Як розрахувати сили й вистояти?

Про цю війну вже сказано багато і в Україні, і у світі. Але ще далеко до того часу, коли ми дізнаємося про неї всю правду. Очевидно одне: ця війна призвела до зміни епох, яка триває нестерпно довго…

Щось у цьому світі все-таки застигло. Паралізовані інституції, покликані для забезпечення міжнародного порядку. Змертвілий холодний погляд кровожерливого кремлівського звіра. І застиглі серця матерів, дружин та дітей, що втратили своїх рідних.

Зміна епох, що є лише миттю для вічності, справді триває нестерпно довго для нас, її учасників. Як розрахувати сили й вистояти?

Почнімо з психологічної пастки. Бажати якнайшвидшого закінчення війни можна і треба, але вважати, що це станеться вже завтра, — категорично ні. Цієї дати не знає ніхто.

Тому краще приготуватися до тривалої війни і зрадіти, коли вона завершиться раніше, ніж завчасно святкувати швидку перемогу, щоразу переживаючи гіркоту розчарування.

Таку саму пастку готує нам переконаність у повній швидкій перемозі над ворогом. Що ж, ця віра виправдана тим, що сатанинство не сміє запанувати на цьому світі. І ця віра в перемогу Добра лише підтверджує, що ми — на правильному боці історії.

Проте гірську річку не можна перескочити за один раз. Треба зуміти майстерно перестрибувати з каменя на камінь. Тож якщо це доводиться робити й нам — не впадаймо у відчай. Бережімо сили та контролюймо дихання.

Україна масово заговорила про те, як житиме після війни. Це абсолютно правильно в сенсі народної приказки: «Готуй сани влітку, а віз узимку». Проте ми лише в розпалі геополітичного протистояння, і не в одній голові вже промайнула думка, що все йде до великої війни.

Нам, українцям, слід було б також обдумати, як жити не після війни, а в контексті великої війни. Висновки, яких ми дійдемо, стануть нам у пригоді, навіть якщо великої війни вдасться не допустити.

І головною передумовою в цьому разі є наша готовність до самопожертви, у якій ми не знатимемо втоми та розчарувань. Адже на нас лежить борг вдячності перед нашими співвітчизниками, які піднялися на найвищі вершини самопожертви.

Це не лише Герої Небесної Сотні, а й добровольці, які прямо з Майдану пішли на передову, і волонтери, без яких фронт у перші місяці війни не втримався б. Це оборонці наших міст і сіл, які на перших порах мали тільки коктейлі Молотова, і лікарі та священнослужителі, які рятували тіла й душі наших героїв. Це ті трударі, що взяли на себе щоденний тягар війни і несуть його без слова скарги. В усьому цьому — наш духовний скарб, який ми не сміємо зрадити.

Проте на ті самі завдання можна поглянути й практичним оком. Для прикладу, під час війни стрімко занепадає мале фермерство. Чи вдасться країні вижити без нього тривалий час? І хіба, підтримавши фермерів в умовах війни, ми не закладемо тим самим передумови їхнього розквіту після її завершення?

Зміцнити опору на власні сили нам потрібно ще й тому, що обіцянки наших партнерів «підтримувати Україну, допоки буде необхідно», зазнають важких випробувань у час виборів, які наближаються у низці західних держав.

Керівництво нашої країни та її дипломати виконали фантастичну роботу, консолідувавши потужну групу країн на підтримку України. Але вічно так не буде, і країна потребує зрозумілої стратегії реорганізації життя та впровадження режиму розумного самообмеження. А це означає, що переваги централізованого управління з Офісу президента можуть швидко обернутися несподіваними проблемами.

У минулому для того, щоб дізнатись думку народу, гетьмани скликали віче. В сучасних умовах його відповідниками можуть бути наради в межах професійних кластерів для вироблення загальнонаціональної стратегії. В усякому разі, далі покладатися виключно на спроможності одноосібних кризових менеджерів, хай навіть дуже ефективних, стає надто небезпечно.

До того ж війна огранила душі молодого покоління, як різець ювеліра огранює алмаз. Ці молоді люди можуть стати опорою там, де потрібне радикальне зречення від застарілих методик. Але водночас важливо знайти безпечний прохід поміж інертністю застарілих підходів і непрофесійним запалом неофітів.

Сьогодні у країні спостерігається лавина сигналів про безлад у певних ділянках управління та застарілість методик його подолання. Зазвичай ці сигнали формулюються «по-українськи», тобто надміру пристрасно. Це змушує управлінців на різних щаблях влади ставати в позицію самозахисту. Проте навіть життєва мудрість вимагає від керівництва відділити емоції від важливої інформативності тих больових сигналів, оскільки вони вказують на ділянки, які потребують негайного терапевтичного, а часом і хірургічного втручання.

Україна може й повинна бути країною швидких змін, однак суспільство прийме їх лише за умови справедливості та правової захищеності.

У час війни особливо шокують прояви аморальності, якою просякла частина нашого суспільства. Це вона заохочувала агресора, як кволість овечки автоматично приваблює спостережливого хижака. Тож самомобілізація, яка спонукала народ до активного захисту від ворога, має супроводжуватись і самоочищенням суспільства від цієї пухлини, загрозливої для всього організму.

Тому нинішня війна має видиму й невидиму площини. На видимій працюють «хаймарси» і жваво літають дрони. На невидимій «випаровується» наше минуле. Так, усе йде не так швидко, як би хотілося. Але ми знаємо: поки в огні цієї війни з нас не «випаруються» старі негідні навички, з нашою країною не відбудеться очікуваного преображення. Так, не всі вони випаруються — нічого ідеального не буває. Проте вони мають стати винятком, а не правилом.

І прискорити цей процес може кожен і кожна з нас. Треба тільки на це зважитись. Бо «маленькі» гріхи кожної особи зливаються в один великий переступ усього суспільства. І коли ми це усвідомимо й протиставимося йому — то й зуміємо вистояти.

Але протиставитись треба не нестримним цькуванням та ненависництвом, а готовністю жити за цивілізованими суспільними правилами. Замість негідного хейтерства творімо осередки якісно нового життя, в яких старе втратить будь-які шанси.

Ми перемогли на перших етапах війни завдяки неймовірній суспільній консолідації. Зараз ця згуртованість послаблюється. У суспільстві з’являються нові тріщини та розбрати, причина яких часто криється не у відмінності поглядів та ідеологій, а в різниці досвіду та дій. Дуже важливо не допустити розширення цих тріщин. Тил — як усередині країни, так і ззовні — має продовжувати робити все можливе, щоб допомагати фронту, а не «жити своїм життям» і сподіватися на ЗСУ.

Ми переможемо тільки тоді, коли ця війна буде боротьбою всього народу, а не лише війська; коли ця війна буде справедливим протистоянням в очах цілого світу. Тож у нашій консолідації ми повинні бути правдиві, справедливі та переконливі. Ми повинні вперто виховувати наших дітей у повазі й любові до батьків та України, формувати з них фахівців. Наше військо має бути фаховим. Не поспішаймо відправляти воїнів на передову, не навчивши їх володіти сучасною зброєю. Наше старше покоління мусить бути терплячим, вдячним та умілим. Увесь народ має жити спільною вірою та колективними діями. На нас напав ворог, і зі спільною вірою ми маємо його перемогти.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторів.