Портрет Діни Пронічевої, однієї з тих, хто вижив під час розстрілів у Бабиному Яру, висить на стіні у квартирі її сина Володимира
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

79 років тому в Бабиному Яру німці, що окупували тоді Київ, почали розстрілювати євреїв. Пізніше — пацієнтів психіатричних лікарень, ромів, радянських військовополонених і українських націоналістів. За різною інформацією, у Бабиному Яру вбили від 70 до 200 тисяч людей. 

У світі є понад 60 музеїв Голокосту, найвідоміший серед них — Національний меморіал Катастрофи й героїзму «Яд Вашем». 

У Києві з 2016 року на приватні пожертви будують Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». До кінця року його команда має презентувати концепцію меморіалу. До її попередньої версії, яку розробляв художній керівник проєкту — російський режисер Ілля Хржановський — вже були запитання. Зокрема, через те що, за чернеткою його концепції, відвідувачі меморіалу стануть учасниками психологічних експериментів. Вони ходитимуть лабіринтами музею, його елементи справлятимуть на них «сильний емоційний вплив», де постійно треба буде робити «етичний вибір».

Журналістка hromadske Олеся Біда і фотографка Анастасія Власова зустрілися з родичами тих, хто загинув у Бабиному Яру або ж врятувався від розстрілів. Рідні розповідають історії, які було не заведено згадувати навіть у вузькому колі сім’ї. Зокрема, про пам’ять і те, як вона поступово втрачається. Про те, як люди через покоління її шукають, зберігають та вшановують.

Володимир Пронічев, син Діни Пронічевої, однієї з тих, хто вижив під час розстрілів у Бабиному Яру
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Володимир Пронічев про свою маму Діну Пронічеву

Володимир живе в одному зі спальних районів Києва. Він давно на пенсії, але на розмову проводить нас у свій маленький кабінет. У ньому фортепіано, тренажер, комп’ютер, нагороди, фотографії та безліч дрібниць на поличках. Над стареньким диваном висить портрет молодої жінки, матері Володимира, — Діни Пронічевої. У 1941-му вона врятувалася від розстрілів у Бабиному Яру, а в 1946-му виступила свідком на Київському процесі, після якого стратили декількох німецьких офіцерів.

«Мама дуже не любила про це розповідати. Про те, що біля мене, дворічного хлопчика, стріляли німці, щоб виманити її з будинку, я дізнався в п’ятнадцять років від сусідки. Вона тоді мене врятувала — виміняла в німців на золоту обручку».

У 1941-му Діна Пронічева жила разом із сім’єю в Києві, на вулиці Воровського (нині — Бульварно-Кудрявська). Її родичі, батько, мати та сестра, мешкали неподалік, на Тургенєвській.

28 вересня у місті всюди розвішали наказ про те, що наступного дня євреї мають прийти на ріг Дегтярівської з теплими та цінними речами. Родичі Діни з надією, що їх будуть евакуювати, зібрали речі та пішли. Діна вирушила разом з ними, щоб провести рідних у дорогу. Півторарічний Володимир із сестрою Лідою залишилися вдома.

«Мама вирвалася вперед, щоб подивитися, що там відбувається, куди ж людей зганяють. Вона зрозуміла, що євреїв усіх разом зібрали не заради евакуації. У них відбирали дорогоцінності, теплі речі та документи й сортували їх. Потім гнали далі, били, змушували роздягатися і розстрілювали».

Мати крикнула Діні, щоб та рятувалася. Діна викинула паспорт, де була вказана її національність, і сказала поліцейському, що вона — українка і потрапила сюди випадково.

Їй запропонували почекати до вечора. Мовляв, тоді відпустять додому. Діна чула, як у матерів відбирали дітей і кидали їх у яр, чула постріли, крики, плач. Увечері приїхав німецький офіцер і наказав розстріляти всіх свідків, навіть неєвреїв.

Володимир вмикає на комп’ютері чорно-біле відео з Київського процесу 1946 року. На ньому свідчить Діна Пронічева.

«Нас не роздягали, уже було темно. Нас повели й вишикували на дуже маленькому виступі, на якому ледь можна було втриматися. Почали всіх розстрілювати. Я заплющила очі, стисла кулаки, напружила всі мускули та кинулася вниз до пострілу. Мені здавалося, що я летіла цілу вічність. Впала на трупи. Через певний час, коли стрілянина закінчилася, почула, що німці спускаються вниз, у яр, і дострілюють усіх, хто стогне. Я лежала тихо, не ворушилася. Боялася себе видати. Я відчувала, що тут мені кінець».

Тіла почали засипати землею. Діна задихалася, але не ворушилася. Зрештою вирішила: краще нехай її розстріляють, аніж поховають живою. Почала вибиратися з-під землі. Повзти було небезпечно, бо німці світили ліхтариками згори й дострілювали тих, хто стогне. 

«Я була дуже обережною. Мені вдалося доповзти до однієї зі стін яру і з великими зусиллями вибратися нагору».

З цього моменту Діна почала переховуватися. У 1942-му її з чоловіком Віктором заарештувало гестапо. Його розстріляли, а жінку врятував поліцай, який виявився партизаном. 

Діна працювала в театрі в Білій Церкві. Зі звільненням Києва вона повернулася додому і почала шукати дітей, яких забрали в дитбудинки.

У 1946-му Діна Пронічева виступила на Київському процесі. За двадцять років, у 1968-му, — у Дармштадті, у Німеччині, де проходив суд над колишніми службовцями зондеркоманди 4А, які уникли вироку в Нюрнберзькому процесі. Тоді їхні адвокати хотіли почути живих свідків розстрілів у Бабиному Яру, сподіваючись, що таких немає.  

«Їй було важко там перебувати, її ледь вмовили туди поїхати. З нею постійно була охорона, КДБісти. Вона — єдина людина, яка на свої очі бачила увесь той жах у Бабиному Яру». 

Сімох офіцерів засудили від чотирьох з половиною до п’ятнадцяти років ув’язнення. 

Усе життя Діна працювала в ляльковому театрі. Володимир також хотів стати актором, але мама була проти. Він працював на заводі, лаборантом в інституті, служив на Байконурі в ракетному училищі, де виводив у космос місячні дослідні станції. У 1968 році повернувся до Києва, щоб доглядати за тяжкохворою мамою.

У 1977 році Діна померла від раку нирок. 

Володимир детально переповідає історію своєї мами, зазначаючи всі деталі. Їх він знає з книги Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» і з виступів матері на процесі. Синові вона про розстріли й переховування майже не розповідала.

«Мамину історію я дізнався, коли був дорослим. Щось вона розповідала сестрі, бо я часто чув схлипи з їхньої кімнати. Багато розповідала моїй дружині, яка доглядала за нею в останні дні. Онуки знають про цю історію, але запитань жодних не ставлять».

Артур Рудзицький має родичів, які загинули в Бабиному Яру, відразу у двох гілках свого родового дерева
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Артур Рудзицький про прадіда, його доньку і внучку з родини Фаєрманів та про прабабусю і діда з родини Вайсблатів

«Ви уявляєте, декілька тижнів тому я випадково знайшов серед документів листа. У ньому йдеться, що мого прадіда розстріляли 11 жовтня, — Артур Рудзицький дістає з файлу жовтий папірець, складений трикутником, обережно розгортає його. — Ось що наша родичка в 1944-му пише зі звільненого Житомира в евакуацію в Самарканд: «Дорога Рахіль, 11 жовтня минає три роки, як твого батька схватили на вулиці гітлерівці та разом з іншими нещасливцями розстріляли в Бабиному Яру».

Чоловік, про якого йдеться в листі, Бер Фаєрман, не встиг виїхати з Києва з початком війни. Разом з донькою Фані та семирічною онукою Лялею їх розстріляли.

Тижнями раніше розстріляли ще одну жінку — Гітл Вайсблат та її племінника Еміля Вайсблата. Це все рідні українського видавця та історика літератури, правнука головного київського рабина з 1902 до 1925 року Нухима Вайсблата, Артура Рудзицького.

Чоловік розповідає, що з дитинства знав про цю родинну трагедію, утім встановлювати точні факти почав не так давно. Зокрема, з німецьких архівів з’ясував, що лише один із дядьків його матері загинув у Бабиному Яру. Інший помер у полоні в 1942 році. Він по крихтах збирає і досліджує джерела з дореволюційних часів. 

«Я складаю цю історію, неначе мозаїку. Досліджую документи, які залишилися. Рідні рідко щось розповідали додатково. За останні десять років, відколи відкрили доступ до архівів, я дізнався значно більше».

Артур показує фотографію 1927 року, яку зробили в Новоград-Волинському. На ній родина Фаєрманів і його однорічний батько.

«Мій прадід, Бер Фаєрман, якого розстріляли, був заможною людиною. Усім своїм дітям він дав гарну освіту. Міг виїхати за кордон, але залишився і загинув». 

На іншій фотографії, у книзі з трактатами головного рабина Києва, його прабабуся — розстріляна Гітл Вайсблат.

Решта родичів, каже, також могли постраждати, але вони були в евакуації. 

«Для німців не було різниці, що це за люди. Євреїв розстрілювали просто за їхню національність. Мама з батьками виїхала в Ташкент. Через те, що жити було ні на що, дід продавав частину своєї художньої колекції, яку встиг вивезти. На сайті художнього музею в Ташкенті про деякі картини досі пишуть “куплена у Вайсблата в 42-му році”».

Коли у 1943-му родина зібралася повертатися до Києва, з’ясувалося, що для цього потрібен дозвіл. Їхній будинок, що був навпроти театру імені Івана Франка, згорів. Через два роки вони все-таки переїхали в комунальну квартиру.

Загиблі в Бабиному Яру, каже Артур, не були героями. Вони — жертви, про яких рідко згадують навіть у сімейному колі, тому що це досі болюча рана. 

«У Києві за весь цей час не створили місця, де рідні могли б оплакати загиблих. Місце загибелі моїх рідних — це величезна братська могила, де не вказані їхні імена. Мені складно психологічно усвідомлювати, що я не маю куди прийти та подумати. Бабин Яр, де мами гуляють з візочками й бавляться діти, не наштовхує до роздумів і вшанування пам’яті».

Олександр Медяновський, чию прабабусю Хая-Суру Штівельбанд та її сім'ю розстріляли у Бабиному Яру, дивиться на монітор із фотографією загиблої сім'ї
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Олександр Медяновський про свою прабабусю Хая-Суру Штівельбанд, її доньку Франю та онуків Женю та Вову

«Я завжди знав, що мою прабабусю розстріляли в Бабиному Яру, але історію частково відновити мені вдалося лише цього літа», — розповідає 49-річний киянин Олександр.

Він має лише одну фотографію своєї загиблої прабабусі, не відвідує Бабин Яр і не вважає, що для вшанування загиблих потрібно зводити пам’ятники. 

Утім історію своєї прабабусі починає з довгої паузи. На його очах поступово набираються сльози.

Прабабуся Олександра, Хая-Сура Штівельбанд, була родом із Житомира. Її чоловік, Лейзер Моть Штівельбанд, служив у царській армії й за це отримав право виїхати зі смуги осілості та поселитися в Києві. Сім’я мешкала в центрі міста, на колишній вулиці Фундуклеївській, де нині розташований ЦУМ.

Хая-Сура, яку всі називали Кларою, була домогосподаркою.

«Я не знаю, скільки їй було років на момент розстрілу. Але прадід народився 1870-го. Напевно, десь у цей час — і вона».

Напередодні розстрілів Хая-Сура була в Москві, де доглядала за онукою Рітою.

У липні 1941-го вона вирішила повернутися додому в Київ, до доньки Франі, яка сама виховувала дітей. 

«Є події, яких би могло не бути. Але вони сталися», — коротко резюмує Олександр.

Фотографія Хая-Сури разом із донькою Женею та онуком Вовою, їх усіх розстріляли в Бабиному Яру
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

У вересні Хая-Суру разом з донькою та її дітьми, Женею і Вовою, розстріляли в Бабиному Яру. Одного з хлопчиків вбили дорогою до Бабиного Яру, коли той намагався втекти. 

Бабуся Олександра з сестрою на той момент були в евакуації.

«Бабуся мені мало розповідала про ті часи. Ми знали про цю трагедію. Але це не було якоюсь іконою. Ми були звичайною радянською сім’єю. Пам’ятаю лише, що ми у вересні завжди ходили в Бабин Яр. Я не знав, що це за місце. Ну і там цього Бабиного Яру… пам’ятники — і більше нічого. Люди туди приходили, бо пам’ять жевріла».

Коли Олександру було п’ять років, його бабуся померла. З нею і всі спогади про Хая-Суру.

«Дитиною ти не сприймаєш ці події як трагедію. До того ж я ніколи не бачив цих людей», — каже чоловік. 

У шостому класі Олександр прочитав книгу Анатолія Кузнєцова про Бабин Яр, пізніше вчитель історії розповідав на уроках про Голокост.

Чотири роки тому чоловік вирішив знайти інформацію про свого діда, який мав партійну посаду, працював у Червоному Хресті й загинув у таборі. Олександр ходив у міський та обласний архіви, але нічого про нього не знаходив. 

«Потім я побачив в інтернеті проєкт Меморіального комплексу Голокосту Бабин Яр “Імена”, де було прізвище Штівельбанд, і почав шукати через відкриті джерела»

Олександр спілкувався зі своїми родичами, які живуть у різних країнах світу. Під час цього з’ясував, що має троюрідного брата, який мешкає в Німеччині. Він зібрав генеалогічне дерево своєї родини, яке бере початок з Хая-Сури. 

«Я створив чат для нас усіх, родичів; надсилав туди інформацію, яку знаходив. Мої дядьки теж долучалися до пошуків. А дехто взагалі не реагував на повідомлення. Якби ми почали питати років тридцять тому, то знали б набагато більше».

Олександр каже, що для вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру не обов’язково створювати ритуальне місце з монументами, важлива культурна основа, яка «входить в уми нинішніх і наступних поколінь».

Своєму 23-річному синові Олександр стримано розповідає цю родинну історію. 

«Додаткових запитань він не ставить. Для мене це цінно, тому що це пам'ять моєї сім’ї. До цього я прийшов поступово».

Поділитись: