7 вересня 35 українців, які утримувалися в російських тюрмах за сфабрикованими справами, повернулися на рідну землю в рамках обміну полонених між Україною та РФ. Серед них і український моряк, мічман буксира «Яни Капу» Юрій Будзило. 

Цей буксир та ще два катери 25 листопада 2018 року російські військові захопили біля Керченської протоки.

Хлопців судили в окупованому Криму та Росії, як організовану злочинну групу, інкримінуючи незаконний перетин кордону, не визнаючи військовополоненими, забрали військову форму. У травні Міжнародний трибунал з морського права визнав дії РФ незаконними та зобов'язав повернути моряків та судна, втім Росія його не виконала.

«286 днів, 6 тисяч 840 годин ми були там», — розповідає Юрій та пригадує, що очікування моменту звільнення було найважчим.

Чоловік запевняє, що не збирається йти зі служби допоки не закінчиться війна та додає, що командувач ВМС вже запропонував йому службу на новому буксирі.

Наразі хлопці проходять реабілітацію у столичному Військовому госпіталі.

Юрію, розкажіть, чому ви обрали службу у морі?

Це була моя мрія. Я з дитинства любив форму моряка. Оскільки батько служив, то я теж мріяв про флот.

Починав службу на Балтиці в Ленінградській області, місто Мамоново, там я проходив навчання. Вчився на електрика палубно-баштових установок надводних кораблів. Після закінчення навчання потрапив на Чорноморський флот. І так до 1993 року служив на кораблі. Після звільнення пішов працювати у військовий комісаріат. Потім вже призвався по новому. Закінчив школу прапорщиків у Котовську, й дослужився до помічника військового комісара. В 2004 році звільнився по закінченню контракту, а в 2007-му пішов знову на флот.

Мічман буксира «Яни Капу» Юрій Будзило після звільнення з російського полону у Києві, 9 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Розкажіть, будь ласка, про 2014 рік. Ви тоді виходили з Криму, як розгорталися події?

Наш командир нас здав. Він обманом привів нас до причалу і сказав: «Я врятував корабель, врятував екіпаж, все, ми здаємося». Я не здався, я повернувся в Одесу, де мені запропонували буксир «Красноперекопськ», в подальшому перейменований на «Яни Капу». От на ньому я служив командиром.

Коли ви дізналися про перехід, який відбувався в листопаді? Чому він був потрібний?

Про перехід я дізнався того дня, коли перехід мав відбутися. Про покладені завдання нічого не можу сказати, тому що зараз не час про це говорити.

Ігор Воронченко, командувач ВМС України, говорив нам в інтерв'ю, що буксир пішов у цей перехід, тому що туди мав сідати лоцман…

Так, біля Керчі ми мали прийняти лоцмана, і з лоцманом переходити в Азовське море.

А коли ви зрозуміли, що щось пішло не так, що лоцмана не буде?

Ми прийшли, стояли цілий день, чекали на лоцмана. Ввечері нам сказали, що лоцмана не буде. Тоді нам прийшов наказ повертатися до Одеси. Ми дійшли практично до так званого кордону. Нас почали таранити, переслідувати, після чого, самі знаєте, відкрили вогонь на ураження. Постраждало троє наших моряків.

Тарани почалися ще вранці, коли ми лише почали перехід. Причому ми повідомили, що переходимо, що в нас вказана точка зустрічі лоцмана. На це ніхто не звертав уваги.

Було дуже багато спекуляцій про те, навіщо туди йшли, що хлопців підставили. У вас є якась образа щодо цього?

Зрозумійте, я людина військова. Я звик виконувати накази. Все.

Катери мали перейти з Одеси до Маріуполя чи Бердянська для того, щоб охороняти наші кордони. Попередньо наші кораблі там проходили, отже, і ми спокійно пройдемо. Але нам не дали спокійно пройти.

Українські малі броньовані артилерійські катери «Бердянськ», «Нікополь» та ейдовий буксир «Яни Капу» після захоплення росіянами в порту Керчі, 26 листопада 2018 року
Фото:

EPA-EFE/STRINGER

Ми знаємо, що 25 листопада два російські кораблі зіштовхнулися між собою. Ви знаєте про це?

Я не знаю, я в цьому брав участь.

Розкажіть, будь ласка, як це було.

Я не можу про це розказати, поки не буде офіційно.

Про суди в Криму. Що можете згадати, як вони проходили, яке було ставлення? Чи був у вас тоді адвокат?

Яке було ставлення? Негативне було ставлення. Фізичного насильства не було, а так…

Цілий день сиділи в одному приміщенні під охороною. Ввечері нас погодували, поставили кілька запитань в присутності безкоштовного адвоката. Ми послалися на статтю 51 Конституції РФ, тобто відмовилися від дачі показань. Вже на суді я познайомився зі своїм адвокатом, з Азаматовим Айдаром Біляловичем. Він мені розказав позицію захисту, і що ми перебуваємо під захистом Женевської конвенції.

А що їх цікавило найбільше під час тих перших розпитувань?

Життя в Україні – от що їх найбільше цікавило, як ми тут живемо. Тому що в них пишуть і в телевізорі показують, що ми погано живемо. Я сказав, що ми добре живемо.

…Потім, після суду, нас перевезли в Сімферополь, у тюрму.

Як довго ви там були?

Добу.

А потім вам сказали, що вас переводять?

Нам нічого не сказали. Нас просто вивели, посадили в автозак, привезли в аеропорт, посадили в літак, і вже побачили з літака, що ми над Москвою.

Ви тоді були у формі. Коли у вас її забрали?

У формі я був до прибуття в СІЗО «Лефортово». Там у нас її забрали, видали свою, тюремну. І все, більше ми форми не бачили до прибуття додому.

Володимир Лісовий, Юрій Без'язичний, Богдан Небилиця, Юрій Будзило у Лефортівському суді Москви, Росія, 17 квітня 2019 року
Фото:

Вікторія Рощина/Громадське

Ви перебували в різних СІЗО?

Всі ми знаходилися в «Лефортово», лише поранені хлопці були спочатку в «Матросской Тишине», на лікуванні, потім їх також перевели в Лефортово.

Що можете розказати про СІЗО? Яке ставлення було тоді в Москві? Що вам там говорили? Які були камери? І скільки людей? З ким ви були?

Камери були на дві людини, але ми сиділи окремо один від одного, з різними людьми – хто з політиками, хто з бізнесменами, хто з олігархами, хто з ким. Я, наприклад, сидів з політиком спочатку, потім з терористом.

Протягом 9 місяців ми один одного бачили тільки в автозаці, коли їхали на суд. Ну і в суді.

Як проходив день? Чи були прогулянки?

Звичайно. Кожного дня були прогулянки впродовж години, на свіжому повітрі. Тільки навколо чотири стіни і дах в клітинку, сіткою затягнутий.

Деякі з моряків говорили, що вони знаходили можливість займатися спортом… Чим взагалі займалися?

Імпровізували: деякі відтискалися, деякі присідали. Деякі зв’язували пляшки з водою замість гирь.

Ще читали. Там бібліотека. Кожних 10 днів видавали по три книжки. Прочитав книжку — попросив, щоб бібліотекар прийшов, прийшли — віддав.

Перших два місяці було дуже тяжко звикнути до цього всього, а потім… людина до всього звикає.

Ви мали якесь уявлення, коли ви вийдете?

Ніколи не покидала думка про те, коли це все закінчиться. Але сподіватися, що сьогодні або завтра, не треба було, тому що це дуже важко, може, найважче, коли перебуваєш у тюрмі.

Московські суди. Розкажіть, як проходили засідання. Наскільки ми бачили, позиція суду була сформована заздалегідь…

Нам у цих судах навіть питання ніхто не ставив. Як можна ставити питання, якщо ми посилаємося на Женевську конвенцію і є військовополоненими? Ці суди для нас не мали ніякої законної сили. Вони були фейковими, щоб нам продовжити утримання.

Ми знаємо, що приїздила ваша дружина на суди…

І дружина, і донька.

Розкажіть про ці моменти. Що ви тоді говорили?

Ми майже ні про що не говорили, тому що нам не давали розмовляти між собою. Ми бачили одне одного на відстані. Було, з одного боку, дуже приємно, що вони приїхали. З іншого — дуже важко їх бачити і не мати змоги з ними спілкуватися.

Звичайно, ми посміхалися. Ми ж не будемо показувати, що ми слабкі, сидіти з понуреною головою? Ні! Я завжди йшов на суд з посмішкою, тому що не вважаю себе слабкою людиною. Я сильна людина.

Юрій Будзило у Лефортівському суді Москви, Росія, 17 квітня 2019 року
Фото:

Вікторія Рощина/Громадське

Ви отримували листи?

Я від дружини отримав декілька листів, від матері один і від тещі. Більше ні від кого не отримав. Хоча зараз я знаю, що дуже багато листів було відправлено. І земляками, і зі школи. Звідусіль слали листи, але нам їх не видавали.

Що можете розказати про волонтерів? Вони доклали дуже багато зусиль, щоб допомогти і речами, і продуктами…

Велике їм людське спасибі за підтримку.

Вони теж дуже переживали і переживають досі за вас…

Знаю. От Вікторію Івлєву знову заарештували…

Про Івлєву скажу одне — вона мене дуже підтримувала з цими передачами. Я часто думаю про те, як вони стояли біля мурів, чекали моменту, коли зможуть передати. Це дуже велика робота, звісно. Дуже велика. І дуже шкода, що зараз вони страждають за нас.

Оці моменти, коли ви були в тих же судах, в СІЗО, що ви тоді думали про той перехід? Якби ви повернути час назад, ви би все одно пішли?

Я виконував свій обов’язок перед державою. Якби мені сказали тоді, що має статися, я би все одно пішов.

Ми знаємо, що до Гриба, Кольченка приходили і казали писати листи про помилування. Чи було таке у вас?

Ні.

А коли ви дізналися про те, що буде обмін?

Коли мене розбудили в 4-й ранку і сказали: «Збирай речі». Я навіть тоді не знав, куди і чого. Просто сказали: збирай речі.

А що ви думали тоді?

Я нічого не думав. Я просто зібрав речі. Я думав, що, може, вже, дійсно, скінчилося. Тому що по інструкції з 10-ї години вечора до 6-ї години ранку вони не мають права нас будити, тривожити, нічого. Тож я зрозумів, що кудись ми їдемо. Але де, куди — ще не було відомо.

І коли вже зрозуміли, що в Україну?

Коли я побачив на аеродромі наш літак.

Мічман буксира «Яни Капу» Юрій Будзило після звільнення з російського полону у Києві, 9 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Ви були в ув’язненні 9 місяців, в Україні багато чого змінилося, були вибори. Чи слідкували ви за подіями, чи знали про зміни в Україні? Чи знали ви, що вже інший президент?

Про те, що відбулися зміни, я знав. Те, що наш президент Володимир Зеленський спілкувався по телефону двічі з президентом Путіним — я це чув по радіо. На той момент у мене телевізора не було. Один канал був — радіо «Маяк», який слухав цілими днями, щоб почути щось про нашу Україну. Там же на всіх каналах Україна і Америка, Україна і Америка…

Хочу сказати: я поважаю що попереднього президента, що нашого нинішнього президента. Нинішній президент Володимир Зеленський витягнув нас звідти, допоміг повернутися додому, до сімей.

Про рішення Міжнародного трибуналу. Чи знали ви?

Надія була, що згідно з цим трибуналом нас визволять. Але як бачите, на них нічого не діє – ні європейські суди, ні рішення трибуналів, ні ПАРЄ, нічого.

Про обмін. Чи знаєте ви, на кого вас обміняли, хто відправився в Росію?

Ні. Нам цього не говорили.

А зараз ви не читали, не дивилися, хто туди поїхав? Всі дуже були раді, що ви повертаєтеся, просто до останнього не знали цей список росіян. Але з'ясувалося, що там Вишинський, Цемах.

Про Вишинського сказали всім, а про Цемаха я вже дізнався тут з новин. Про список обміну ніхто не знав.

Як довго будете у госпіталі?

Поки нам проводять обстеження. Наскільки затримаємося — не знаю. Після обстеження ми, скоріше за все, поїдемо в Одесу. А там вже є процедура: маємо написати, хто залишається далі служити, а хто йде у відпустку.

З ким першим говорили після повернення?

Перший, з ким я привітався — з президентом. Він мені сказав: «Я з честю носив браслет з вашим ім'ям, а тепер ваша черга». Донька дала йому браслет і він його носив, поки я не повернувся.

А що говорив вам командувач ВМС при зустрічі?

Він мене привітав з поверненням. Запитав, чи буду я продовжувати службу. Я відповів, що буду. Потім він сказав, що маємо отримати новий буксир, чи буду я на ньому служити. Я відповів, що так.

Ви точно вирішили, що лишаєтеся?

Аякже. Ніхто крім нас.

Наскільки дружніми стали стосунки?

Так у нас і були дружні відносини. З більшістю я проходив службу ще в Криму. А деякі прийшли до мене, коли я був командиром торпедолова «Херсон».

Мічман буксира «Яни Капу» Юрій Будзило з журналісткою Громадського Вікторією Рощиною після звільнення з російського полону у Києві, 9 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Вся ця історія чого вас навчила? Можливо, щось змінила в вас.

Чому ця історія мене навчила? Цінувати близьких, рідних, свою державу, свій народ.

Була інформація від адвокатів і від Денисової, що під час новорічних свят до вас у камери приходили певні особи без опізнавальних знаків і намагалися поговорити з вами. Було таке?

Було.

А що вони питали? Що вони хотіли?

Вони хотіли поговорити про життя в Україні, про перехід. Я з ними не розмовляв, тому що не було адвоката. Без адвоката я з ними не міг розмовляти. Я послався на Женевську конвенцію, і на цьому наша розмова закінчилася.

Ви самі казали, що ваша дружина просила, щоб ви вже завершували службу. Як ви поставилися до цього?

Як я можу поставитися до цього? Я дуже їх кохаю, але служба є служба. Я свою роботу знаю. Почекаємо, поки закінчиться війна. Закінчиться війна — тоді можна йти додому. Сидіти, як—то кажуть, на пічці. Я вважаю, що зараз кожен гідний чоловік має взяти зброю і захищати свою державу.

Про стан здоров'я. Як почуваєте себе? Це найбільше хвилювало всіх, ваше і інших моряків самопочуття.

Про здоров'я моє я одне скажу — не дочекаються. Не дочекалися до теперішнього дня, а тепер взагалі — нехай і не мріють.

Вам надавали медичну допомогу в Москві?

Надвали, і обстеження було, і ліки систематично. Щодня мені приносили пігулки, тому що в мене цукровий діабет. Консули мені передавали препарати, якими я користувався. Я 12 операцій переніс на голові. Клімат не той, почався фурункульоз – і їх вирізали. У мене тільки шрами позалишалися.

Ми говорили з іншими. Кажуть, що дуже багато пропустили, треба наздоганяти. Які у вас зараз думки, плани?

Планів дуже багато. Дуже багато планів. Навіть не розумію, з чого розпочати. Знаю одне – розпочати треба з онука. Тому що онук мене чекав, дружина, донька, мати, сини. Всі чекали. Із сім'ї я і розпочну.

Мічман буксира «Яни Капу» Юрій Будзило після звільнення з російського полону у Києві, 9 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Поділитись: