановили, вони скористалися переглядом вулиць Google, щоб «проїхатися» цим шляхом, ніби вони були в самій вантажівці, аж поки хтось, зрештою, побачив білборд у тому самому місці. 

Гіґґінс двічі перевірив його й побачив, що навіть гілки дерев розміщено в тому самому положенні, й це найліпше, коли діло доходить до перевірки. То була кропітка праця. 

Проте вдалося їм це зробити за допомогою інструментів, доступних кожному. Paris Match мусила опублікувати уточнюючий матеріал, який свідчив, що зображення фактично походить із Донецька. 

А тим часом маршрут «Бука» ставав дедалі яснішим. Незабаром Гіґґінс і команда мали достатньо інформації, щоб точно встановити, що сталося в Україні. 

Проросійські сепаратисти вранці в Донецьку викрали вантажівку з прокату автомобілів, на фотографії Paris Match зображено вантажівку близько 9-ї ранку. Після цього вона доїхала до Зугреса, де її видно на відео об 11:40 (Між Донецьком і Зугресом зробили невеликий об’їзд до південної околиці Макіївки, бо там був надземний міст — занадто низький, щоб проїхати, але до 2016 року про це не знали). 

По тому її бачили в Торезі (на фото, яке перевіряв Толер) перед тим, як засікти в Сніжному о 13:30, на світлині, яку Ендрю Хаггард перевірив на сайті корейської оборони, а також у першому відео, яке Еліот і його підписники перевірили разом та з якого й розпочалося це розслідування. 

Нарешті Міністерство внутрішніх справ України того ж дня опублікувало це ж відео (яке вони теж уже перевірили), розслідуючи збиття МН-17, ракетою яка не долетіла до Луганська. 

Було розміщено і фото пускового майданчика на полі, трохи на схід від села Червоний Жовтень, що на півдні від Сніжного, це місце уперше фігурувало на фото, яке опублікували в Twitter майже за три години після падіння MH-17, і його перевірили мало не першим. Так усі пазли стали на місце. 

Двадцять першого липня 2014 року, через кілька днів після того, як Міністерство внутрішніх справ України опублікувало відео, Міністерство оборони Росії скликало годинну прес-конференцію. Під час конференції презентували різні «докази», які буцім спростовували звинувачення в тому, що відео походило з Луганська, який контролювали сепаратисти. Їхнім основним твердженням було те, що українське відео з Луганська відзняли в Красноармійську — на території, яку контролює Україна. 

Гіґґінсу та його колегам знадобилося небагато часу, щоб розвінчати цю теорію, використовуючи прості методи геолокації. 

Контрнаратив, який презентували на прес-конференції Міністерства оборони Росії сильно здивував Гіґґінса, який «серфив» російськими соціальними мережами протягом останніх кількох днів — офіційний російський представник просто переспівував інтернет-чутки. 

Гіґґінс тоді ще не був на радарах Росії, але скоро ця ситуація зміниться. Двадцять восьмого липня 2014 року він виклав розслідування попередніх тижнів в одному «The Buk That Could: An Open Source Odyssey», Bellingcat, 28 липня 2014 року у своєму блозі. На його думку, він і кілька інших дослідників безапеляційно довели, що російський уряд безсоромно збрехав щодо того, звідки випущено ракету «Бук». 

Як Гіґґінс, сміючись, сказав мені того дня: «Одна річ — говорити, що російський уряд бреше. Інша — ґрунтовно розкласти це у презентації PowerPoint». 

На їхню думку, Гіґґінс і команда визначили маршрут «Бука» в Україні. Доведення того, що установка приїхала з Росії, яка, таким чином, однозначно відповідальна за трагедію, було вже справою зовсім іншого порядку. 

Гіґґінс діяв за тим само принципом, що й Фара: у світі Homo digitalis кожен, хто має доступ до інтернету, може стати дійовою особою у війні. Гіґґінс, одержимий онлайн-геймер, щодня витрачав години в пастках віртуального світу, якому віддавав перевагу перед досить нудною роботою, що мало цікавила когось із його рівнем інтелекту. І все ж саме ці атрибути зробили його таким успішним гравцем — багатогранною особистістю. 

Він відкрив для себе технології Web 2.0 (у цьому випадку мережевих рольових ігор), й це дало йому змогу піти далі за протестувальників Арабської весни або Фару. На відміну від них, Гіґґінс не перебував на місці, у центрі конфлікту. Він сидів за екраном комп’ютера за тисячі кілометрів. 

Соціальні медіа транслюють і посилюють опінії й, таким чином, також постачають дані. Гіґґінс зрозумів, що соціальні медіа, якщо їх правильно використовувати, допоможуть інтерпретувати ці дані, а також розповсюджувати їх. 

Це інструмент, який можна використати, щоб осмислити нескінченні, хаотичні та заплутані через свій обсяг, потоки інформації, що походять з конфліктних зон. Подібно до того, як платформи соціальних медіа поширюють брехню, їх також можна використати для розвінчання — емпіричного та судового. 

Гіґґінс використовував технології Web 2.0, через які поширювали дезінформацію, щоб дискредитувати її та встановити істину. А відтак це було неминуче, що він, зрештою, опинився в протистоянні з Російською державою.

Поділитись: