Безстрокова акція, яку час припинити, або Чому рано чи пізно цивільні мусять замінити воїнів

Колись давно я брала участь в одній міжнародній студентській екопрограмі у Фінляндії. Там подружилась із дівчиною, фінкою за походженням, яка давно жила у Британії. Її прадід брав участь у радянсько-фінській війні.

І мій прадід воював під час радянсько-фінської війни. Думаю, всім ясно, на чиєму боці.

Нам здалося милим те, що ми зустрілися, п'ємо чай і не маємо що ділити.

Ельзі (так звали дівчину) пощастило знати свого прадіда у свідомому віці.

Він розповідав, що, на відміну від радянських солдатів, Фінляндія щадила своїх воїнів. Їх не кидали в морози на невизначений термін. Умовний Ганс знав, що після тижня в холодному окопі на нього чекає баня, горілка та оленина. Це додавало сил і мотивації — на додаток до мотивації захищати свою землю. Саме цим вона пояснювала стійкість фінів, які хоч і втратили певну кількість територій, не дозволили себе окупувати і принизили радянське військо.

Тоді я зробила неочікуваний для себе висновок: вистоїть той, кого вміють щадити свої. А ми своїх щадити не вміємо. Це погані новини. Але є й хороші — ми вчимось.

Те, як ми ведемо війну, вже відрізняється від того, як її веде росія, з погляду людяності, хоча обидві держави — «нащадки» монстра під назвою радянська армія. Дуже неефективного монстра, як довела історія не лише поразок, але й перемог.

До чого я веду? До дуже непопулярної теми серед суспільства.

Воїни потребують заміни

Воїни потребують милосердя від своїх, яке змотивує їх і далі вигризати нашу землю.

Так, я усвідомлюю, що навчання сотень тисяч людей, які повинні замінити старожилів цієї війни, — завдання з зірочкою. Але його можна розв'язати, якщо цим займатися. Лякає не складність завдання, а його ігнорування.

Я не люблю фрази «взяли у кріпацтво» чи «віддали на заслання». Вони не мотивують діяти, знецінюють учинок людей і змушують рідних звинувачувати себе в тому, що «не врятували». Ті, хто не тікав від повістки чи пішов на війну добровільно — це люди, які зробили сильний і правильний вчинок. Вони врятували країну та десятки мільйонів життів. І наше завдання — у важкі моменти їхнього духовного занепаду нагадувати їм про це.

Але вони теж потребують від нас учинків. Тому що вони люди. І їхній вибір не повинен стати для них вироком тільки тому, що так вигідно пересічному цивільному.

Мій чоловік — айтівець. У березні 2022 року він доєднався до війська. Незабаром буде півтора року, відколи Сашко служить. З міркувань безпеки я не буду називати його підрозділ. Коли він був у Бахмуті, то розговорився з одним чолов’ягою, який повернувся в Україну з Іспанії. Там він давно працював далекобійником і мав доволі розмірене комфортне життя.

«Я більше заробляв, ніж зараз, — сказав він якось. — Я тут не через гроші. А ти на цивілці скільки мав?»

«Ну… більше», — усміхнувся мій чоловік.

«Але тобі вже казали, що ти тут за гроші?»

«Звичайно».

Людям комфортно думати, що туди пішли ті, кому подобається воювати і «просто треба гроші». Біда в тому, що це неправда. Так само неправда й те, що найбільш вмотивованими є добровольці, тобто ті, хто не чекав повістки й сам прийшов до військкомату. Серед таких людей є ті, хто давно зламався, тому що занадто романтизував армію, а потім зустрівся з реальністю. А реальність війни та війська, яке намагається змінитись у пеклі боротьби, дуже важка.

А є ті, хто не планував служити, але й не втік, зібрався, став ефективним і навіть почав отримувати кайф від служби. Деякі з них підпишуть контракти і стануть кістяком оновленої армії, яка боронитиме нас і після цієї страшної війни. Ви не знаєте, як будете поводитись у війську.

Людині потрібна визначеність. Тиждень у холоді, але й тиждень у бані.

У часи АТО в якийсь момент дійшли до коротких піврічних контрактів. І часто люди не були готові підписати контракт на три роки, проте підписували короткі по декілька разів поспіль.

Так працює людська психіка. Готуватися до війни на роки й ігнорувати її потреби — це програвати. Так, у часи так званої АТО не було настільки гаряче, як зараз. Але цей досвід можна щонайменше розглянути, приміряти на сьогоднішні реалії, подумати, чи можливо його адаптувати. Натомість не робиться нічого.

Якою б не була історія солдата, якою б не була його мотивація, за моїми скромними спостереженнями, їх об'єднує одне — запит на справедливість. Бажання не відчувати себе покинутим.

А також запит на дорослішання суспільства. Суспільства, заради якого торік у лютому-березні величезна кількість людей відмовилася від свого життя.

Ніхто не хотів цього робити. Але якщо ви читаєте ці рядки у вашій квартирі в Києві, Львові, Дніпрі, а за столом сидить ваша родина, а не родина окупанта, то ви маєте зрозуміти одну просту річ: заради вашого життя хтось відмовився від свого.

Але це не повинно бути безстроковою акцією. 

Адже коли «вмотивованих» більше не вдасться вмотивувати, жоден ваш аргумент стосовно того, чому ви не повинні бути на війні, не врятує вас від російського підвалу.

А його загроза досі реальна.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.