Якої «комунікації» насправді бракує для мобілізації

Багато зараз нарікають на комунікацію: мовляв, державі треба було людям якось краще про мобілізацію і війну пояснити. Тоді вони б космачів не влаштовували, Тису б не перепливали й від військкоматів не тікали, а спокійно захищали би Батьківщину.

На що є протилежна думка, типу: шо-о??? Х*лі тобі, козлу, пояснювати? Захищати Батьківщину — твій конституційний обов’язок, іди й захищай. Не вмієш — навчимо, не хочеш — змусимо.

Власне, щоб конструктивно поміркувати про зміст комунікацій про мобілізацію, які могли б виправити становище, варто спершу визнати: ідея «конституційного обов’язку», який усі виконують просто тому, що він записаний у Конституції, на практиці не працює. Так само, як ідея державної мови, якою всі говорять, бо вона державна, або податків, які всі сумлінно платять, бо...

Щоб спонукати всіх військовозобов’язаних виконувати цей найважчий і найризикованіший обов’язок, потрібен або тотальний апарат примусу, або дієві аргументи, які влучають у правильні емоції. Апарату примусу немає і навряд чи він може бути сформований. Зокрема тому, що влада не готова до таких непопулярних рішень і боятиметься їхніх непрогнозованих наслідків. Лишаються емоції. У які больові точки влучають меседжі про ухилянтство?

Страх. Людина точно знає, що якщо уникатиме служби, то саме з нею невідворотно станеться щось жахливе. Страта, тривале ув’язнення, конфіскація майна абощо. Що, умовно кажучи, шанси вижити в армії будуть вищими, ніж ховаючись від служби. Щоб аж так налякати, потрібно створити, знову ж таки, дієвий апарат примусу. М’які страшилки, закладені в законопроєкт №10449 — наприклад, арешт банківських рахунків або заборона керування автомобілем для тих, хто не прийшов за повісткою, — промовисто свідчать, що діяти справді твердою рукою влада не готова.

Умоглядний страх «якщо особисто я не захищу Батьківщину, нас усіх завоюють і вб’ють», мені здається, був дієвим у перші місяці великої війни. Але зараз він уже не так добре працює — зокрема завдяки оптимістичним зведенням з фронту й обіцянкам швидкої перемоги, які ми чули у 2022–2023 роках. Якщо наша армія і так скоро переможе, думає людина, то й без мене впорається. А якщо не переможе, то, може, мене пронесе.

Сором. Це працюватиме, якщо втеча від служби в армії категорично не відповідає очікуванням від члена відповідної соціальної групи, середовища тощо (або очікуванням людини від самої себе — але це вже важко передбачити). Саме на сором орієнтована значна кількість неформальних аргументів, які ми читаємо в соцмережах. Припускаю, що більшість військовозобов’язаних чоловіків, які не служать в армії, відчувають цей сором тією чи іншою мірою. Проблема в тому, що постійні намагання присоромити, принизити, висміяти людину можуть вплинути на неї, як малі дози антибіотиків на золотистий стафілокок: вона поступово перестає зважати. Те саме стосується спроб налякати людину наслідками, які ніяк не настають.

Найефективніший спосіб апелювати до почуття сорому — персоніфікований. Військовий експерт і ветеран Євген Дикий в інтерв’ю «Новинарні» рекомендував цивільним частіше питати близьких і знайомих чоловіків призовного віку, чому вони не на фронті. Припускаю, що для декого такі питання, навіть без явного агресивного підтексту, будуть болючим і дієвим тригером.

Почуття обов’язку. Це може спрацювати за умови відповідного (патріотичного) виховання, якщо людина змалку сприймає службу в армії і захист Батьківщини як щось інституційно неминуче (як Лаврін у «Спіймати Кайдаша»). Чи можна прищепити почуття обов’язку дорослій людині, яка його вже не має, я навіть не знаю; сумніваюся.

І сором, і почуття обов’язку набагато краще діяли б, якби наше суспільство було більш традиціоналістським. Там простіше: ти чоловік — воюй, не воюєш — не чоловік. Але Україна явно йде іншим шляхом і добряче віддалилася від цієї точки. Прикро бачити, як її штучно намагаються повернути в цей стан, наприклад, вітаючи ухилянтів із восьмим березня.

Чесність і прагнення до справедливості. Є люди, для яких думка, що хтось інший потерпає, ризикує, гине замість них, болюча. Чи переважить цей біль їхній інстинкт самозбереження — інше питання. Може накопичуватись і в один момент переважити.

Бажання бути причетним до когорти найкращих. Думка, що військові — це справжні люди, нова еліта, саме ті, хто творить майбутнє України, і не бути серед них значить втрачати безцінний шанс. Парадоксально, але це може подіяти і на ідеалістів, і на прагматичних кар’єристів.

Тут великий потенціал є не лише в емоційних, а й у раціональних аргументів. Чоловіки, які планують балотуватись на виборні посади й зробити кар’єру в місцевому самоврядуванні або публічній політиці, мають розуміти, що питання «що ти робив у час великої війни?» неодмінно поставатиме, і від відповіді багато залежить. Тому меседж, що на наступний рівень гри пройдуть тільки військові, може бути переконливим.

Втрата відчуття суб’єктності. Найкращий приклад — «воювати будуть усі». Людина, яка не хоче йти служити, читає цю поширену фразу як «ти все одно будеш воювати — ми тебе змусимо». Так само працює наратив «зголошуйтесь самі й обирайте собі місце служби, бо інакше вибір зроблять за вас». Очевидно, що в декого це створює відчуття невідворотності: армія неминуче станеться зі мною, тож немає сенсу пручатися. Віра в долю, призначення, у зовнішні сили, які визначають шлях людини, цьому сприяють.

Проте тут можливий і зворотний ефект. Мені здається, що українцям у середньому не дуже притаманний фаталізм і готовність підкорюватись непереборним обставинам. Той самий Космач, де люди вийшли на вулицю на захист того, що помилково вважають своїми правами, тому наочне свідчення. Люди звикли до права вирішувати за себе, і коли на заваді стоїть закон, часто вважають нормальним йому опонувати. Тож у відповідь на посил «воювати чи ні — не тобі вирішувати, вибір уже зроблений за тебе, ти нічого не вирішуєш» така людина ще завзятіше шукатиме способів уникнути служби. До того ж, хоча «воювати будуть усі» — потужне гасло, важко припустити, що всі чоловіки віком від 25 до 60 років, яких в Україні не менше десяти мільйонів, потраплять в армію. Отже, люди бачать шанс, що таки пронесе, не перемелють жорна фатуму.

Важливе питання — що робити із численними маніпулятивними й міфологічними аргументами, якими захищаються ті, хто уникають мобілізації чи протистоять їй. «Війна не оголошена», «нехай діти депутатів воюють», «м’ясні бригади», «ТЦК незаконні» і тому подібне.

На мою думку, коли людина шукає собі виправдання і не має сміливості визнати, що просто боїться та не хоче служити, вона радо вхопиться за будь-які безглузді конструкції. Валідність цих аргументів не важить. Ті, хто взяв їх на озброєння, навряд чи побіжать у ТЦК, дізнавшись, що війну не обов’язково оголошувати, а в армії вже служать тисячі депутатів рад різних рівнів.

З урахуванням цих емоцій можна будувати меседжі, які психологічно підготують військовозобов’язаних до гідного й спокійного рішення.

Що ще можна зробити? Спробувати рефреймнути сприйняття того, що відбувається з людиною, коли вона йде служити. Дати зрозуміти, що служба в армії — це не ув’язнення, а робота. Так, це робота, з якої ти не можеш у будь-який момент звільнитись і піти додому. Але це не робить військовослужбовця рабом чи «майном армії», як часто з гіркотою говорять мобілізовані.

Можна робити наголос на характеристиках цієї роботи: почесна, потрібна, стабільна, із гарантованим соціальним захистом. Асоціювати службу в армії з повагою і гідністю, а не з примусом і перемелюванням. Авжеж, при цьому важливо, аби це було правдою, а не рекламною заманухою. Чесно пояснити можливості служби на небойових посадах для людей, які не можуть чи бояться опинитися на передовій. Хоча, звісно, тут є межі, встановлені самою армійською системою, яка, найімовірніше, до кінця війни не буде докорінно реформована.

Наостанок скажу за себе, бо все одно спитаєте. Мої легальні підстави для відтермінування мобілізації зникнуть через три роки, коли старшій дитині виповниться 18. Я дивлюся на цю перспективу з острахом, і сподіваюсь, що до того часу війна скінчиться. Але знаю, що може й не скінчитися. Емоції, які я переживаю, міркуючи про це, варіюються від «будь що буде, головне не втрачати гідність» до майже панічного страху; від майже впевненості, що мої вміння знадобляться у клавіатурних військах, до картинки повільного вмирання в замерзлому окопі.

Ні, я не вважаю себе «не створеним для війни», хоча, чесно кажучи, я зовсім не warlike і шукатиму альтернативу окопам, якщо вона буде. Я — один із багатьох українців, які не хочуть служити в армії, але якщо доведеться, то будуть. Ні, мене не потрібно переконувати й умовляти; але й наратив, заснований на зневазі, приниженні, сарказмі, зверхності й моральному знищенні, не допомагає. Тому пунктом першим на шляху до тієї самої «комунікації», про брак якої всі говорять, має бути: припинити говорити з людьми так, ніби вони цікавлять вас виключно як добриво.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.