«Я хочу побачити фьорди, а хтось не хоче. Так само хтось хоче вже третю дитину, а я не хочу жодної. Не всі прагнуть одного й того самого, і це цілком нормально» — каже Ірина Якубовська. Вона — одна з героїнь проєкту «Життя інших» про людей, які свідомо відмовляються від батьківства, Київ, 28 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Вони називають себе «чайлдфрі» — «вільні від дітей» — та свідомо відмовляються від батьківства. Жінки чайлдфрі не мріють про дві смужки на тесті на вагітність, не планують присвятити себе дітям та не вважають материнство головним призначенням жінки. У відповідь їм доводиться стикатися з нерозумінням оточення, запитаннями від родичів, друзів, а подеколи — і лікарів.

Хтось став чайлдфрі у відповідь на надмірний тиск чи навіть цькування оточення, а хтось, навпаки, цього тиску майже не відчуває. Хтось вважає своє рішення остаточним, а хтось говорить про «відкладене материнство» та припускає, що з часом може змінити думку.

Ми зустрілися з кількома жінками, які називають себе «чайлдфрі». Самотні, заміжні та у цивільних партнерствах — у кожної з них своя історія. Вони розповіли про свої переконання та пріоритети, а також сумніви та травми.

Матеріал підготовлений для проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними життєвими виборами та цінностями.

В’язані шкарпетки, булінг у школі та філософія Канта

Аліні — двадцять п’ять. Ми знайомимося у тематичній групі чайлдфрі. Всередині цієї закритої групи — немало постів чайлдхейтерського характеру: тут висміюють та знецінюють людей із дітьми, «овуляшок» та «яжматерів». А також постять котиків.

Ми зустрічаємося у кав’ярні. У Аліни гарна посмішка, низький голос та звичка ґрунтовно викладати свої аргументи. Дівчина має історичну освіту — на цьому свого часу наполягли батьки — але зараз вчиться на юриста. Каже, що з дитинства хотіла бути адвокаткою. Її цікавить захист прав людини та справедливість.

Вона читає французьких екзистенціалістів Сартра та Камю, феміністку Сімону де Бовуар та захоплюється філософією Канта. Особливо дорогою ідеєю німецького філософа для Аліни є те, що людина є не засобом, а самоціллю.

Дівчина виросла в Лубнах, невеликому місті в Полтавській області.

«Коли я була маленькою, мені не подобалися молодші діти, починає Аліна свою розповідь. На відміну від інших, я ніколи не хотіла братика і сестричку. Батьки мене слухали: мама зробила три аборти. Всі мої бажання щодо цього виконувалися. В дитинстві я була аутсайдером, а сторонні люди казали, яка я погана, егоїстка і таке інше».

В однокласників Аліни були брати та сестри, але вона не розуміла їхньої радості. Коли в підлітковому віці дівчата починали говорити про дітей, у неї не було до цього жодного інтересу.

Аліна вчиться на юристку, читає французьких екзистенціалістів Сартра та Камю, феміністку Сімону де Бовуар та захоплюється філософією Канта, Київ, 23 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Коли Аліна змінила школу, почалися проблеми із цькуванням.

«В сьомому класі, коли лідерка класу запитала, чому я не хочу братика чи сестричку, я відповіла, що мені не подобаються немовлята. Вона сказала, що мене треба заживо закопати на Гайдая (місцевий цвинтар ред.). Потім мене цькувала вчителька трудового навчання: ми мали на уроках в'язати дитячі шкарпетки, а мені це було нецікаво. Коли я сказала їй, що не хочу дітей, вона назвала мене ненормальною та ставила мені психіатричні діагнози», — розповідає Аліна.

З часом дійшло й до фізичного насильства. Коли Аліні було п’ятнадцять, вона написала доволі агресивний пост у соцмережі Space.

«Я була обурена тим, що у мене була мігрень, а мене змушувати поступитися місцем в маршрутці мамі з дитиною. Я на це дуже образилася: на емоціях образи летіли на всіх. Не буду себе виправдовувати, тоді я поводилась по-свинськи. Потім мене в туалеті підловили старшокласниці і сказали: “Ми зараз тебе втопимо у параші”. Я змогла за себе постояти, одну з них почала топити. Після цього мене викликала завучка і погрожувала психіатричною лікарнею та дитячою кімнатою міліції», — розповідає Аліна.

Після цього дівчину не чіпали фізично, але продовжували тиснути морально. Цькувала також і частина педагогів. В Аліни посилилися напади мігрені, які подеколи тривали до двадцяти днів. Батьки водили її до лікарів, але причини не знаходили.

Пізніше хворобу вдалося подолати, але флешбеки з дитинства залишилися досі. Вже три роки Аліна щотижня відвідує психотерапевта, прагне розібратися з дитячими травмами.

Після навчання Аліна почала працювати в Києві: спочатку архівісткою в нотаріаті, згодом — у консалтингу, зараз у державній установі. Має кількох подруг та партнера — хлопця знайшла у групі чайлдфрі. Він поділяє її погляди на материнство, і пара не планує мати дітей.

«Якщо мене зараз запитають чому я не хочу дітей, я відповім, що хочу приватності. Материнство це специфічна форма волонтерства і донорства. Я не хочу для когось волонтерити чи бути донором», — каже вона.

«Мене цькувала вчителька трудового навчання: ми мали на уроках в'язати дитячі шкарпетки, а мені це було нецікаво. Коли я сказала їй, що не хочу дітей, вона назвала мене ненормальною», Київ, 23 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Аліна визнає, що довгий час була схильна до чайлдхейтерства — ненависті до дітей.

«Мені весь світ здавався небезпечним, здавалося, що мене всі ненавидять, що ці матері мене ненавидять», — розповідає вона. Але сеанси психотерапії, а також курс з психології натовпу дали їй розуміння, чому люди так поводяться і чому не потрібно відповідати агресією на агресію.

Сьогодні до своїх колег, які мають дітей, Аліна ставиться цілком позитивно.

«Це відповідальні люди, які чогось досягли, мають відчуття такту та взаємоповаги. Раніше у мене була агресивна реакція, коли мене про це запитували. Поспілкувавшись із психологом, я зрозуміла, що раніше просто відповідала знеціненням на знецінення», — пояснює вона.

«Наприклад, коли я виграла на літературному конкурсі, до мене могли підійти і сказати: “Краще б ти дитину народила, з твоєї творчості нічого не вийде”. Тоді я реагувала агресивно. Могла відповісти: “А чого ти досягла, окрім того, що народила? Ти писати навіть не вмієш”».

Батьки Аліни її вибір приймають і не створюють проблем. Водночас репродуктивний тиск існує, стверджує дівчина. Їй доводилося супроводжувати жінок з групи чайлдфрі до гінекологів і бути свідком того, що подеколи навіть лікарі приватних клінік вмовляють жінку не робити аборту та залякують наслідками.

«Репродуктивний тиск це коли жінці говорять, як і коли народжувати, лякають неіснуючими проблемами в тих, хто не народжував, а також приховують наслідки вагітності та пологів. Агітують народжувати навіть жінок із хронічними хворобами. Акушерське насилля це також форма репродуктивного тиску», — каже вона.

Батьки Аліни приймають її вибір не мати дітей, а хлопця вона знайшла у групі чайлдфрі, він поділяє її погляди на материнство, і пара не планує мати дітей, Київ, 23 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Які на смак металеві бильця лікарняного ліжка

Ірині — тридцять сім. Чотирнадцять років тому вона вирішила — ніколи не народжуватиме. Ніколи не ходитиме до генетиків та репродуктологів, не переживатиме про перебіг вагітності, не робитиме УЗД.

Ірина уважно ставиться до свого здоров’я, дбає про контрацепцію та регулярно ходить до гінеколога. Віддає перевагу лікарям-чоловікам: вони менше коментують та не дають життєвих порад. І, зрештою, обережніше проводять огляд.

Сьогодні Іра займається улюбленою справою, працює редакторкою на hromadske, цікавиться мистецтвом та літературою. Вона каже: вірогідність того, що захоче народити дитину, фактично відсутня. Але так було не завжди.

«У мене звичайна родина, я з невеликого міста Черкаської області. У нас за замовчуванням вважалося нормальним вийти заміж та народити дітей. Я теж дуже хотіла сім’ю, дітей. Я навіть фантазувала, що у мене буде семеро дітей. Тоді мені здавалось, що це має бути чудово. А потім все змінилося», — розповідає Іра.

Ірина працює редакторкою, цікавиться мистецтвом та літературою та не планує народжувати дітей, Київ, 3 березня 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Вона закінчила університет та знайшла роботу в Києві. Хотілося працювати і жити. Якийсь час зустрічалася з хлопцем. Це був короткий, несерйозний роман «без зобов’язань». Ніхто не мав серйозних планів на майбутнє.

«А одного дня я прокинулася з відчуттям, що щось не так. Щось змінилося. Візит до лікаря розставив все по своїх місцях. Лікарка була дуже здивована сказала, що в своїй практиці ще не діагностувала незаплановану вагітність на такому ранньому терміні», — розповідає Іра.

Звістка стала шоком. Іра вирішила, що має право вирішити, чи залишати вагітність. Але хлопцю сказала відразу — він також має право ухвалити рішення, що робитиме. Хлопець думав три місяці — і весь цей час не виходив на зв’язок. Іра вирішила залишити дитину. І народити її самостійно.

«Я насправді дуже хотіла цю дитину. І я була готова на якийсь час пожертвувати роботою, кар’єрою, а також особистим життям заради цієї дитини. Я відразу знала, що це буде дівчинка, ще до всіх обстежень. Я її так хотіла!», розповідає вона.

Але почувалася Іра недобре: щось постійно боліло, інколи вона не могла спати через цей біль. Після декількох скарг потрапила в лікарню на збереження. Там ставили крапельниці та прописували ліки. На дев’ятому тижні зробили УЗД і відпустили додому — сказали, що все буде добре.

Несерйозний роман «без зобов'язань» одного дня переріс у незаплановану вагітність і необхідність приймати важливі рішення — Іра вирішила лишити дитину, Київ, 3 березня 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Іра звільнилася з роботи та поїхала з Києва. Стала на облік по вагітності, проходила всі обстеження, здавала аналізи. Попри те, що аналізи не показували нічого загрозливого, Іру щось тривожило. Вона просила зробити їй УЗД на двадцять першому тижні, але лікарі відмовилися — не бачили в цьому потреби. Протокольне УЗД другого триместру призначили на 26-й тиждень.

«Це була субота, я трохи запізнилася. Спеціалістка на мене накричала через це. А потім, коли вона вже зробила УЗД, знову почала кричати. Кричала, що я їй зіпсувала настрій на цілий день. У той день, на двадцять шостому тижні вагітності, в моєї дівчинки виявили несумісну з життям патологію головного мозку», — розповідає Іра.

Наступного дня лікарі провели МРТ (магнітно-резонансна томографія) та консультацію в центрі генетичних досліджень. Перед кожним новим аналізом Іра сподівалася, що все це виявиться неправдою. Але діагноз підтвердився. Дитина не мала жодних шансів на життя і могла померти внутрішньоутробно ще до народження.

«Я погано пам’ятаю ті дні, мені здавалося, що все, що відбувається навколо взагалі не про мене. І я декілька днів жила з відчуттям дикого стуку всередині живота», — каже Іра.

«У вівторок, 14 лютого, мене поклали в лікарню, там я пролежала два дні. Два дні викликали пологи. На мене всі кричали. Я пам’ятаю багатомісну палату: постійно змінювалися жінки, одна за одною, вони приходили на переривання завмерлої вагітності й швидко виписувалися. Я пам’ятаю, як їм заздрила в цей момент, провівши два дні в очікуванні. Мені здається, я на все життя запам’ятала, які на смак металеві бильця лікарняного ліжка.

Коли дитина народилася, мені не дали на неї подивитися. І я не певна, що це погано. Не певна, що була готова це зробити в той момент. В четвер мене виписали з лікарні».

Іру підтримували рідні люди. Хоч батьків поруч не було, у лікарні її супроводжувала тітка, яка не відходила від неї. Психолога поруч не було.

«На двадцять шостому тижні вагітності, в моєї дівчинки виявили несумісну з життям патологію головного мозку, дитина не мала жодних шансів на життя», Київ, 3 березня 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Після пологів лікарі ще довго розбиралися з причиною патології мозку дитини, проводили дослідження. Але точної причини так і не знайшли — сказали, що це може бути будь-що, зокрема й звичайна пігулка знеболювального, яку дівчина могла випити на ранньому терміні вагітності.

Водночас, коли лікарі уважніше подивилися на УЗД з дев’ятого тижня, то сказали, що вже по ньому можна було б ставити діагноз. Аборт на 9-му тижні, у порівнянні зі штучними пологами на 26-му, був би абсолютно іншою історією. Чому лікарі не побачили цього вчасно, чому не звернули уваги на прохання провести додаткове УЗД — невідомо.

Коли Ірина прийшла до тями, то зрозуміла: більше ніколи не захоче мати справу з вагітністю, лікарями та пологовими.

«Я досі пам‘ятаю, як на мене кричала лікарка під час УЗД. Я розумію, що, можливо, вона це робила не зі зла. Можливо, вона сама цього не очікувала, і це була психологічна атака. Але і потім мені довелося багато всього вислуховувати. В якийсь момент мені здавалося, що я якесь чудовисько. Тому потім, коли я відійшла, я зрозуміла, що не хочу більше знати про це. Я прийняла це для себе як даність, як факт. І я подумала, що маю можливість інакше реалізувати себе в цьому житті», — розповідає Іра.

Відтоді пройшло багато років. Ірина каже, що вдячна своїй родині за те, що впродовж років про цю історію ніхто не згадує і ніхто не тисне щодо дітей та материнства. Не відчуває вона тиску і з боку партнера. Але це правило не стосується ширшого кола родичів.

«Я не люблю сімейні свята з великою кількістю родичів. Я просто обходжу цю тему, тому що вона для мене травматична. А для людей ні. Для них є нормальним нагадати, що мені 37 років, та спитати, чому в мене немає дитини. Чоловіка не знайшла? Так народи для себе. Ну, коли вже? Я не можу зрозуміти, чому в нашому суспільстві це вважається нормою», — каже Іра.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.
Ірина вдячна своїй родині за те, що впродовж років про цю історію ніхто не згадує і ніхто не тисне щодо дітей та материнства, Київ, 3 березня 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Відкладене материнство: заморожені яйцеклітини, пошуки себе та кар’єрні переваги

Дарині — двадцять вісім. Вона політологиня, працює аналітикинею у Групі вивчення гібридних загроз Українського кризового медіа-центру. Дарина не дотримується класичної ідеї чайлдфрі про те, що ніколи не матиме дітей. Але її цікавлять ідеї відкладеного материнства та право жінки не ставати матір’ю лише тому, що вона досягла репродуктивного віку.

Дарина належить до покоління, народженого на самому початку 1990-х. Це епоха розпаду Радянського Союзу, епоха бідності та великого соціального стресу. В ті роки кількість абортів в Україні перевищувала мільйон на рік: у півтора раза більше за кількість народжень. Діти, які народилися на початку 90-х, були свідками соціальних потрясінь та економічних негараздів. Подеколи вони мало бачили батьків, які працювали на кількох роботах і не мали часу на спілкування з дітьми.

Дарина не категорична у питанні народження дітей, але її цікавлять ідеї відкладеного материнства та право жінки не ставати матір'ю лише тому, що вона досягла репродуктивного віку, Київ, 26 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Сьогодні Дарина, як і багато її ровесників, не поспішає з материнством, хоча до дітей ставиться цілком позитивно:

«Діти від чотирьох до шести років дуже цікаві, у них неймовірно розвинений внутрішній світ, з ними надзвичайно цікаво спілкуватися. А сину моєї найкращої подруги нещодавно виповнилось пів року, мені подобається гратися з ним. Він для мене дитина моєї подруги, справді дуже хороший хлопчик, для мене він особистість. Але я не відчуваю такого, що я беру немовля на руки й автоматично хочу собі такого само».

Материнство у зрілому віці має свої переваги, переконана Дарина. Вона наводить приклад проведеного у Данії дослідження, яке виявило, що жінки старшого віку менш схильні до насильницьких і нервових реакцій стосовно своїх дітей. Відповідно, їхні діти виростають ментально здоровішими. Є ще одне, британське, дослідження, яке виявило, що жінки, які відкладали материнство до віку 30+, не втрачали матеріальні чи кар’єрні можливості, а навпаки — здобували їх.

В Україні таких досліджень не проводили. Між тим Дарина та її однолітки на власному досвіді відчувають репродуктивний тиск. Це, насамперед, нав’язливі запитання від родичів чи оточення. Репродуктивним тиском є також запитання про материнство при влаштуванні на роботу, надмірна увага до цього на роботі. І протистояти йому в Україні досить важко, переконана Дарина:

«Мені пощастило, у мене ніколи не запитували про це роботодавці. Але батьки регулярно запитують, хоча вони інтелігентні та прогресивні люди. Натякають, що вони дуже б хотіли побачити онуків, і запитують, коли це може статися. Коли у нас завершилися стосунки з моїм колишнім хлопцем, батьки все одно казали, що хочуть двох онуків. Мені було болісно і смішно водночас. Я подумала: а як це працює, по-вашому?»

«Батьки регулярно запитують про материнство, хоча вони інтелігентні та прогресивні люди. Натякають, що вони дуже б хотіли побачити онуків, і запитують, коли це може статися» Київ, 26 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Дарина та її однолітки народжувати не поспішають. Але вони більшою мірою, ніж їхні батьки, замислюються над тим, як правильно будувати стосунки з дітьми.

«Дитина це не річ, яка тобі належить. Раніше дитина могла бути інструментом задоволення власних потреб чи цілей, але не було розуміння цінності самої дитини. Не було розуміння, що ти витрачаєш багато ресурсів, але ці ресурси тобі ніхто не зобов’язаний повертати. Це така добровільна любов, і мені здається, що у покоління наших батьків не часто є розуміння цінності самої дитини та добровільності цієї любові», — каже вона.

Сама Дарина прагне спочатку розібратися зі своїм життям, зрозуміти себе — а вже потім задумуватися над тим, щоби дати життя іншій людині.

«Зараз найбільш здорова модель це розуміння того, що дитина окремий автономний організм. Я хочу мати власні ресурси, позбавитися нав’язаних мені ідей зокрема, і про “склянку води” в старості. Мені хочеться розібратися з собою, відкинути всі стереотипи про материнство, щоб я могла бути хорошим партнером для своєї дитини. Ввічливим, але авторитетним партнером для своєї дитини, якщо вона в мене буде», каже вона.

Репродуктивний вік жінки має свої межі, і час на роздуми, пошуки себе та саморозвиток можуть стати втраченим часом, якщо занадто затягнути. Але це не лякає Дарину.

«Я для себе розглядаю декілька варіантів, і не всі з них пов’язані напряму з моїм тілом. Можна заморозити яйцеклітину. Це один із варіантів: я можу про це подумати трохи згодом, коли будуть матеріальні можливості. Окрім того, я розглядаю не лише варіант біологічного батьківства, для мене генетична спорідненість не є пріоритетом. Це може бути і всиновлення», — каже вона.

«Мені хочеться розібратись із собою, відкинути всі стереотипи про материнство, щоб я могла бути хорошим партнером для своєї дитини», Київ, 26 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Ризики для здоров’я, фемінізм та право на вибір

Діані Марцинковській — двадцять сім. Вона має освіту філолога, а зараз вчиться на магістерській програмі з американських студій в Німеччині. Вже сім років Діана у стосунках зі своїм хлопцем. Дівчина вважає себе чайлдфрі, хоча не виключає, що з часом може змінити свою думку.

«Роки три тому я почала замислюватися про дітей: почала читати про вагітність, пологи, про інші теми, пов’язані з вихованням дітей. Тоді ж почала розуміти, що не хочу через це все проходити. Навіть суто фізіологічно це великі ризики та наслідки для здоров’я, це докорінно змінене життя. Комусь все дається легко, без наслідків, але як можна бути впевненою? — розповідає вона. Я розумію, що не готова до цього ні фізично, ні психологічно».

Діана каже, що репродуктивного тиску наразі майже не відчуває: в її оточенні немає тих, хто ставить недоречні запитання. Лише мама час від часу нагадує, що діти — це щастя.

Діана Марцинковська живе у Німеччині, зустрічається з хлопцем, вважає себе чайлдфрі, хоча не виключає, що з часом може змінити свою думку
Фото:

з особистого архіву, надане hromadske

Діана вважає себе феміністкою і засуджує чайлдхейтерів за те, що вони спрямовують свою агресію на вразливі групи: жінок та дітей. Але не вважає, що жінки мають нести відповідальність за демографічні виклики, низьку народжуваність та кризу через це пенсійної системи.

«Матері одна з найбільш вразливих груп суспільства, жінки зазнають дискримінації при прийомі на роботу та в оплаті праці, відсоток розлучень досить високий. Татусі, натомість, нерідко стають колишніми і для дитини теж: згадати хоча б заборгованість у виплаті аліментів. Окрім цього, в нас є проблеми з кількістю дитячих садочків та ясел, ледь не кожна жінка, що народжувала, стикалася з акушерським насильством. Чи не надто цинічно, враховуючи вищенаведене, покладати на жінок ще й відповідальність за пенсійну систему та демографічний рівень?» — риторично запитує вона.

Збільшити кількість населення можна іншими способами, переконана Діана. Наприклад, через створення дружнього до дітей та матерів середовища, через впровадження декретної відпустки для татусів. У хороших та спокійних умовах більше людей замислюються про народження дітей, упевнена вона.

«Мати дитину чи не мати вибір кожної людини, а не примус. У сім’ях, де є небажані діти, саме діти й страждають найбільше. Кожен із нас має право на будь-які бажання. Якщо людина не хоче брати на себе відповідальність за батьківство це нормально, і людина не стає від цього гіршою», підсумовує Діана.

Діана не вважає, що жінки мають нести відповідальність за демографічні виклики, низьку народжуваність та кризу через це пенсійної системи
Фото:

з особистого архіву, надане hromadske

Материнський інстинкт, особистий комфорт та життєві пріоритети

Ірині Якубовській — тридцять один. Вона музикантка, нещодавно випустила свій перший альбом «Кому» та презентувала його на радіо.

Зараз дівчина працює на радіо музичною редакторкою, любить котів та подорожі. Особливо приваблюють Ірину скандинавські країни. Вона не боїться самотності та любить побути наодинці з собою.

Як і інші героїні нашого матеріалу, Ірина — чайлдфрі. Заміж вона вийшла сім років тому, але дітей подружжя не має. Спочатку просто не поспішали з цим, відкладали, а потім Ірина зрозуміла: таке життя її цілком влаштовує.

«Коли я в юності думала про своє життя, мені здавалось очевидним, що треба заміж, треба, щоб були діти. Це звичний порядок речей. А потім я це все відкладала та відкладала, і, зрештою, замислилась: а я просто відкладаю чи мені це зовсім не потрібно? І навіщо мені йти за сценарієм, який мені чомусь нав‘язують? Чому в мене не може бути інших життєвих пріоритетів?» — починає свою розповідь Іра.

Ірина пише музику та працює на радіо, заміжня вже сім років, але дітей подружжя не має, Київ, 28 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Дівчина зізнається, що ідеї чайлдфрі приходили до неї поступово, але наразі вона впевнена, що діти їй не потрібні.

«Я не відчуваю в собі жодного материнського інстинкту. Він би вже мав прокинутися, адже мені вже пішов четвертий десяток. То навіщо мені заводити дитину, якщо я не відчуватиму до неї любові? Щоби просто передати комусь свої гени? Чи через якесь міфічне цокання годинника?» каже вона.

Чоловік Ірини натомість чайлдфрі себе не називає, уникає цього визначення. Водночас на дітях не наполягає, розмов про планування не заводить. Йому теж комфортно без дітей, вважає Ірина.

Перші роки після весілля часто запитували про дітей, але з часом такі питання виникали дедалі менше. На початку це Ірину дратувало, особливо коли про це запитували сторонні люди — знайомі чи сусіди. Але з часом вона навчилася не звертати на це уваги або відповідати жартома.

Батьки час від часу натякають, що однолітки Ірини вже по третій дитині народили, або нагадують про “склянку води у старості”. Але Ірина вже звикла на це не зважати. Батьки поки що думають, що це все по молодості — мовляв, перебіситься і ще народить.

Через нав’язливі та нетактовні запитання гінекологів, на кшталт «Коли народжувати будемо?», Ірина перестала ходити до державної поліклініки. Тепер у разі потреби звертається до приватної.

«Я не відчуваю в собі жодного материнського інстинкту. Він би вже мав прокинутися, адже мені вже пішов четвертий десяток», Київ, 28 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Чайлдфрі — це про вибір, про право будувати власне життя, переконана Ірина. 

«Я хочу побачити фьорди, а хтось не хоче. Так само хтось хоче вже третю дитину, а я не хочу жодної. Не всі прагнуть одного й того самого, і це цілком нормально», — пояснює вона.

Іра спокійно ставиться до дітей знайомих та наполягає на тому, що чайлдхейтери та чайлдфрі — це різні речі: 

«Дуже часто ставлять знак рівності між чайлдфрі та чайлдхейтерами. Нерідко можна почути нісенітниці про те, що якщо жінка чайлдфрі, то вона прагне примусово відправити всіх на стерилізацію або усіх вагітних примусила б іти на аборт. Але особисто я щиро радію, коли в моїх друзів з’являється бажана дитина».

Водночас пролайферські плакати, які дедалі частіше розклеюють по місту та в транспорті, Ірину відверто дратують. 

«Вони закликають народжувати, навіть якщо вагітність загрожує життю жінки. Якщо тебе згвалтували теж народжуй. Дитина дар божий і ніяк інакше. Місія пролайферів перешкодити перериванню вагітності за будь-яких обставин. А що буде далі, як там житиме (і чи житиме?) та жінка, як житиме ця дитина, їх узагалі не хвилює», — обурюється Ірина.

«Я за те, щоб, якщо заводити дітей, то це був би абсолютно усвідомлений вибір. Дитина це ваша відповідальність на найближчі вісімнадцять років, а то й довше. Ви формуєте нову особистість. Ви можете зробити з неї чуйну людину, а можете зробити психопата. І це ваша відповідальність. І через це мене вважають безвідповідальною. Хоча, як на мене, відповідальніше не заводити дітей узагалі, ніж народити й “забити” на їхнє виховання».

«Дуже часто помилково ставлять знак рівності між чайлдфрі та чайлдхейтерами. Особисто я щиро радію, коли в моїх друзів з'являється бажана дитина», Київ, 28 лютого 2020 року
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile