«Я попередив: буде класне рубілово» — Мисливець

«І “вагнерівці” на нас ішли, і “ахматівці”, і десантура — хто тільки на нас не йшов», — пригадує Мисливець бої в Маріуполі. Він був у місті з перших днів повномасштабки. А потім рік і два місяці провів у російському полоні.

«Це просто до мурашок, коли ти чуєш: “Добрий вечір, хлопці, ви в Україні”», — розповідає він про день обміну.

Як обороняли Маріуполь і чи достатньо робить держава, щоб повернути усіх полонених українців?

Про це військовослужбовець 56 бригади Мисливець розповів військовому та ведучому hromadske Сергію Гнезділову у «++ подкасті».

Служба в добробатах 

Десь у квітні 2014 року я продав свій бізнес, закупився трохи й зідзвонився з хлопцями, з якими ще в 1997 році починав строкову службу. Спершу ходили по військкоматах, нас не брав ніхто. Казали, що ми там не потрібні.

Тоді ми самі поїхали в Ізюм. Знайшли військкомат, зайшли і я кажу: «Так, де тут записують? Куди треба йти? Куди треба їхати?» Нас було 10 чоловіків. Пам'ятаю, там військком на нас так подивився і скерував у Слов'янськ. Там був такий невеликий підрозділ, разом з нами 30 людей. Називалися «Мисливцями». Звідти й пішло — Мисливець.

У червні 2014-го ми під Карпівкою, за Слов'янськом, потрапили в засідку. І ще артилерія нас накрила. Дуже багато хлопців там загинуло, майже всі. Вижило не більш ніж 10 людей. Я потрапив у шпиталь. Потім — цивільне життя. Поїхав у Польщу, знову налагодив бізнес. І знову повернувся, і знову по добробатах.

Про контракт із ЗСУ

У 2019-му я вирішив, що треба вже піти в ЗСУ на контракт, як має бути. Прийшов у 56 бригаду, інженерку. У нас були виїзди, але особливо нічого не відбувалося. Потім я зазнав невеликої контузії, знову потрапив у шпиталь. А далі мене призначили на полігон. Був старшиною полігону, потім — заступником начальника полігону. Повномасштабку я зустрів у Бердянську.

Початок повномасштабки та оборона Маріуполя

О 4-й ранку подзвонив начальник полігону і каже: «Збираємось на полігоні, почалась війна».

Я підняв побратимів, які поруч були, кажу:«Хлопці, війна почалася. Починається рубілово нарешті нормальне».

Ми отримали наказ прибути в Маріуполь. Я бачив, що в декого була метушня якась в душі, в голові. Перед виїздом пошикував хлопців, бо там майже ніхто не воював (із полігонних, може, 4 людини були, які пройшли 2015-2017 роки).

І кажу: «Хлопці, реально почалась війна. Ми їдемо, і не всі повернуться. Але я хочу сказати вам, що буде класне рубілово і ми можемо показати, хто такі українці». І всі так: «Усе, гайда, поїхали».

З нас узагалі хотіли зробити якесь забезпечення, не хотіли 56 бригаду нікуди випускати. Настав такий момент, коли 26 лютого я просто зайшов у штаб «Азову» і кажу: «Слухайте, ми будемо воювати чи будемо сидіти на заводі й просто в стелю плювати?»

Вони на мене так подивилися і сказали їхати на Кам'янське. Там «азовці» стояли, і мали стояти прикордонники. Треба було протриматися хоча б добу. Я дав клич хлопцям, що йду наперед. Хто зі мною? Зголосилися ті, хто мене знав, десь 20 людей зібралося.

Ми приїхали в Кам'янське. Така тиша там, спокій. Зустрів нас покійний Сєвєр з «Азову». Каже, що буде наступ і штурм, треба зробити зачистку. Ми пішли, зробили зачистку. Нікого не було, все спокійнесенько, наче жодної війни й немає.

Перший бій у нас почався буквально за години три, як ми взагалі приїхали в Кам'янське. Нас послали визволяти з оточення двох хлопців з Нацгвардії на самому краю Кам'янського. Такий приплив адреналіну був! І ми пішли, вирвали хлопців.

Ми протримались в Кам'янському 12 днів. У нас по 10 штурмів було, по 5 штурмів, по-різному було. Ми давали добру відсіч їм, але я вже розумів, що ми можемо не витримати. Тому що дуже потужно на нас ішли.

Потім нас раз у коло взяли, потім другий раз. І вже коли третій раз нас почали оточувати, Сєвєр каже: «Хлопці, треба виходити, ви тут не протримаєтеся більше». І тоді ми вже відійшли до молокозаводу. Там ми 32 дні тримали оборону, а після — відійшли на Ілліча. Коли нам сказали, що всі вже починають з Маріуполя виходити, ми не були в курсі.

Ми зробили три спроби вийти з оточення, але в нас не вийшло. Дуже щільно вже стояли кулеметники: одне коло, друге коло, третє. Далі чечени стояли, «ахматівці». І ми повернулися знову на завод. Так було два дні. Потім ми зайшли на аглофабрику. І там уже займали кругову оборону, готувалися до останнього свого бою.

Його, на жаль, не відбулося. Там ми й потрапили в полон.

Обмін полонених

По-перше, ми не знали, що нас на обмін везуть. Мене підняли, казали, що на розстріл. Але настільки було вже все одно, що… Потім автозак, літаки. Думки були, що нас на іншу зону везуть.

Ми із зав'язаними очима, зв'язані руки. І тут раз — розв’язують руки, очі. Думаю: кудись прибули на дислокацію. Те, що на обмін, — навіть думки такої не було. Узагалі.

І тут заходить хлопець такий. Це було просто до мурашок, коли ти чуєш: «Добрий вечір, хлопці, ви в Україні». Я не можу ці відчуття передати, що ти вдома. Перше, що хочеш, — подзвонити рідним. Сказати: я живий, усе нормально, я повернувся.

Я весь час, поки перебував у полоні, старався не забути дві речі: ідентифікаційний код свій і номер телефону дружини. Не забув. Подзвонив своїй дружині й сказав: «Бусінка, я вдома».

Тим, у кого рідні чи побратими досі в полоні, можу сказати — не втрачайте надію. Ніколи.