«Стіна невідомості»: Як в Україні шукають зниклих бійців батальйону «Азов»

Для Людмили Степанівни серпень 2014 року став точкою неповернення. Біля села Рози Люксембург на Донеччині, коли в Іловайському котлі протистояння досягло найвищої точки, її син Роман Біленький із позивним Рамзан зник безвісти. Разом з ним тоді ж 27 серпня зникли двоє інших бійців «Азову» — Максим Худан «Севастополь» та Микола Самофалов «Ядро».

Військовий із позивним «Ніс» розповідає, що на момент зникнення вже три місяці служив разом із хлопцями в одному підрозділі: «У нас була чітка інформація, що російські війська перейшли кордон України в районі Новоазовська і по всій лінії загалом. Хлопці виконували бойове завдання, в наслідок чого потрапили в засідку і їх взяли в полон».

«Коли їх забирали — це не була випадкова засада, бо вони зникли раптово. Думка, що їх взяли, щоб застрелити, здається нелогічною», — розповідає Максим Токарев, друг Романа Біленького, з яким він познайомився 2012 року. Останні два роки він допомагає сім’ям бійців у пошуках.

Перше, про що дізнались рідні, – хлопці мертві. Згодом керівник групи Максим Худан, подзвонив побратимам і повідомив, що він у полоні, а решта — загинули.

«РАМЗАН»

Роман Біленький Фото з особистого архіву, надане родичами

Біленький Роман Васильович, 30 років. Народився в Києві. За освітою юрист. Має неповнолітнього сина.

Вів активну громадську діяльність, був учасником Євромайдану. В квітні 2014-го пішов на фронт волонтером, згодом приєднався до батальйону «Азов».

На фронті Роман Біленький пробув не більше трьох місяців. Після зникнення про «Рамзана» довгий час не було ніякої інформації. Після того, як його мама розповсюдила у соціальних мережах фото та повідомлення про зниклого сина, подзвонили невідомі і сказали, що він — в одній із донецьких лікарень із пораненням голови.

«30 вересня 2014 року подзвонив чоловік і сказав, що син в Донецьку у лікарні на проспекті Ілліча 104 А, яку бойовики переобладнали з туберкульозного центру, — розповідає Людмила Василівна. — Попередив про небезпеку і сказав, що поранених через 2-3 дні мають кудись відправляти. А третього жовтня по радіо передали, що бойовики масово вивозять поранених з міських лікарень у невідомому напрямку».

Пізніше Олена Васильєва, російська правозахисниця, засновниця групи «Груз-200 з України в Росію» повідомила Громадському про госпіталізацію «Рамзана» в Ростов-на-Дону:

«Коли мені робили операцію на серці 2014 року, в цю лікарню прийшли лікарі і дали мені інформацію саме про Біленького. Він одним із перших був відправлений в Росію. Сліди його були знайдені, а потім вони загубились».

Український консул в Ростові-на-Дону Олександр Ковтун повідомив Громадському — звернень щодо пошуків Романа Біленького з боку України не надходило.

За словами матері «Рамзана», через рік після зникнення сина 7 серпня 2015 року на домашню адресу прийшло попередження від Оболонського військового комісаріату про те, що він Роман ухиляється від мобілізації.

«СЕВАСТОПОЛЬ»

Максим Худан Фото з особистого архіву, надане родичами

Худан Максим Олександрович, 36 років. Народився в місті Севастополь, АР Крим. Працював у міліції Севастополя, брав участь у Революції Гідності. З початком війни вирушив на фронт.

Боєць «Азову» із позивним «Ніс» розповідає, що Максим Худан сам вийшов на зв’язок зі своїм батальйоном. Це було через кілька днів після зникнення. «Ніс» каже, що бійці намагалися домовитися про умови обміну з людьми, які представлялися бойовиками батальйону «Кальміус». За його словами, в «Азові» за Максима пропонували гроші і бойовики погодилися:

«Потім вони пропонували своїх полонених, але це більше було схоже на оцінку – що за людина і наскільки вона важлива», — розповідає «Ніс». На тому переговори і скінчилася.Через тиждень після зникнення бійців на російському телеканалі «Царьград ТВ» з’явилось відео допиту пораненого в ногу «Севастополя».

Редакція «Царьград ТВ» відмовила Громадському в наданні інформації про долю бійця і про обставини, за яких інтерв’ю було записане.

У травні 2015-го в ефірі Шустер LIVE депутат від Радикальної партії Ігор Мосійчук заявив, що «Севастополь» перебуває в московському СІЗО Лефортово.

У коментарі Громадському депутат розповів, що отримав цю інформацію через внутрішньо-тюремні джерела, проте конкретних імен не назвав.

«На той момент він cправді був у Лефортово, — каже Мосійчук. — Де він зараз, я не можу сказати».

Через кримську прописку, за його словами, в РФ Максима визнають своїм громадянином і не хочуть зараховувати його до українських заручників на території РФ.

Друзі «Севастополя» перевіряли інформацію про Лефортово через правозахисницю «Євромайдан SOS» Олександру Матвійчук:

«Я попросила російських колег перевірити цей факт, і вони відповіли, що в офіційних списках осіб, що утримуються Лефортово, Худана не знайшли».

Цивільна дружина Максима Худана Ліля проживає в Бердянську і виховує дитину бійця, яку народила вже після його зникнення:  «У нас син Максим. Дізналась, що вагітна через тиждень після зникнення чоловіка».

Восени 2016 року вона в різний час зверталась до двох подруг у Москві з проханням відвідати Лефортовське СІЗО і з’ясувати чи є там її чоловік: «Там сказали, що такого не було і немає, а згодом сторінки подруг у соціальних мережах на якийсь час зникли».

В Міністерстві закордонних справ Громадському відповіли, що неодноразово звертались до МЗС РФ, проте отримували відповідь, що людей з такими ініціалами на території РФ нема.

«ЯДРО»

Микола Самофалов Скан з газети «Чорне сонце»

Самофалов Микола Миколайович, 27 років, м. Маріуполь. Спортсмен техніки штовхання ядра. Входив до руху ультрас, які вболівали за ФК «Iллічівець». Весною 2014 приєднався до «Азову».

У батальйоні «Азов» Миколу визнали загиблим. Через місяць після зникнення колишній заступник командира полку Вадим Троян закликав місцеву владу Маріуполя назвати одну з вулиць міста на честь «загиблого» бійця. Пізніше побратими зняли про нього пам’ятний фільм та представили його у стінах однієї з міських шкіл.

Про ймовірну загибель «Ядра» говорить учасник цивільного корпусу «Азов» та народний депутат Олег Петренко: «У мінських списках він числиться як невстановлена особа. Ця інформація, скоріше, — для пошукових груп, які займаються пошуком і ідентифікацією останків».

Проте жодних свідчень загибелі хлопця досі немає.

«В активному пошуку» бійців

Національна поліція

Офіційно пошуками бійців займається Національна поліція України. Кримінальна справа щодо зникнення «Севастополя» була заведена в Рівному, щодо «Рамзана» — у Волновасі, а щодо «Ядра» — в Києві. Інформації, хто саме веде справи Громадському не надали. В управліннях поліції трьох областей відповідь про хід розслідування майже однакова:

«Кримінальне провадження відкрито за фактом «зникнення безвісти», слідчим відділом були проведені необхідні першочергові слідчі дії».

У відповідях підкреслюють, — розкриття правопорушення ускладнює той факт, що згідно свідчень є всі підстави вважати, що бійці зникли на тимчасово окупованій території.

«Фактичним пошуком займаються тільки волонтерські організації, в яких можна щось запитати. Це «Офіцерський корпус», «Патріот україни». Всі більш-менш великі організації про бійців знають», — розповідає Максим Токарев.

У перших списках, оприлюднених народною депутаткою Надією Савченко, хлопців не було, проте нещодавно імена усіх трьох додали у список.

«За останньою інформацією, «Рамзана» та «Ядра» перевозили з «ДНР» в «ЛНР»», — розповідає друг «Рамзана» Максим Токарев.

«За останньою інформацією, «Рамзана» та «Ядра» перевозили з «ДНР» в «ЛНР». Джерел декілька: волонтерські організації, криміналітет, схильні до перемовин представники «ЛДНР» та деякі росіяни», — розповідає друг «Рамзана» Максим Токарєв.

Він переконаний, що хлопці живі: «В нас немає фактичних доказів, жодного документу,  що вони перебувають у якійсь колонії. Але немає жодних тіл, жодної інформації, що вони померли. Всі рідні здавали тест ДНК, всі є в базі, і по жодному з трьох зовсім немає підтверджень».

Підписуйтесь на наш канал в Telegram