Врятувати дитину від війни. Куди і як тікати, коли стріляють

 У 2014 році, коли на Донбасі почалася «русская весна», евакуація дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей та інтернатних закладів стала одним із найбільших викликів. Не для держави, оскільки масової, упорядкованої евакуації не було, а для громадських організацій, волонтерів і небайдужих людей. Цей складний процес тривав, коли пролунали перші постріли, а тоді й вибухи, і коли з Донецька вже не ходили потяги.

Зараз, в умовах загрози повномасштабного вторгнення Росії до України, коли міжнародна й українська спільнота обговорюють ризики та виклики, хочу нагадати про цей досвід. Оскільки, на жаль, упродовж восьми років ніхто не побудував загальнодержавний алгоритм.

Початок: війна

Коли окупували Слов'янськ (12 квітня він став першим окупованим містом), команда програми «Сирітству — ні» почала телефонувати прийомним і багатодітним родинам, у дитячі будинки сімейного типу, з якими мала зв’язок та опікувалася тривалий час до війни, і питала, яка допомога потрібна.

Треба розуміти, що прийомна родина може мати 5, 7, 10 дітей. І навіть якщо є власна автівка, усі в неї не помістяться.

Варто враховувати, що в тих умовах небезпечно було давати в соціальних мережах оголошення про можливість евакуації (певний час я публікувала таку інформацію на своїй сторінці у Facebook, потім усе видалила). Працювало «сарафанне радіо»: телефони наших «гарячих ліній» люди передавали одне одному.

• Було дуже багато людей, які не усвідомлювали, що це насправді війна, говорили, що нікуди не поїдуть і чекатимуть на звільнення, яке от-от мало відбутися (насправді місто звільнили за три місяці — 5 липня). Фаза холодного жаху настала десь у червні, коли в Донецьк іще не зайшла колона Гіркіна, але вже було зрозуміло, що прийшла війна.
• Інші сім’ї були готові їхати, мали власний транспорт, певні заощадження, але їм не було куди втекти. 
• І третя, найскладніша: люди, які готові були виїжджати, але перебували в паніці. Спочатку їхній стан потрібно було стабілізувати. 

У Донецьку я залишалася, скільки могла. Наша команда працювала в різних населених пунктах навколо Донецька. Офіс уже евакуювали до Києва. Коли ми зрозуміли, що силами тільки нашої організації не впораємося, почали залучати партнерів. Це були люди, які також опікувалися проблемами сирітства — Петро Дудник, Тетяна Носач, Сергій Саєнко, Вікторія Федотова, Сергій Косяк, Наталя Кіркач та інші. Хтось приймав дзвінки на «гарячих лініях», хтось вивозив сім’ї.

Спочатку ми купували квитки на потяги, потім залізниця припинила функціонувати через бойові дії. Важливо зауважити, що проблема транспорту в «гарячій точці» — дуже складна, транспорт важко знайти навіть за величезні гроші, оскільки під час бойових дій це питання життя і смерті. Передусім вивозили люди, які вважали своєю місією врятувати дітей та їхні родини.

Нашим завданням було забезпечувати цей транспорт паливом: знайти, оплатити. В умовах бойових дій, відсутності мобільного зв’язку (ми довго шукали та купували за шалені гроші стартові пакети всіх операторів, які були на той час), перекритих блокпостами доріг, неробочих заправок, зачинених банків і магазинів, дефіциту, а то й відсутності всього, що здається нам звичним у мирний час.

Якось у ці страшні дні різні люди перетворилися на складну мережу, єдиний організм. Інформацію передавали, як відра з водою під час пожежі — живим ланцюгом. Люди надсилали гроші на банківські картки, допомагали купити квитки, оплатити транспортні витрати, продукти, надавали іншу допомогу. Наші «гарячі лінії» були «червоні». Щодня о 23:00 ми проводили нараду, щоб скоординувати дії, систематизувати інформацію, вибудувати маршрути евакуації. Вони періодично змінювалися. Вивозили на Святогірськ, Ізюм, Запоріжжя.

Від самого початку в нас була конкретна мета: вивезти дітей, прийомні родини, допомогти з евакуацією інтернатних закладів. Але життя внесло свої корективи. У прийомних родин є інші родичі — лежачі бабусі, онуки. Це велика кількість людей і взаємопов’язаних проблем.

Окремим викликом стали тварини. Як відомо, з початком бойових дій та масовою втечею людей з Донбасу на вулицях спорожнілих міст з’явилися покинуті домашні тварини. І діти, яких ми евакуювали, просили: «Вивезіть мого кота, вивезіть мого собачку». Люди хочуть забрати з собою найдорожче… Пам’ятаю одну бабусю, вона телефонувала мені вже після того, як її вивезли до точки безпеки, і плакала: «Там залишилася моя корова, вона моя годувальниця, я купила її у кредит…». Це величезне море людського горя, коли життя змінюється назавжди, ламається на до і після.

Як і куди тікати від війни

Як це відбувалося? Важко видати чіткий алгоритм на кожен випадок, оскільки всі ситуації мають свої унікальні обставини, особливості, складності. Але от узагальнений приклад того, у який спосіб ми будували механізм евакуації.

Передусім треба розуміти, що це автобуси, які їдуть крізь війну. Стріляли по колесах і вікнах. Траплялося, що це скло травмувало дітей. Ми не могли гарантувати абсолютної безпеки, але рятували цих дітей від війни, вивозили туди, де безпечно. 

Наприклад, якщо йдеться про звичайну сім’ю, мені на мобільний телефонувала певна родина й повідомляла, де вони перебувають, які їхні обставини: «Ми в Горлівці. У нас четверо дітей, молодшій декілька місяців, старшій — вісім років. Ми не маємо грошей, не маємо куди виїжджати. Тут стріляють, нам страшно. Допоможіть нам, будь ласка».

Зазвичай я називала день і годину (це могло бути й наступного дня), коли на автовокзалі вранці на них чекатиме наш автобус, давала контакти водія. Диктувала перелік необхідних речей, які потрібно мати з собою: документи, мінімум одягу, підгузки для дитини, їжа, вода, іграшки, щоб відвернути увагу дітей, ліки. Тобто основний набір.

Люди в стресових умовах поводилися по-різному, залежно від обставин: якщо це «гаряча точка», де стріляють просто з двору, бігли в тому, що на них було, хапаючи перше, що потрапило під руку. Забували навіть про документи. На блокпостах їх могли тримати протягом багатьох годин, з’ясовуючи, чому немає паспорта, де свідоцтво про народження. Тому ми кожного разу проговорювали, що саме потрібно з собою взяти.

Отже, зазвичай рано-вранці (тому що вже о 10:00 могли початися обстріли) ці родини сідали в автобус і їхали до точки безпеки. Зазвичай це було Святогір’я, бази відпочинку під Маріуполем — Юр’ївка, Виноградне, Піонерське. Було Запоріжжя, Бердянськ тощо. Далі ми забезпечували людей одягом, іграшками для дітей, необхідними речами.

Якщо йдеться про інтернатний заклад, це була інша ситуація. Тут ми взаємодіяли з місцевою владою. Наприклад, зі службою у справах дітей Донецької обласної державної адміністрації. Ми знали, що є заклади — дитячі притулки, будинки дитини, інтернати, центри соціально-психологічної реабілітації. Ми також багато співпрацювали з ними до війни.

Спочатку ми самі почали телефонувати до цих закладів і питали, що вони планують робити з огляду на обставини. Складність полягала в тому, що інтернатний заклад не можна просто так кудись вивезти, його потрібно евакуювати туди, де є належні умови для цих дітей. Ми мусили організувати комфортний транспорт, а також супроводити процес пошуку місця, до якого вивозять дітей. Тут допомагала місцева влада, Мінсоцполітики, служба у справах дітей тощо.

Урок, який ми винесли з цього процесу: варто враховувати, що батьків багатьох із цих дітей ще не позбавили батьківських прав. Тобто дитина чекає, що по неї прийде мама чи бабуся. А тим часом їх заводять в автобус і везуть до якогось незнайомого місця, у невідомість. За кілька тижнів багато дітей просто втікали з нових закладів. Вони хотіли повернутися додому, у рідне місто, до мами. Навіть під обстрілами дитина почувається краще, ніж у безпеці, якщо поруч мама. А отже, потрібно враховувати родинні зв’язки та зберігати їх.

Траплялися зовсім страшні випадки. Якось, коли дітей везли в автобусі, мама однієї з дівчаток потрапила під обстріл в Авдіївці й загинула. І я тоді була на двох телефонах: мене консультував психолог, у який спосіб повідомити дівчинці, що мама загинула. Далі цю інформацію я переказувала людині, що супроводжувала той автобус.

Ми складали списки закладів, від багатьох із них були супровідники, які знали цих дітей. Везли у Святогірськ, Маріуполь, Запоріжжя. Вивозили інтернати й будинки дитини з Донецька, Єнакієвого, Харцизька, Макіївки, Донецька.

Травма війни

У перші дні чи навіть години за новим місцем перебування дітей (як з інтернатних закладів, так і сімей) ми зрозуміли, що потрібен подальший супровід. Була потреба в психологах, які допомогли б дітям і їхнім батькам подолати травму війни.

Істерики, відторгнення нової реальності, вибух горя — це одна ситуація. Але важче було, коли люди закривалися в собі. Особливо яскраво це проявлялося, коли батьки мінялися місцями зі своїми дітьми: діти ходять по їжу, годують маму, піклуються про молодших дітей, а мама лежить, нічого не може робити, не здатна пристосуватися до нових обставин, вона заклякла. У такій ситуації потрібен психолог, щоб реабілітувати людину, допомогти й подолати цю травму.

Для психологів це також було випробуванням. Вони супроводжували сім’ї, оцінювали складність того чи іншого стану, радили, коли було потрібне медикаментозне лікування. І вигорали. Шалено, швидко, болісно.

Одразу ж виникли й інші особливості, пов’язані з таким масштабним переміщенням великої кількості людей.

Річ у тому, що люди, які не мали травми війни, не були готові до взаємодії з тими, які її зазнали. Дуже часто це проявлялося у взаєминах між дітьми.

Наприклад, була одна дівчинка з Донецька (район Петрівки, де відбувалися найжорсткіші обстріли), котра дуже багато часу провела в бомбосховищі. Батьки у 2016 році вперше відпустили її до дитячого табору на мирній території. Коли почався дощ і прогримів грім, вона сховалася під ліжком, бо такі звуки пов’язувала тільки з війною. Діти навколо почали сміятися з неї. Дитина зателефонувала додому й вимагала того ж дня забрати її з табору. 

Отже, потрібно готуватися до таких ситуацій, щоб діти зазнали якомога менше додаткових травм. Треба дуже дбайливо до них ставитися. І зараз, на восьмому році війни, ще й досі немає загального алгоритму, який допомагав би дітям і внутрішньо переміщеним особам подолати цю травму війни.

На жаль, були й такі родини, що поверталися назад, хоча ситуація в їхніх рідних містах лише загострювалася. Поверталися разом із дітьми — до своїх осель. Бо на новому місці не мали ні житла, ні роботи, ні необхідних речей. Нічого для життя.

Тривожна валіза

Загалом підготуватися до війни, до певного моменту, «коли все почнеться», неможливо. Але точно потрібно зберігати «тривожну валізку». Що там має бути?

Туди потрібно покласти всі ваші документи: паспорти, ідентифікаційні коди, документи на автомобіль, кредитні договори тощо. От я, наприклад, тікаючи з дому від війни, забула взяти свої університетські дипломи. А коли вони знадобилися, мусила їх діставати.

Якщо йдеться про дітей, потрібно знати: довідка дитини, яка постраждала внаслідок бойових дій, надається за наявності документів, які підтверджують, що дитина справді перебувала на тій території, коли там відбувалися бойові дії. У випадку з моєю дочкою таким документом став її шкільний табель за навчальний рік, виданий 26 травня 2014 року.

Далі. Медичні документи: карта, знімки, усе, що маєте. Це дуже важливо. Трапляються випадки, коли потрібно, наприклад, підтвердити необхідність отримання рецептурних препаратів.

Крім того, слід мати запас необхідних медикаментів, заспокійливе, сухий пайок, воду, павербанки, подовжувач. Список можна знайти у відкритих джерелах.

Також я раджу уточнити контакти міжнародних та українських організацій, які будуть опікуватися евакуацією та наданням допомоги населенню у разі бойових дій; дізнатися точні адреси та стан бомбосховищ; і поцікавитися, чи має місцева влада затверджений план у разі надзвичайних ситуацій.