«Я хотів і в Сирію їхати р*саків убивати, ще до повномасштабної» — боєць «Вовків Да Вінчі»

«Я вмотивований просто був, я хотів загинути на фронті», — розповідає Мирослав Вельган.

На війну він пішов у 18 років. А після Київської кампанії вступив до лав «Вовків Да Вінчі».

Як футбольний фанат потрапив до війська і хто його мотивував? Як воювалося з Да Вінчі та чому після його загибелі «Вовкам» стало важче? Що найбільше бісить Мирослава в тилу, чи варто закривати розважальні клуби і як він ставиться до ровесників, які ухиляються від служби? І як це — повідомляти батькам друзів, що їхній син загинув?

Про все це Мирослав Вельган розповів ведучому hromadske і військовослужбовцеві Сергію Гнезділову в проєкті «++ подкаст».

Про «Гонор»

Коли я був малим, мене постійно цікавили якісь рухи, бійки, навколофутбол. У 2017 році мені написав знайомий із «Нацкорпусу»: «Давай до нас». — «А мені 12 років. Можна?». Він пише: «Можна». І так я почав рухатися в активізмі.

До «Гонору» потрапив, коли ми вже пішли з «Нацкорпусу», це був 2019 або 2020 рік. Тоді я вже був знайомий із хлопцями з «Нацкорпусу» — Сергій Філімонов, Лисий, Чучупак, Маляр, — ми з ними разом відділились і стали «Гонором».

«Гонор» — це передусім честь і справедливість, за яку ми боремося. Щоб завжди в нашій країні було «чітко», щоб не було незаконних забудов і просто боротьби проти окупантів. «Гонор» — це активізм, націоналізм.

Про початок повномасштабної війни

Я 22 лютого 2022 року приїхав з Іспанії, а 23–24 лютого саме вже був у нас на базі. У селі біля Жулян зустрічав війну і чекав, поки хлопці приїдуть. Потім нам видали зброю і говорять: «Їдемо на Гостомель». Але ми передумали їхати на Гостомель, бо там почалася «жерсть».

І так ми потихеньку почали біля Ірпеня працювати. Охороняли 72 бригаду, допомагали їм із наведенням артилерії — там ліси, все, що завгодно, могло бути. У бік Броварів у нас були штурмові дії — заходили в села, вбивали окупантів.

Це був добробат, спецпідрозділ «Гонору», так би мовити. Після того, як російські війська покинули Київщину, ми їх почали наздоганяти на Сумщині.

Ми тоді думали, куди йти офіційно, тоді вже ми знали Да Вінчі — про нього всі говорили на фронті. Ми з ним зустрілись, обговорили все і зрозуміли, що треба йти до нього. Так потрапили до «Вовків Да Вінчі» і з ними почали свою кампанію вже на Донеччині.

Я пішов на фронт зі своїми однокласниками, яким було по 17 років, а мені тільки виповнилося 18. Просто я був вмотивований, хотів загинути на фронті, рвався на все підряд. А потім у мене з'явилася дитина, дружина, і я трохи збавив.

Про мотивацію 

З мого кола друзів майже всі — військові. Мені здається, що війна буде ще довго і всі потраплять на неї. І «не народженим для війни» доведеться, тому що великого вибору в нас не буде.

Потрібно всім шукати мотивацію, тому що в нас велика нестача людей, і вони нам потрібні будуть, якщо війна настільки затягнеться. А я думаю, що вона затягнеться на багато років.

Те, що я у війську, — це не приклад когось із моїх близьких родичів, це приклад моїх друзів, тому що я з ними з 12 років «двіжую». Вони самі з 2014 року воюють, і я від них це все перейняв. Я хотів навіть у Сирію їхати р*саків убивати, ще до повномасштабної війни.

Про смерть близьких

Коли телефонуєш батькам своїх друзів, яких ти привів на цю війну, і кажеш, що їхній син загинув, — це дуже важко, розриває все в душі. Коли гинуть твої близькі, з якими ти з дитинства, — це настільки важко, що просто нереально.

Приходжу на Лісове кладовище і рахую: +52, уже +200. Приходиш на похорони, дивишся і розумієш, що п*пець повний.

Про Да Вінчі

Спочатку я був у штурмовому відділенні, коли ще Да Вінчі був живий. Він із нами заходив.

Пам'ятаю, як ще 6 березня Да Вінчі гасив танк. Я йому говорю: «Нащо ти його гасиш? Це метал, не треба його гасити». А він гасить і каже: «Ні, це моя техніка, я буду її гасити!».

І потім, 7-го числа, коли вони були на КСП у Часовому Яру, прилетіло, не пам'ятаю точно, що саме — касета, плюс ще 152-гі. Да Вінчі саме всіх загнав у підвал, а сам стояв і дивився, де воно і що, і йому тоді прилетіло в шию. Його пару годин намагалися врятувати, довезли до лікарні, але не врятували.

Коли Да Вінчі загинув, стало важче, тому що наше велике командування кидало нас уже, як піхоту. Сказали нам сидіти в окопах, і ми вже не як штурмовики були, а просто сиділи чекали чогось. А чого чекати, коли в тебе відкрите небо? На тебе рано чи пізно щось прилетить.

Оборона була там важка. У нас тоді загинуло близько 20 людей, з «Гонору» — близько восьми, не пам'ятаю точно. Тоді загинув мій побратим, якого я привів, Вікінг. Ніхто не загинув від стрілкового бою, тільки від артилерії.

Про проблеми в тилу та на фронті

Думаю, адреналін — це наркотик на війні, тому без нього тобі важче. Ти приїжджаєш сюди й відчуваєш, що тобі чогось не вистачає, тут тебе все бісить і ти знову хочеш адреналіну, кайфу.

Я не бачу сенсу закривати клуби. Думки у військових розходяться, хтось каже, що закривайте, хтось каже: «Та ні, я сам приїжджаю, тусуюся, навіщо ви їх закриваєте?». Тому я скажу, що клуби — це нормально. Погано — це коли люди на пох*рі, коли їм зовсім не цікаво, що відбувається.

На початку війни всі так включилися. Пам'ятаю, за десять хвилин нам надонатили більше мільйона, ми зразу все закупили. А тут — хоп! — і вже збори йдуть дуже повільно, всі вже втомились. Але й військові так само втомлюються.

Я думаю, треба, щоб усі заводи, усі бізнеси працювали на війну і всі гроші йшли тільки на війну. Зараз ми витрачаємо кошти на бруківку, на якісь дороги, на стадіони. Але прилетить ракета, розіб'є знову той стадіон або дорогу, або міст, або щось ще. Ну навіщо це треба? Витратьте на FPV-дрони. 

р*саки збільшують свої масштаби виробництва. Нам також потрібно, щоб усі гроші йшли на виробництво дронів і всякої техніки.

Про перемогу

Для мене перемога була б, якби ми в них забрали всю Кубань. Але якщо ми повернемося на кордони 1991 року — це вже перемога. Тільки загиблих ми вже не повернемо.

Коли за кожним ветераном буде закріплений свій психолог, свій реабілітолог — це буде перемога всередині країни. Тому що психологічно військовим буде важко: вони повернуться, захочуть адреналіну, а його немає. Їм потрібно, щоб із ними працювали, щоб їм допомагали, щоб була якась мотивація для життя після війни.

Про сім’ю

Я одружився на своє 19-річчя. 29-го червня в мене народився первісток, синочок, Мирослав Мирославович. Я хотів собі дитину, дружину вмовляв. Просто я хочу п’ятьох дітей, тож це початок.

Після того, як у мене з'явилася дитина, я на фронті ще не був, тільки зі своїми хлопцями з добробатом їздив. У мене відпустка — дружина хворіє, і мені доводиться доглядати за нею і за дитиною. Але я ще офіційно військовий.

Я в будь-якому випадку повернуся або до «Вовків да Вінчі», або до свого брата у чеченський батальйон імені Джохара Дудаєва — вони зараз на Запоріжжі воюють. Мій батько теж у добровольчому формуванні, тільки у Вишгородському, вони «шахеди» збивають, чисто як ППО працюють.

Якщо я загину, то мій первісток буде йти далі, продовжить рід. Дитина — це кайф.