Тисячі людей у закритих вагонах з прорубаними дірками замість вікон ешелонами вивозять із Криму. Так у травні 1944 року радянська влада примусово виселяла кримських татар до Центральної Азії та на Урал. 

Історії про депортацію ми знаємо ще зі шкільних підручників історії. hromadske ж зібрало історії про те, як кримські татари поверталися на батьківщину, як заново облаштовувалися, як сприймало їх місцеве населення та влада, і з якими проблемами їм довелося зіткнутися.

«Півтори тисячі завантажили у вагони й закрили»

«30-го вночі нас завантажили у вагони. Півтори тисячі, закрили. Відкрили якесь місто, я забув де, далеко. Нас там погодували і в баню, потім знову завантажили в вагони», — згадує початок депортації Мамбет Абдульвапов. Він — найстарший кримський татарин у Генічеську на Херсонщині. У жовтні йому виповнилося 95 років.

Мамбет Абдульвапов, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

В 1946 році Мамбет, який на той час служив матросом на баржі, випадково дізнався, що його сім’я живе в місті Красновишерськ Пермського краю Росії. Згодом вирішив втекти зі служби і відшукати родичів.

«Мама з роботи прийшла, худенька... ледь дихає. Всі живі-здорові. 6 людей в одному будинку на 14 квадратів живуть. Проте всі живі-здорові. Я здивований», — згадує першу зустріч з рідними після депортації.

В 1980-му Абдульвапов вже зі своєю сім’єю переїхав до Ташкента в Узбекистані, куди переселили багато кримських татар та розкуркулених українців.

«Дуже дружно жили. Навіть ці українці до нас ставилися дуже добре. Ділилися останнім шматком хліба, ми жили в таких дерев’яних будинках. Самі розумієте, їх переселили, нас переселили. Вони нам допомагали якось викарабкуватися», згадує дочка Абдульвапова Рефіка Сейтмеметова. Вона народилася вже в депортації в Красновишерську.

Рефіка Сейтмеметова, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

«Зносили будинки разом із речами: приїхав бульдозер і зніс»

У 1989 році заборону на повернення кримських татар на батьківщину зняли. Але сім’я Абдульвапова повернутися до Криму не наважилася. Родичі, що перші повернулися на півострів, розповіли про погроми кримськотатарських поселень. Тож купили будинок у Генічеську на Херсонщині. 

«Чуємо, що там люди купили, а їм зносили будинки. Разом з речами, мучили людей. Ну як це людина купила будинок, а приїхав трактор чи бульдозер і взяв його та зніс? Ну як це? Як це можна пояснити, скажіть? І це було з моїми родичами», — каже Рефіка.

На материковій Україні, на відміну від Криму, до кримських татар ставилися більш прихильно: «Там, звісно, знущалися. Не знаю, за чиєю вказівкою. Але тут нам дуже добре. Україна після того, як стала самостійною, незалежність отримала, краще стала до нас ставитися».

Мамбет Абдульвапов з донькою Рефікою Сейтмеметовою, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

З шістьма дітьми на руках повернулася в Україну і Діляра Бекірова. Вона приїхала до Генічеська 1989 року.

«Хотіли в Криму купити будинок, але ми не могли поїхати туди, не наважилися з шістьма дітьми. Через кордон, через Чонгар не пускали тоді. А контейнерами сюди пускали, бо тут сестра чоловіка жила», — каже Бекірова.

В Україні сім’ю прийняли нормально, проте не всі: «Сусідка знущалася над дітьми. Щодня в міліцію ходила. Казала, що вони там у підвалах щось ховають, вночі ходять».

Діляра Бекірова, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

З роками, після повернення в Україну, сім’я взяла ділянку в Криму, проте закінчити будівництво так і не змогла: «Мучились отак от удвох. В Генічеську стільки років я прожила. До Криму не рипались… Дід стояв в черзі там, на пікеті, на ділянці... самозахоплення не робив. Тому діда не мучили. Він не зміг добудувати, покинув і приїхав до Генічеська. Ми план брали там. Ми ж там не жили, бо якби жили, то нас теж би вислали».

Ми існуємо завдяки вам! Підтримайте незалежну журналістику – фондуйте нам на Спільнокошті та долучайтеся до спільноти Друзів hromadske.
Фотокартка з сімейного архіву Діляри Бекірової, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

«Якщо ти на батьківщині, то і прав повинно бути більше»

В 1968 році до Криму почали переселяти людей за так званою програмою вербування. Людей переселяли в непристосовані для життя місця на роботу і надавали там житло. Так змогли почати повертатися до Криму і депортовані кримські татари. В 1969 році до Криму повернулася вислана на Урал сім’я Ревіде Дербишевої.

«Куди нас поселили, там місця були не найкращі. Багато людей не витримували і поверталися, оскільки умови були не найкращі. Це чистий степ, вітер, вода жахлива іржава. Але тато сказав, що нікуди не вертаємося. Живемо на батьківщині. Добре чи погано будемо обживатися. Отак ми і обжилися. Це Роздольненський район у Криму, село Котовське. Село таке було глухе, але з часом його осучаснили. Нам дали будинки для переселенців. Там ми вже самі доробляли, наймали людей, робили підлогу, сарай, туалет і все, що потрібно. Оскільки, як вважається, якщо ти на батьківщині, то більше в тебе повинно бути прав і обов’язків. Тому ми старалися триматися місця», — згадує Ревіде.

Ревіде Дербишева, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

Місцеві, які оселилися в селі раніше, прийняли кримських татар-переселенців насторожено: «Це був наче другий Узбекистан. Там зустрічали з недовірою люди, а ще перед цим пропаганда в газетах з‘являється, що от зрадники, і, звісно, люди з такими настроями і зустрічають. Вже потім згодом, коли почали жити, спілкуватися, побачили, зрозуміли вже почали сприймати нормально. Як-то кажуть в сім’ї не без виродка».

Фотокартка з сімейного архіву Ревіде Дербишевої, Генічеськ, Херсонська область, 5 жовтня 2019 року
Фото:

Олександр Кохан/hromadske

Ревіде згадує, що вороже ставилися до кримських татар саме через національність: «Це тільки дурна людина може, якщо йому щось не сподобалося, сказати “А, ти кримський татарин”. Це в них зброя була проти нас. Конкретно нічого не могли сказати. “Та, кримський татарин” та й усе. А потім все заспокоювалося. Були випадки, коли конкретно тебе обіллють. Але я не агресивна людина. Я все залишала на Бога. Бог він усе знає і все бачить. Він все розставить на свої місця. І проходив якийсь час, ця людина розуміла свою помилку і ми знову друзі».

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile