Джуда Келечі народився в Детройті, а вчитися лікарській справі приїхав в Україну
Фото:

сторінка Judah Kelechi у facebook

Вбивство правоохоронцями Міннеаполіса афроамериканця Джорджа Флойда викликало хвилю протестів в США, а згодом вони охопили й Європу. Користувачі соціальних мереж почали публікувати чорне тло і пости — з хештеґами #BlackLivesMatter («Життя темношкірих важливі») чи #blackouttuesday («Вівторок — день блекауту»). Народний депутат та спортсмен Жан Беленюк також відреагував на події в Америці — сказав, що в Україні він не зіштовхується з проявами расизму. hromadske поспілкувалося з людьми з африканським корінням про їхній досвід з расизмом в Україні?.

«Расизм є всюди, в Україні він впадає в око, бо люди тут не знають, як звертатися до нас»

Джуда Келечі, живе в Україні 6 років

Джуда народився в Детройті, штат Мічиган, Америка. Вже майже 6 років хлопець живе в Україні. Навчається на 5 курсі на лікаря в Івано-Франківську. Веде блог в Instagram, записує кавери на пісні українською мовою та називає себе «Юра з Коломиї». 

Я дуже хотів стати лікарем. У нас в Америці дороге навчання, за рік треба заплатити $40 тисяч, а в Україні $4 тис. Вступити не було проблемою, була проблема з мовою — всі предмети в інституті викладаються українською. Я спочатку навіть 4-5 місяців ходив на підготовчі курси з української.

За цей час, поки живу в Україні, расизм стосовно мене, звісно, проявляли. Пам’ятаю, я йшов вулицею у Франківську, а якийсь хлопець, проходячи повз, вдарив мене в плече. Дуже сильно, без причини. Я його питаю: «Чому ти мене вдарив?» Він відповів: «Бо ти “негр”, я ненавиджу таких “негрів”». Він не був п'яний або ще щось. Мене це шокувало, бо в Америці зі мною такого не траплялося.

Ще був випадок. Ми грали в більярд з друзями. Один чоловік проходив біля нас і штовхнув мене, а потім мою подругу. Почав нецензурно лаятися в наш бік і називати мене «негром». Багато було подібних випадків, я намагаюся не звертати увагу на це.

Расизм є всюди, в Україні він впадає в око, бо люди тут не знають, як звертатися до нас, не знають, що не можна говорити, а що навпаки. Звичайно, є й такі, хто навмисно хочуть образити. В Америці расизм більш прихований. Тут (в Україні — ред.) тебе сприймають як інопланетянина. Я не кажу, що всі такі. Але, наприклад, хлопець, який приїхав з маленького міста або села і, можливо, перший раз в житті бачить афроамериканця, буде розповідати все, що бачив про це по телевізору. Мені навіть писали, що у нас (афроамериканців) є пістолети, що ми грабуємо магазини, що ми агресивні люди. Але вони ж нас не знають, вони це бачили лише по телевізору. Коли кажу, що я з Детройту, люди одразу думають, що я якийсь бандит, бо по телевізору казали, що Детройт — це бандитське місто, але це не так.

Ще мене ображає, коли люди, навіть в компанії знайомих, починають жартувати про колір шкіри. Я просто не розумію, чому це так смішно. Часто ще запитують, чи можна мене називати «негр». А іноді, коли кажу, що я з Америки, мені говорять: «Але ти чорний, як це може бути», або «я думав ти з Африки, бо ти чорний».

«Моя бабуся, коли була молодою, боялася зайти в транспорт, якщо бачила там темношкіру людину»

Жан Беленюк, живе в Україні з народження

Жан Беленюк український спортсмен, борець греко-римського стилю. Багаторазовий чемпіон світу і Європи. Срібний призер Олімпійських ігор (2016 року), народний депутат Верховної Ради 9 скликання. Мати українка, батько з Руанди (країна в східній Африці). У своєму Instagram Беленюк написав, що він не зіштовхується з расизмом в Україні.

Тут треба зробити коригування на те, що я все ж відома людина в Україні. Якщо до мене хтось підходить, то максимум з проханням сфотографуватися. Але треба зважати ще на те, що я їжджу на автомобілі і рідко спускаюся в метро, тому в тому дописі я говорю про ситуацію зі свого боку. Однак зараз на вулицях Києва я бачу багато темношкірих людей, які приїжджають на навчання або з інших причин. Саме це позитивно впливає на сприйняття українцями людей з іншим кольором шкіри. Для них це вже не є чимось екзотичним, що показують лише по телевізору, як було раніше. Наприклад, моя рідна бабуся, коли була молодою і тільки приїхала до Києва, боялася зайти в громадський транспорт, якщо бачила темношкіру людину. 

Коли я був молодшим, тренувався з хлопцем, який сповідував праворадикальні настрої. Він був старшим від мене, постійно хотів мене якось зачепити, принизити. Цим він і виробив у мене імунітет до подібного роду образ. Для мене це норма — якщо є якась публікація про мене, то знайдуться люди, які будуть писати: «мавпеня» або «нігер». Я бачу такі коменти, але не беру їх до уваги, мене цим вже не зачепити. Особисто в лице мені не говорять принизливі слова. Можливо, через те, що змінився мій статус. Коли я був молодий, їздив на громадському транспорті в університет, постійно чув образливі слова на свою адресу, але я і тоді не зважав на них.

Український борець Жан Беленюк (ліворуч) під час спарингу з суперником з Азербайджану на Чемпіонаті Європи у Мінську, Білорусь, 30 червня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/SERGEY DOLZHENKO

Расизм теж буває різним. Деякі люди звикли, що слово «негр» всі постійно вживають. Тобто можуть несвідомо ображати, бо вони звикли, що темношкірих людей називали «неграми», тож досі продовжують це робити. Коли я говорю, що більш коректно говорити «темношкіра людина», вони дивуються. Я не вважаю це расизмом, це необізнаність людей, вони не вкладають якийсь негативний зміст в це слово. Але є й люди, які сповідують певну ідеологію, у них є ненависть до людей з іншим кольором шкіри. До расизму не може бути толерантності. Якщо в метро когось ображають, не треба проходити повз. Я помічаю, що з'явилося більше небайдужих людей, які можуть заступитися. За останні роки знизився рівень прояву расизму, я думаю, що це пов'язано з тим, що наші люди почали частіше виїжджати. Неосвіченість є причиною, через яку проявляється расизм. Якщо така ідеологія у людини, тоді можливість більше подорожувати і бачити інших навряд чи вплине на її ставлення до темношкірих людей. Зараз також багато темношкірих приїжджають на навчання, я чув про хлопця з Івано-Франківська, який вивчив українську мову і спілкується нею. Тобто такі кейси позитивно впливають на зниження расизму в Україні.

Народний депутат Жан Беленюк під час першого засідання Верховної Ради IX скликання в Києві, 29 августа 2019 року
Фото:

Мусієнко Владислав/POOL/УНІАН

«Почув, що я розмовляю українською, і сказав: “ще не вистачало, щоб ця “мавпа” розмовляла українською мовою”»

Каміла, з шести років живе в Україні

На прохання співрозмовниці ми змінили її ім'я. Жінка попросила залишити анонімність, щоб уберегти себе від негативних коментарів і закликів покинути країну, якщо їй щось не подобається тут. Мама Каміли — українка, батько — з республіки Чад. Вона викладає французькою, англійською та іспанською мовами в Європейській школі. Виступає на конференціях від Африканської ради в Україні.  

Насправді багато залежить від батьків. Мені пощастило з мамою, вона з самого початку мене налаштувала так, що у мене своя дорога, не треба зважати на образи, думки інших. Тому зараз, коли молоді дівчата планують свої сім'ї з іноземцями, я питаю, чи готові вони морально до цього, бо проблеми будуть. Одна річ, як ти це сприймаєш, а інша як це сприйматиме дитина. Для мене також залежить, хто цей расизм проявляє. Якщо це незнайома людина на вулиці, щось там викрикнула у мій бік, ну що можна сказати — невихована. А якщо це освічена людина, знайома, тобто коли уже у неї є якісь переконання, погляди, — це зовсім інша справа, більш зачіпає. 

Я завжди спілкувалася українською мовою і дуже цим пишалася. На одному з фестивалів, коли мені було 18-19 років, якийсь чоловік почув це і сказав: «ще не вистачало, щоб ця “мавпа” розмовляла українською мовою». Це вперше мені таке сказали. Потім я помітила таку річ — якщо на вулиці, особливо в Києві, я розмовляю з подругами російською, то взагалі ніхто не звертає уваги, а починаєш українською, тоді одразу увага і переважно негативна. Це сприймається так, ніби я це роблю показово, хоча це неправда.

Ще пам'ятаю, що раніше, коли була міліція, часто підходили правоохоронці і запитували документи, навіть у відділок забирали. Тобто раніше було повне несприйняття. Якщо побутовий расизм (словесні образи, жарти), то він був і є, але фізичного насилля набагато менше. До дівчат проявів фізичного насилля і раніше майже не було, могли бути домагання, але фізично не нападали, я таких випадків не знаю, а на хлопців дуже часто. Але такого, як у 2008-2009 роках зараз вже немає. Коли виступаєш на заходах, конференціях від Африканської ради в Україні, то серед таких людей, звісно, повага, ніякого расизму.

На тлі цих подій, що відбуваються в Америці, одна людина, яка є в мене в друзях у Facebook, почала постійно постити відео, в яких африканці роблять злочинні дії. Я почитала коменти, побачила, що там є агресивні заклики: «не допустімо цього в Україні», «вони всі однакові». Коли ти читаєш таких коментарів штук 10, а відео завантажили декілька хвилин тому, і розумієш, скільки таких коментарів буде до кінця дня, то наслідки від цього можуть бути страшні. Я йому написала, що хтось подивиться ці відео і піде наводити порядок, тому що там такі заклики «хто як не я». Він мені відповів, що він нікого не ображає цими відео. Я йому відповідаю, «ви ж розумієте, що через ці події будуть страждати люди тут. Ми вийдемо по хліб, а гарячі голови, які подивилися ці відео, почнуть наводити порядки». Відповіді від нього не було і відео він не видалив.

«Говорили, що мені тут не місце, я псую обличчя країни»

Алекс Аджи, живе в Україні з народження

Алексу 21 рік. Він закінчив Міжрегіональне вище професійне училище автомобільного транспорту та будівельної механізації. Захоплюється музикою та футболом. Мама Алекса українка, а тато з республіки Чад.

Прояви расизму стосовно мене були ще в школі. Старшокласники «зігували» в мою сторону, намагалися якось образити мене. Цього було небагато, але я все ж таки цей період застав. Коли мені було 16, ми з другом йшли по Хрещатику, до нас причепилися незнайомці — підлітки років 18-20. Вони почали ображати мене, говорили, щоб я їхав назад до себе на батьківщину, в Африку. Говорили, що мені тут не місце, я тільки псую обличчя країни. Вони трохи побили нас. Моєму товаришу просто дісталося за те, що він був зі мною. Заяву у нас в поліції не прийняли, нам не було тоді 18, сказали, що прийняти її від нас не можуть. Ми подумали про те, що можна подати її за допомогою батьків, але задумалися, чи є взагалі сенс цим займатися. Після цього випадку було страшно. Перші два місяці я навіть боявся кудись виходити, за межі двору. Особливо в центр і увечері, не ходити одному. Я намагався обмежувати себе, було трохи страшно. Але це була одинична ситуація.

Був час, коли я справді хотів виїхати, щоб більше до мене не було такого ставлення. Згодом я навчився відпускати ці ситуації. Я зрозумів, що переїздом нічого не доб'юся, треба залишитися тут і спробувати змінити щось. Дорослішаєш і розумієш, що більшість — це нормальні люди, але є винятки.

Батьки про подібні ситуації не знали, я не хотів змушувати їх нервуватися. Друзі мене завжди підтримували, говорили, що вони приймають мене таким, який я є. До того, що вони жартують, я звик. Знаю, що друзі не намагаються мене цим образити. Вони завжди мене захистять, якщо буде треба.

Зараз люди змінилися. З часом приходить, напевно, розуміння, що це дуже нерозумно (кривдити іншу людину через колір шкіри — ред.) і ті, знайомі, які могли навмисно ображати, змінили свою думку, а деякі навіть вибачилися.

«Є власники квартир, які говорять, що ми таких не беремо — сусіди не схвалюють у квартирантів такий колір шкіри»

Ісса Діалло, більше 30 років живе в Україні

Ісса Діалло президент Африканської ради в Україні (створена у 2010 році). Родом з Гвінеї. Вчився у Київському інституті інженерів громадянської авіації.

Особисто я рідко зіштовхуюсь з расизмом, але до моїх земляків його проявляють. Часто це трапляється, коли африканці намагаються орендувати квартиру. Є власники квартир, які говорять, що ми таких не беремо — говорять ввічливо, наголошуючи, що сусіди не схвалюють у квартирантів такий колір шкіри.

Африканська рада веде діалог культури, щоб люди, коли бачили африканців, розуміли, що це дружелюбний народ. І також дає поради, консультує з різних питань — якщо є необхідність, ми допомагаємо знайти адвоката. Бувають різні випадки, коли він необхідний — не лише коли проявляють расизм, а й коли африканці мають вирішувати питання з правоохоронними органами. Але ми також супроводжуємо їх, допомагаємо. Коли на африканців нападають, вони лікуються самі або йдуть до лікарні, але не звертаються до поліції, тому що вважають, що це безрезультатно. Виклики до відділку поліції лише забирають час, відволікають від роботи або навчання, а винуватця рідко знаходять. Багато хто вирішує, якщо вони не сильно постраждали та можуть допомогти собі самостійно, то краще так. Загалом усі справи списують на дрібне хуліганство.

Президент Африканської ради в Україні Ісса Діалло (в центрі), 20 грудня 2019 року
Фото:

сторінка Issa Sadio Diallo у facebook

Зараз ми спостерігаємо покращення у ставленні, навіть поліція не так часто зупиняє без причин.

Відкрито расизм не проявляють. Однак, наприклад, роботу, квартиру, самостійно дуже важко знайти. Лише, якщо знайома людина тебе порекомендує. У людини може бути вища освіта, вона кваліфікований спеціаліст, а її беруть працювати лише на ринок або на будівництво.

Поділитись: