«Я не збираюся закінчувати з армією». Бойова медикиня Карма про Луганськ, три роки полону та складнощі для жінок в армії

«Моя дитина пам’ятає, як якісь дядьки забирали маму з хати», — розповідає Карма, бойова медикиня із 56 ОМБр.

У 2014 році, коли бойовики окупували Луганськ, вона з дитиною виїхала на підконтрольну уряду України територію. А коли у 2016-му на кілька днів повернулася в Луганськ провідати батьків, потрапила в полон.

У розмові з військовослужбовцем та ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим Карма розповіла, у чому її звинувачували окупанти, що в полоні було найстрашнішим, як відбувався обмін, чому вона вирішила приєднатися до ЗСУ і що найскладніше для жінки в армії.

Про Луганськ 

Перші проукраїнські акції, акції на підтримку Євромайдану в Луганську почалися вже з листопада 2013 року. Спочатку людей було небагато, потім до цих акцій доєднувалося все більше цивільних.

А в березні 2014-го почались перші сутички на політичному ґрунті. Опоненти дуже активно намагалися не давати проводити будь-які збори цивільних людей, хоча на той момент силові структури в місті ще формально працювали.

Дуже запам’яталися 9 та 11 березня. То були проукраїнські мітинги до річниці народження і смерті Тараса Шевченка. І на один із таких мітингів, де були вагітні жінки, люди пенсійного віку, діти, просто напало збіговисько проросійських сил.

Одразу впадало в очі, що там було дуже багато людей, завезених із прикордонних територій росії — з Ростовської області. Це і говірка, і манера поведінки. Для місцевих це було дуже помітним.

Ми спочатку сподівалися, що якось все розв’яжеться. Але коли оголосили про початок АТО, напруга в місті зросла. Почалися обмеження для цивільних щодо пересування містом, придивлялися до всіх чоловіків. Дуже багато з'явилося людей у військовій формі, і знову ж — не місцевих.

Коли в центрі міста захопили будівлю СБУ, то стало зрозуміло, що нічого доброго з того вже не вийде. Це була десь середина квітня. А перші активні військові дії — це було 2 червня 2014 року. Тоді був обстріл центру міста, постраждали люди. Це був активний початок певного кінця для міста.

Про виїзд з Луганська і блокпости 

У середині липня 2014-го місто вже дуже активно почали обстрілювати. Летіли снаряди як з тимчасово окупованої території Луганської області, так і з прикордонної території.

Люди намагалися виїжджати, але знову ж — величезні черги на блокпостах. На блокпостах здебільшого стояли місцеві чоловіки, які підтримували російську сторону. Хто за гроші, хто за якусь примарну ідею, а хто — просто так, бо в нього пішов сусід. Вони дивилися все, просто все, що можна в людей подивитися. Забирали речі, в когось забирали документи. Чоловіки на той момент виїхати вже не могли.

Я виїжджала з міста вже десь 15 серпня. Виїзд тоді був через Станицю Луганську. Моїй доньці на той момент був місяць. І ми з нею потрапили там під обстріл. Обстріл уже був з боку самого окупованого Луганська, з прикордонної території, з боку росії. Зрозуміти, звідки летять «гради», було нескладно навіть для людей, які взагалі не мали стосунку до військової сфери.

Перший блокпост ми проходили, мабуть, години три. Це за тієї умови, що вони бачили, що я з малою дитиною і в мене одна малесенька сумка, де лише дитячі речі. Перерили просто все. Нам з малою пощастило, що ми змогли взагалі виїхати звідти.

Коли ми доїхали до Щастя, там уже був перший український блокпост. Ставлення відрізнялося просто кардинально. Хлопці допомогли пройти все раніше, подивилися документи, дали малій смаколиків. Вона, звичайно, була зовсім малесенька, але все ж. І ця різниця впала в око багатьом, хто виїжджав з окупованої території.

Певний час я жила і навчалася в Сєвєродонецьку. Майже півтора року ми провели там. Спочатку було важко, бо і орендоване житло, і мала дитина, і навчання паралельно, і спроби знайти якусь роботу.

Місцеві в Сєвєродонецьку не дуже гарно ставилися до внутрішніх переселенців. Були жахливо високі ціни на житло. Люди бачили прописку в паспорті — і починалось: ми вам не будемо здавати. Історія в нас циклічна, але, на жаль, не всі про це пам'ятають.

Як Карма потрапила в полон

У 2016-му в мене мала бути осіння сесія і було трохи вільного часу. Я поїхала з малою до батьків, бо родина в мене донині залишається на окупованій території. Я приїхала додому, може, днів 5 ми пробули в батьків.

У якийсь день я пішла в гості до бабусі, ми жили поряд. І о 5-й вечора в будинку просто виламують двері, вриваються люди в камуфляжній формі й кажуть: «Ви затримані, бо ви спілкувалися з хлопцями з руху ультрас».

Це був рух луганського клубу «Зоря». Десь за місяць до мого приїзду хлопців з руху затримали місцеві. І бойовики переглядали їхні контакти, їхні сторінки в соцмережах. Якби ми знали раніше, що хлопців затримали, я б уже туди не їхала. Але жодної інформації не було. І так просто склалося, що я невчасно приїхала.

Дякую хоча б за те, що дитину (на той момент їй було 2 роки і 5 місяців) залишили вдома з батьками. А мене привезли у відділ поліції. Почались допити, навіть усякі «високопосадовці» місцеві поприїжджали, бо спіймали «шпигуна». Дівчині 21 рік, і дві так звані республіки перелякались, бо то є загроза їхній безпеці.

Досудовий процес, коли мені намагалися висувати якісь обвинувачення, тривав близько 11 місяців. Усе за усіма їхніми методичками, як вони люблять: підвальні приміщення, допити, методи психологічного і фізичного тиску.

Найважче було те, що ти не розумієш, що з твоєю родиною, що з твоєю дитиною і взагалі що буде далі. Бо майже кожен день починався з того, що «якщо ти не будеш з нами говорити, якщо ти не будеш погоджуватися, то родину свою ти можеш уже не побачити».

Про судилище і доньку

Я була в полоні 3 роки і 2 місяці. За їхніми місцевими документами на половину менше, бо вони дуже не хотіли підтверджувати, що я там десь існую просто.

Кілька разів були якісь судові засідання, на яких вони намагалися мені винести вирок за тими обвинуваченнями, що вони собі вигадали. Вони написали, що в мене була стаття «державна зрада». Такий театр абсурду разом з їхнім судилищем.

Я себе в якийсь день спіймала на думці, що мені вже байдуже, що буде далі. Потім ми спілкувалися з хлопцями й дівчатами, які також пройшли полон. Це відчуття є майже в кожного, і ця стадія реально найнебезпечніша.

Якщо ти розумієш, що тебе чекають вдома — з цим набагато простіше проходити навіть найскладніші ситуації. А коли сім'я в терорі і ти не розумієш, що відбувається з родиною, не розумієш, що буде відбуватися з тобою не те що завтра — за годину, то так набагато складніше. Це доволі складно морально, емоційно. Можна витерпіти фізичний вплив, а от з моральним — набагато гірше.

Фактично в мене дитина росте без мене, мама в неї в режимі онлайн. І дитина, попри свій малий вік, усе пам'ятає. У неї такий дитячий спогад буде, як якісь там дядьки забирали маму з хати. Це не є нормально.

Моя родина і дитина не мають можливості виїхати. Дитина в окупації закінчила дитячий садок, вже навчається у другому класі. Сподіваємось, що це все закінчиться якнайшвидше і буде змога бути з дитиною поряд.

Про обмін

Суд виніс мені вирок — 12 років позбавлення волі. Дуже довго лякали тим, що права обміну не буде, казали: «Яка Україна, ти там нікому не потрібна». Класично, як з усіма іншими.

Наприкінці грудня 2019 року я та ще кілька жінок, яких позбавили волі у схожих ситуаціях, перебували вже на території жіночої колонії. Одного дня нам сказали збирати речі, бо ми їдемо на слідчий ізолятор — туди, звідки нас забрали.

Ми приїхали туди, нам майже тиждень взагалі ніхто нічого не говорив. Лише напередодні ввечері підійшли і сказали готуватися з речами, бо ми їдемо на обмін.

Як показувала практика, якщо тобі кажуть, що у вас буде обмін, то взагалі не факт, що він буде. Люди могли потрапити будь-куди. Але нам в той день пощастило. Усе пішло за планом, не було жодних накладок.

О 7-й ранку 29 грудня 2019-го ми виїхали з Луганська і приблизно о 12-й вже були на території Донецької області, тоді обмін відбувався біля Зайцевого. Нас разом з документами перевезли через КПП. На контрольованій Україною території нас зустріли волонтери, і вже була перша змога подзвонити рідним, сказати, що відбулося і що я в Україні.

Увечері ми приїхали в Київ. В аеропорту нас зустрічав президент. Нас не забули, це було дуже помітно з реакції та ставлення тих людей, хто нас зустрічав. Тоді нас обміняли 86 людей, якщо я не помиляюсь.

Далі реабілітація, обстеження, санаторій, щоб більш-менш привести себе до ладу. Я відновилася на навчанні, повернулася в Сєвєродонецьк. Упродовж двох місяців закінчила навчання та отримала диплом. А вже в липні 2020-го я вирішила, що долучуся до війська.

Як живе Луганськ сьогодні

Я спілкуюся з рідними. Знаю, що відбувається посилення місцевої мобілізації. Вона не проходить офіційно — все доволі тихо робиться. Але чоловіки не можуть спокійно вийти в магазин, спокійно десь піти на роботу. Чоловіка, якому майже 60 років і в якого інвалідність, зупиняють, коли він іде в найближчий магазин по хліб, перевіряють документи й намагаються притягти насильно до мобілізації.

Щодо роботи, комунікації, забезпечення просто людських потреб — це все настільки там зараз мінімальне, що адекватна людина, яка більш-менш дружить зі своєю головою і сприймає дійсність, не буде на це спокійно дивитися.

У Луганську у 2014-му був певний відсоток тих людей, хто реально хотів приходу росії, повернення СРСР, того кроку назад в минуле. Але то була навіть не половина, а значно менше. І це та категорія, яка на той час була 40-50+ за віком.

Відсотків 10 були зачаровані, здивовані, захоплені ідеєю самостійної республіки, вони свято вірили в це. Ще був певний відсоток, якому було взагалі байдуже, що буде далі, їх ніхто не чіпає — у них все гаразд.

Але минуло пів року під обстрілами, минуло два роки, коли вже не було благ цивілізації. Навіть у селах, які ближче до міста, вже не було ані газу, ані світла, ані магазинів, які працювали. І люди почали розуміти, що щось пішло не так.

На окупованих територіях досі є ті, хто підтримував і підтримує Україну. Вони чекають, що життя налагодиться, як було 10 років тому, і все стане на свої місця. Я б хотіла сказати, щоб вони не втрачали віри. Це не буде швидко, буде складно, будуть втрати з обох боків. Але Україна на ці території повернеться.

Про приєднання до ЗСУ

Я думала про армію ще у 2014-му. Але на руках була мала дитина — яка армія, який контракт. Потім полон. Коли я повернулася додому в Україну, це було доволі зважене рішення.

Мені дуже пощастило з підрозділом, до якого я потрапила. Я йшла до знайомих і мала певну підтримку. Бо, як не крути, питання жінки у війську в нас є і найближчі кілька років нікуди не подінеться. Спочатку були важкуваті моменти, бо хлопці звикли, що війна — то діло не жіноче. Дуже довго і дуже важко доводила, що я можу.

Мені трішки тяжко через те, що забувається цивільне життя. Ми 24/7 разом одне з одним у військовому колі. Коли ти довго в армії, то починаєш по-іншому реагувати на цивільних людей, на цивільне життя. Але все не так складно.

«Мені гріє душу ідея бути ближче до дому»

Я не шкодую, що пішла до війська. У мене є професійний ріст, мої професійні навички вдосконалюються. Я стала більш врівноважено реагувати на зовнішні подразники. Якби зараз постало питання, чи йти в армію, чи не йти — я б знову пішла.

Коли я ішла в армію, то спеціально шукала той підрозділ, який буде не в тилу, а виїжджатиме в зону бойових дій на сході України. Мені гріє душу ідея бути ближче до дому.

Я з армією не збираюся закінчувати. Буду продовжувати військову службу. Я хочу рости як спеціалістка. Зараз я сержант, і всі ці ланки військових звань, починаючи від солдата, я пройшла в окопах.

Ніхто в підрозділі чи батальйоні зараз не скаже, що я незрозуміло як заслужила своє звання. Дівчат у батальйоні не так багато, нас можна перерахувати на пальцях. І хлопці бачать, що ми працюємо, що ми завжди з ними.

Дуже хочеться додому — в Луганськ. Я не кажу, що я там залишусь жити — найімовірніше, ні. Але просто поїхати додому, побути там хоч годину дуже хочеться.