«Мою родину висилали з Криму тричі, але ми поверталися», – розповідь кримської татарки до 75-річчя депортації

Родину Діляри Сейтвелієвої тричі силою виселяли з Криму. Вперше — у 1929-му під час колективізації. Тоді їм вдалося втекти. Потім разом з усім кримськотатарським народом – 18 травня 1944-го. Вона з чоловіком повернулася 1975-го. Але 1979-го їх знову силоміць вивезли. І вони знову повернулися вже після Перебудови. Зараз, після анексії Криму Росією, в її родині є ті, кому заборонено перебувати на півострові — зокрема, її старшому брату, лідеру кримських татар Мустафі Джемілєву. Поки брат перебував в ув’язненнях, Діляра все життя провела в активній громадській діяльності. Уже після незалежності створила одне з найкращих кримськотатарських кафе — «Мусафір» у Бахчисараї. Після окупації в Криму його довелося закрити, натомість 2 заклади відкрилися в Києві. Сама Діляра, хоч має зараз у столиці доглядати внуків, каже, що постійно мешкає в Криму.

Ця розмова у «Дуже важливій передачі» про депортацію в історії однієї сім`ї показує трагічний шлях кримськотатарського народу. Але Діляра сповнена оптимізму. Вона звертається до українців: «Навіть не думайте, що Крим не повернути. Треба вірити, і весь час діяти».

Вашій родині довелося тричі виїхати, двічі бути депортованою. Розкажіть, як їхали ваші батьки. Що вони вам розповідали?

Батьків у 1979 році вже втретє депортували. А вперше їх депортували як ворогів народу, куркулів під час колективізації в 1929 році. Їх вивезли в Сибір, у тайгу. Тата під час їхньої депортації в 1929 році в будинку не було. Він якимось чином потім зробив документи, і вони просто змогли втекти звідти. Він приїхав як ніби в гості і вивіз їх звідти.

До 1935 року вони жили в Мелітополі, у зовсім чужих спільнотах, не знаючи мови, не маючи нічого, крім маленьких дітей з собою. Тільки в 1935 році вони повернулися до Криму, і повернулися не у своє село, бо село маленьке, там у виселенні 1929-го року брали участь і активісти — кримські татари, які теж думали, що треба будувати світле майбутнє і висилати багатих.

У Криму навіть у роки голоду померло менше населення лише завдяки тому, що людям завжди допомагали

Хоча навіть у роки голоду померло менше населення тільки завдяки тому, що людям завжди допомагали. Завжди ті, хто мав хоч що-небудь до появи нового врожаю, рятувати багато життів. У мечетях безкоштовно роздавали їжу майже щодня.

Батьки повернулися до Криму, причому в степову частину, самі вони судакські. Вони приїхали туди і ховалися. Мама розповідала, як це було моторошно. Вони все своє життя прожили в такому страху.

Мама з дітьми разом тікала в степ, у виноградники, і ночувала там декілька днів.

Тоді в Криму був бартер — південнобережні вирощували овочі, кавуни, дині, яблука, черешню і постійно возили на ринки, а останню гарбу везли в степні села і міняли на борошно, пшеницю. І коли хтось приїжджав з того села, звідки батьків вислали у 1929 році, односельці попереджали: там з вашого села такий-то приїхав, ховайтеся швидше. Мама з дітьми разом бігла в степ, у виноградники, і ночувала там кілька днів, доки ця людина з їхнього села не розпродасть, не обміняє свій товар і не поїде.

Як вони пережили війну?

Вони все життя жили як у війні. Всього боячись: одне одного, друзів, рідних, які можуть приїхати з рідного села. Найстрашніше — це були бомбардування, коли гули літаки.

Колись до них німці поселялися, потім румуни приходили. Наймані війська всякі були, які забирали у них все. Вони не знали, як і куди можна заховати хоч якусь частину продуктів, щоб потім дітей годувати.

У деяких родинах були навіть розквартировані радянські війська. Це війська МВС, які потім брали участь у виселенні.

А потім, ще війна не закінчилася, і у 1944 всіх до єдиного в найдавніших селах депортували. Коли я вперше у 90-х приїхала, нарешті, у мамине село в Судаку, я думала: жодного татарина скрізь не залишили. Всі були на обліку. З ночі йшла підготовка. Виявляється, з вечора солдати якісь ходили. Але нікому в голову не приходило, що це ті, хто прийшов їх висилати. В якихось сім'ях були навіть розквартировані радянські війська, це війська МВС, які брали участь потім у виселенні. І одному-двом кримським татарам пощастило, і їх попередили, що будуть висилати.

Як 18 травня зустріла ваша сім'я? Як батьки згадували цей день і як вам розповідали?

Мама розповідала, що була одна з п'ятьма дітьми. Наймолодшому було лише півроку. А тата за три дні до цього забрали нібито в трудармію чи у військкомат. 18 травня мама рано вранці, ще сутінки, темно було, побігла доїти корову. І коли вона вийшла у двір із відром, сусідка через паркан каже: ти куди йдеш, нас висилають! Біля мене стоять ось ці з автоматами, навіть у туалет мене з автоматами ведуть, біжи швидше. Мама розгубилася, кинула відро, побігла додому, а вже біля дверей стояли солдати з автоматами: нумо, скоріше. А вона ще й не дуже розуміє російською. Але вона зрозуміла: ми вас будемо висилати. Вона намагається запитати — чому, навіщо, куди нас, ви в нас стріляти будете?

Мама схопилася, насамперед, за Коран. А солдат каже: навіщо це вам треба? Беріть швидше їжу, одяг. Мама розбудила старшу сестру, їй тоді було десь 11 років, у вузликах був одяг кожної дитини, вона завжди так його тримала акуратно, і сказала: швидко вдягай їх, я хоч що-небудь спробую взяти. Вона і не знала, що брати з собою.

Їх повезли до центру села, і коли вони туди прийшли, мама зрозуміла, що треба було їжі побільше взяти. Вона майже нічого не взяла. А коли вантажили, збирали відразу кілька сімей в одну підводу. Там сортували знову: ось цей мішок недоречний, викидали. На одній підводі до залізничної станції повинні були везти 5 або 6 сімей. Єдине, у мами нічого не забрали, бо у неї нічого особливо й не було через те, що вона з 4 дітьми.

Як вони їхали? І як зустрілися з батьком?

З батьком дуже цікаво вийшло. І знову їм пощастило, незважаючи на всю цю страшну ситуацію. У поїзді кілька людей по дорозі встигли померти. Померлих просто віддавали цим солдатам, а ті казали: ми їх поховаємо. І залишали біля залізничного полотна.

Вмирали від хвороб. Жінка народила, наприклад. Дитина вижила, жінка померла. Або було прямо навпаки.

Товарні вагони, дерев’яні. У кутку відірвали шматок дошки і облаштували туалет.

У вагоні було дуже тісно. Лежати точно не можна було. Туалету на було. Це ж товарні вагони, дерев'яні, і в кутку вагона відірвали шматок дошки і облаштували туалет. Деяких дітей, які починали задихатися, піднімали вище, до цих дір, які є в товарних вагонах, щоб вони могли подихати. Вони їхали дуже довго. 18 днів, кажуть.

Люди навіть не знали, скільки стоятиме на зупинках цей поїзд. Почався голод, діти плачуть. Всі, у кого було хоч трохи борошна, вибігали, збирали на станціях пару камінчиків і на них ставили якусь посудинку, намагалися зробити юшку або зліпити якісь коржики і на камені їх зготувати, щоб хоч чимось нагодувати дітей.

Мама розповідала, що у неї якась кастрюлечка була, в якій вона робила юшку. Загудів поїзд, гудок. Вона побігла, відірвалася ручка у каструлі, і їй на ногу вилилася ця кипляча юшка. І вона всю дорогу їхала з цією ногою. На одній зі станцій тато їх знайшов. Їх, виявляється, прямо з місця, де вони перебували, повезли на вокзал і посадили у вагони. Він на кожній станції виходив, бігав по вагонах і шукав родину. На вузловій станції, де трохи довше стояли, він знайшов маму. Якраз тоді, коли вона щось намагалася приготувати.

Висилали людей у різні місця: наприклад, родину брата моєї матми, який загинув на фронті у 1942-му, хоча вони мешкали в тому ж селі, — до Сибіру. А от мама поїхала до Узбекистану.

Дуже швидко у тата почалася дизентерія. Національний рух кримських татар колись підрахував: за період від депортації до кінця першого року на засланні загинуло понад 46 відсотків кримських татар. Перші 15 років взагалі перебували під комендантським режимом. З одного села в інше ти не міг піти без дозволу комендатури.

Ви приїхали в Узбекистан. Там же просто був степ, голе поле?

Привезли майже у голе поле. Розповідали, як місцеве населення було вороже налаштоване. Вони прийшли з палицями, з камінням. Серед місцевих велася жахлива антитатарська пропаганда, що це вороги, які зрадили свою країну.

Серед місцевого населення проводилась жахлива антитатарська пропаганда.

Але коли вони прийшли, то побачили, як з поїздів навіть спуститися не можуть ці люди похилого віку, жінки, маленькі діти, всі завшивілі, кошлаті, брудні, тому що митися не можна. Потім дали вказівку головам колгоспу прийти і забрати собі робочу силу. Всіх людей розібрати по домівках і використовувати на польових роботах. Місцеве населення теж не хотіло мати зайвий рот, війна ще тільки-тільки закінчується, всюди голод.

Потіснивши тварин, звільняли який-небудь куток і казали: можете тут облаштуватись.

Їх брали у сараї, хліви, де тримали корів. Потіснивши тварин, звільняли якийсь кут і говорили: можете тут облаштуватися. Ми з мамою, коли повернулися ще раз до Криму, спробували порахувати, скільки місць проживання до того дня в них було. Ми нарахували 31 приміщення, яке вони намагалися пристосувати для життя.

Як тільки вони пристосовували — вирівнювали підлогу кізяком, робили віконце, побілку, господарі говорили: у мене племінник приїжджає, йому ніде жити, звільніть. І вони змушені були переходити з одного місця в інше. Крім цього, їх ще кожен день камчою виганяли на роботу в поле або ще куди-небудь.

Іншім депортованим народам — інгушам, чеченцям дозволили повернутися в 1950-ті. Кримським татарам — ні. Це було зроблено вже після розпаду СРСР. Були національні рухи, навіть у 1950-60х.

Починаючи з 1956 року, почався національний рух. Але в СРСР робилося все, щоб стерти з лиця землі взагалі назву «кримські татари». Ні в яких переписах ми не значилися. Ми значилися у розділі «інші». У 1979-му, здається, був передостанній перепис у Радянському Союзі. Навіть тоді кримські татари були «інші». Кримських татар, такого народу взагалі не існувало.

Ні в яких переписах ми не значилися. Ми значилися лише в розділі «інші».

Назву кримськотатарського народу було відновлено в результаті титанічного національного руху, коли в кожному документі кримські татари писали, що ми — корінний народ Криму, що з нами ось так поступили, і всю свою історію викладаючи, весь час говорили, що ми завжди були лояльні до будь-якого уряду і держави, яка над нами була.

У нашій родині до Другої світової ставилися як до страшного зіткнення двох фашистських режимів.

Постійно намагалися доводити, як багато у кримських татар героїв війни. У нашій родині до цього ставилися так, що ця війна була страшним зіткненням двох фашистських режимів, і тому ми взагалі не надавали значення тому, хто був на якій стороні. Стільки німці спалили в Криму кримськотатарських селищ, в яких допомагали партизанам. Але все це було забуто, щоб не говорити про кримських татар.

І вислали, щоб повністю асимілювалося те, що залишилося від народу, і цей народ вимер. Мама розповідала страшні картини: опухлі тіла на вулицях, це був просто жах. Коли ще й камчою виганяли на роботу тих, хто ще міг рухатися. І ще принизливо кожні 15 днів ходити відмічатися в комендатурі. І на дай Бог тебе викриють де-небудь у сусідньому селі — за це давали 25 років.

Пізніше ви брали участь у демонстраціях кримських татар, навіть їздили до Москви. Як це було?

Це було влітку 1967 року. Двоє з моїх сестер вже жили в Ташкенті, і майже вся сім'я, а була я ще в 9 класі. Молодь тоді збиралася, вони планували різні заходи. Спочатку, коли писали петиції, збиралися тільки на кладовищах, тому що ніде більше не можна було, читали молитви за покійними і заодно обговорювали ситуацію зі становищем кримських татар. А потім були вже відкриті мітинги в центрі Ташкента.

Я пам'ятаю навіть одну московську демонстрацію. Це вже 1968 рік, після указу 1967-го року. Мені тоді було 16-17 років, я щойно поступила в інститут.

Це була перша першотравнева демонстрація, в якій брали участь кримські татари. На одному із заводів там працювало дуже багато кримських татар. Вони всі йшли колоною, а решта вирішила до них приєднатися.

Коли проходили повз трибуни, раптом вся наша колона почала скандувати: «Крим — кримським татарам»

Коли проходили повз трибуни, раптом вся наша колона стала скандувати: Крим — кримським татарам! Це був героїчний вчинок, тому що до цього вже були суди, розігнали молодіжну кримськотатарську організацію і двом дали серйозні терміни. Пройшли всю цю площу, де на трибунах були всі керівники Узбекистану, з таким скандуванням. А потім кинулися врозтіч. Когось заарештували, а ми змогли втекти.

З Москви вам довелося виїхати. Вас знову відправили на поїзді назад.

Так. А у 1975 році ми повернулись до Криму.

5 вересня 1967 року вийшов указ: татари, що раніше проживали в Криму, мають право жити в будь-якій точці Радянського Союзу. Потім підзаконно були акти і телефонні дзвінки, і відповідні вказівки, що конкретно в Криму, в місці, звідки вони були вислані, не мають права жити. Ми розуміли страшну хитрість цього указу, що нас просто обдурили і повернули національний рух набагато назад. Але все-таки багато кримських татар сприйняли це як часткове вирішення кримськотатарської проблеми.

Дуже багато кримських татар стали повертатися до Криму. Спершу шукали будинок, а поки шукали — перебували на вокзалах чи в парках. І їх знову виловлювали, просто як на тварин полювали, і висилали. Є люди, які по кілька разів приїжджали до Криму, і їх виселяли.

Я закінчила інститут, вийшла заміж у 1974-му, і ми вирішили, що ми, молоді інженери, напевно, всюди потрібні. У мене тоді народився первісток, син Кемал. Йому було всього 2 місяці, коли я поїхала. Чоловік поїхав у Крим, знайшов будиночок, і я приїхала туди в 1975 році. У той час у Криму проживало близько 10 тисяч кримських татар. Ми знали, тому що національний рух вів облік. Сотні тисяч приїжджали, але встигли на той час там закріпитися якимось чином і отримати прописку десь близько 10 тисяч. Але їх знову не приймали. Я тільки приїхала до чоловіка — відразу приїхали голова сільради, голова колгоспу разом із представниками КДБ, і сказали: ми вас тут не пропишемо, їдьте. А Мустафа (Мустафа Джемілєв — ред.) перебував у цей час в ув'язненні, він вимагав повернення кримських татар на батьківщину і говорив про те, що порушуються права кримськотатарського народу, а влада заявила, що національне питання в СРСР ніби повністю вирішене, і кримські татари живуть всюди, де хочуть, і вже є кримські татари, які живуть у Криму.

Ми тоді думали, що у такий «явочний» спосіб змусимо владу вирішувати проблему. Ми самі приїздимо, самі облаштовуємо «халабуди». Всюди потрібна робоча сила, але нас постійно не беруть, силою виселяють.

Приходили і залякували: ми все одно вас не пропишемо, на роботу не візьмемо, тому їдьте.

Спершу приходили і залякували: ми вас все одно не пропишемо, на роботу не візьмемо, так що їдьте. Ми сказали: ми приїхали назавжди і звідси не поїдемо. Тоді вони стали придивлятися. Чотири роки придивлялись, а 12 квітня 1979 року, в день космонавтики, наші три сім'ї вислали, точно як у 1944-му.

Як це було?

Начебто жінку з двома дітьми звинувачувати у злісному порушенні паспортного режиму просто нелогічно. Куди втече жінка, в якої одне немовля і другому два рочки, поруч ходить? І відома адреса, за якою вони проживають. Тому судили чоловіків. Мого чоловіка і чоловіка моєї сестри судили як злісних порушників паспортного режиму, і їм присудили висилку.

Маму висилати приїхали 10 різних машин, серед яких була і пожежна, і автозак.

Вони так само, як у 1944-му, дочекавшись моменту, коли чоловіків немає вдома, прийшли нас депортувати. Чоловік тільки їхав додому, по дорозі заїхав, щоб провідати маму, яка одна в Муромському мешкала в 5 кілометрах від нашого будинку. А в цей час і у сестри, і у мене, і у мами йде виселення. Тато, якому було вже за 70 років, прийшов мені допомагати, тому що у мене двоє маленьких дітей. Мама, теж за 70, лишилась одна в їхньому будинку. Одну маму висилати приїхало 10 різних машин, в числі яких була і пожежна, і автозак.

Де ви потім жили?

Ми зупинилися на Тамані, у Краснодарському краї, тому що у наших чоловіків прописка там була. Тільки батьки повинні були повертатися до Узбекистану. Зрозуміло, що ми їх не пустили і всі разом вийшли в Тамані. Там знайшовся старий будиночок, ми там зупинилися. Ми не могли відразу повернутися додому тільки тому, що тато дуже сильно застудився. Ми його у 1983 році в Краснодарському краї так і поховали. Повернулися в 1989 році разом із мамою звідти.

Ви пам'ятаєте, як вперше затримали Мустафу Джемілєва, вашого брата? Що це було для вашої родини? Коли почалася його діяльність?

Напевно, я була в школі тоді, це був 1964 рік. Це траплялось так багато разів. Щоразу арешту передував обшук, коли приходили з металошукачем, а знаходили тільки папірці. Я пам'ятаю, навіть мама плакала через те, що забирали ці папери, над якими Мустафа стільки працює. У нього були бібліографічні довідники всякі, він дуже багато працював у бібліотеках, коли він ще був у молодіжній організації. Вона не довго проіснувала, але він відав там історичним відділом і просиджував багато годин у бібліотеці, упорядковував бібліографічний довідник про Крим, і все це у нас щоразу забирали.

Але як не жахливо говорити, найстабільніший час — коли Мустафа сидів у в’язниці. Щойно він виходив, починався новий процес, було невідомо, в яку мить його знову заберуть, яку ще провокацію вигадають, яку бійку влаштують.

Нині так багато затриманих кримських татар. Ви теж пережили цей період, коли ваш брат, Мустафа-ага, був заарештований, він голодував, ви не знали, що з ним станеться. Як ви із цим упоралися? Що б ви сказали родичам затриманих сьогодні?

Напевно, почуття справедливості і власної гідності завжди було в наших батьків. Я пам'ятаю, що до мами іноді навіть деякі рідні чи кримські татари на якихось молебнях, заходах, де вона бувала, тихесенько підходили і на вушко запитували, де зараз Мустафа і що з ним. І коли вона говорила, що він сидить ось там-то, деякі не знали, де він знаходиться. Вони казали: ну як це ви не можете його зупинити? Ну як можна проти такої страшної машини боротися? Нас же мало зовсім не знищили. І мама читала вірші нашого дуже відомого класика-поета, вона говорила: якщо я не буду робити, він не буде, а що ж тоді з нами буде?

І як ви повернулися вже вкотре? Якщо говорити про вісімдесяті, кінець СРСР.

У 1989 році. Ми 10 років прожили в Краснодарському краї. Це був період гласності, 1986 рік. Повернулися вже в Бахчисарай. Це теж не було так, що прямо держава нам дозволила. Коли наш тато в 1983 році помер і ми хотіли його поховати в Криму, тут його вже чекали, вирили могилу, підготували місце. А коли ми звідти виїхали цієї процесією, щоб його привезти до Криму, спеціально був організований ящур, були повішені попередження, щоб не пустити нас.

Нібито епідемія, ящур, якась сибірська виразка, взагалі не можна їхати. І просто паром закрили на два дні і не відкривали, боялися, що ми можемо все-таки забрати його, хоча у них на очах потім поїхали на Тамань. І в Станиці Таманській поховали батька. 40 днів чергував поліцейський — а то ще викопають і відвезуть. Було ще дуже багато таких речей.

У 1987 році були масові виступи кримських татар вже на Червоній площі.

У 1987 році були такі масові виступи кримських татар вже на Червоній площі. Демонстрації, на які були запрошені іноземні кореспонденти, і про це почув весь світ. Після цих демонстрацій була створена комісія Верховної Ради СРСР, очолювана Громико, яка через рік винесла рішення, в якому йшлося про те, що татари, які раніше проживали в Криму, всі винні, спалювали в печах представників інших національностей, але зараз виросле нове покоління, яке вкоренилося в тих місцях, де вони зараз проживають, і дуже добре живуть, і що немає необхідності їм повертатися до Криму. І ось тоді в Краснодарському краї почався такий великий всенародний страйк попри те, що кримських татар там близько 20 тисяч. Це дуже мало.

Я працювала в якомусь Держстраху, де серед ста чоловік я була єдиною кримської татаркою. І я оголошую страйк. Це був загальнонаціональний страйк. Оголосивши цей страйк, ми цілий місяць організовували постійні мітинги, майже не йшли з площ. Але врешті-решт вирішили, оскільки нічого не робиться, організувати таку масову поїздку до Криму. Тоді було відкрите одне наметове містечко в селі Бештерек, як раз в тому селі, в якому похований Муса Мамут, який спалив себе на знак протесту. І ці машини просто поїхали в Крим.

Уже в незалежній Україні, коли поверталися багато, коли це вже було дозволено, але з іншого боку, не було права не землю, не можна було все одно повертатися в свої будинки. Як взагалі облаштовувалися люди. Якими були ці дев'яності?

Зовсім не прості. Я пам'ятаю цей період бандитизму, розборки якісь, «гоблінські» групи тоді починали, якийсь рекет, бандитизм. Крім того, що ми і так облаштовувалися в дуже важких умовах. Ми почали облаштування з самоповернення. Влада називає самозахоплення, але ми не заперечуємо. Ми насправді без дозволу влади захоплювали якісь ділянки землі, вставали там і вимагали видачі ділянок кримським татарам. Лише порожньої ділянки. Ніхто не вимагав повернення до дому своїх батьків і дідів. Дайте нам ділянки, ми будемо будуватися. Нам їх теж не давали.

Ніхто не вимагав повернення додому своїх батьків та дідів. Дайте нам ділянки, ми будемо будуватися.

У 1990-ті для того, щоб було представництво у Верховній Раді АР Крим, кримські татари організовували масову ходу, перекривали залізничні магістралі, щоб примусити владу піти на бодай-які перемовини й починати вирішувати питання. Ми не піднімали питання повного облаштування кримських татар, але щоб при владі було достанє представництво кримських татар, щоб ті інформували владу. Ми жодного дня не жили в Криму спокійно у ті часи.

Якось ситуація налагодилася вже в 2010-х. Ви створили найкращий в Криму ресторан «Мусафір». У вас була своя справа, вона була дуже популярною і успішною. Як вам довелося виїхати?

Я навіть сама дивуюся цьому, як ми у всій цій боротьбі встигли ще навіть перебудувати будинок, побудувати ще один будинок для сина і зробити його готелем. Один із синів мав одружитися, а де він буде працювати, як це буде, він в Туреччині закінчив університет. І ось вирішили зробити цю маленьку кафешку.

Ми, правда, не виїхали. Ми так і живемо там. А наші діти, син у мене навчався у Гарварді, потім отримав роботу в якійсь німецькій фірмі і по всьому світу він працював. Тільки в 2013 році влітку вони приїхали сюди. він не міг приїхати до Криму, там не було для нього работи. Він тут працював у великому банку. Зять доньки ж спершу грав у КВК, потім у «Камеді клаб».

Вийшло, що ось ці дві сім'ї моїх дітей опинилися на момент Революції Гідності тут. Вони самі ходили на Майдан, коли революція починалася, Кемал схопився: там демократія під питанням, а чого ми тут сидимо? І ось так вони тут залишилися.

Звичайно, кликали їх назад . А у нас тут щойно пройшов так званий «референдум», до нас прибігли: все, у вас тут незаконна діяльність. Прибігли спершу в кафе, і вже у них є припис, щоб так званий готель перевірили. Вони сказали: привезіть документи, але щойно я поїхала, вони слідом приїхали за мною у двір. І коли я стала говорити: виходьте, хто ви такі і яке маєте право? Він пред'явив своє посвідчення, в якому написано українською: підполковник карного розшуку МВС України в Криму. Він приїхав казати про те, що ми порушуємо російське законодавство, не за законом тут здійснюємо комерційну діяльність.

Підполковник карного розшуку МВС України в Криму. Він приїхав говорити про те, що ми порушуємо російське законодавство.

Я там перебуваю, мій будинок там. Двоє дітей тут, а один син там. Син, невістка і ще троє онуків там. І всі мої рідні, два моїх старших брата, моя старша сестра - всі там.

Як би ви описали цю ситуацію? Коли вкотре через стільки років є кримські татари, які не можуть повернутися.

На жаль, така гірка доля кримського народу, батьківщина якого виявилася на території цієї жахливої держави. Я маю на увазі Росію. Ми в період незалежної України, хоча і багато чого не добилися, не було у нас державності, не було достатнього представництва у владі, ми багато чого ще не могли зробити, але ми все одно всякими демократичними ненасильницькими способами досить багато встигли домогтися. Ми відкрили школи і дитячі сади з кримськотатарською мовою навчання, відкрився кримськотатарський театр, національні бібліотеки. У той час, коли ми втратили все, і все було зруйновано, ні дому, нічого не залишилося. Тільки в Бахчисараї, в цих горах, збереглосяя багато, і цей Ханський палац. А в степу так взагалі слідів від кримських татар майже не лишилося. І ми навіть тоді були впевнені, що повернемося і відродимося. Сьогодні ми не маємо права думати по-іншому.

Я так розумію, що ви «Мусафір» у Бахчисараї не продаєте, хоча він стоїть закритий.

Ні, звичайно, ніколи. Там закрилося кафе, а тут діти думали, що треба щось робити, щоб якось тут облаштовуватися. Гаразд, син Гарвард закінчив, у фінансовій сфері працює. А всім іншим теж треба якось жити. І тоді вирішили тут теж відтворити «Мусафір» з його традиціями, з усім тим, що там робилося, щоб ще більшому колу українців показати кримськотатарську культуру, кухню, традиції, звичаї, і куди можуть і кримські татари прийти як до себе додому, як шматочок Криму тут.

Що б ви сказали новому поколінню? Є ті, у кого можуть опуститися руки. Ми не знаємо, який був сорок четвертий, нам здається, що зараз жахливо.

У мене мама казала: Завжди кажіть Слава Богу. За будь-яких обставин. Буває ще гірше. Просто треба говорити Слава Богу і рухатися постійно, ніколи не втрачати надію. Я думаю, що це головне. Молоді найголовніше – вчитися побільше, пізнавати світ, знаходити собі друзів у всьому світі. І це нам допоможе відроджуватися на своїй землі. Не можна замикатися в собі, не можна втрачати надію, це найголовніше. І підтримувати одне одного обов'язково. У всьому, завжди.

Нас завжди засмучують. Я дуже часто бачу українців, розмовляю з ними. Так, вони розуміють, погано, що з Кримом так сталося. І коли я кажу: ми обов'язково повернемо Крим в Україну, вони кажуть: та ви що?

Як так можна? Як ми можемо втрачати надію, коли стільки зроблено? Я взагалі дивуюся, на що сподівалися наші батьки. Ми вже чогось вчились, щось бачили, знали, а вони постійно гнані. На що вони могли сподіватися? Вони сподівалися і вірили. А тому і ми повернулися.