«За межами лікарні життя жорстоке». Як важкопораненому вчитися жити по-новому

«Вибачте, вибачте, пані, але ні. Гроші не беру. Ми ще поки не стоїмо з простягнутою рукою», — 57-річний тяжкопоранений військовий Олег Дубовий із Тернопільщини зупиняє руку перехожої, яка намагається кинути в його пакет із овочами та ягодами купюру в 100 гривень. Олег — на інвалідному візку. Обидві ноги втратив 9 березня 2023 року під Бахмутом, коли снаряд залетів прямо в його бліндаж.

Із тих пір минуло п’ять місяців. Ми з Олегом рухаємося по продуктовому ринку в спальному районі Львова. Він — неподалік Національного реабілітаційного центру «Незламні», де Олег проходив півторамісячну реабілітацію й навчався їздити на інвалідному візку.

«Поїздка на базар потрібна, щоб відчути життя за межами лікарні, нашу реальність», —пояснює інструктор Віталій із центру.

«І яка наша реальність?» —уточнюю.

«Жорстока», —іронічно посміхається Віталій.

Олег додає: «Сумна, сумна реальність».

«Убиває жалість і байдужість» 

Більшість часу після поранення Олег провів у лікарнях. Зараз заново звикає до життя за межами медичних стін. Коли лікувався в Тернополі, лише раз виїжджав погуляти біля міського озера. Але дуже швидко захотів назад у лікарню. Його дратували компанії чоловіків із пивом. Здавалося, що навколо багато людської байдужості, що містяни забули про війну.

Інша крайність, яка його тригерить, — жалість. Намагання всунути йому гроші, Олег сприймає як ототожнення його з жебраком. Хоча й розуміє, що так люди хочуть підтримати й подякувати. Каже, йому для цього достатньо простого слова «дякую».

Поки ми спілкуємося біля ринку, нас обходить літня жінка, зупиняється позаду, роздивляється Олега й хреститься — вона здається емоційно враженою.

«Ну звідки я знаю, чому вона хреститься… — лише знизує плечима чоловік. — Але повторю: ні байдужість, ні жалість не повинні проявлятися до важкопоранених військових».

«Бо під час спуску з бордюру удар іде на все тіло»

Байдужість відчувається навіть у кожній незалатаній ямці на тротуарі, чи в людях, які через свою неуважність або небажання не поступаються дорогою інвалідному візку.

«Перешкод дуже багато, починаючи від люків, ям, калюж, бордюрів. Закінчуючи людьми, які просто йдуть, не дають дороги — і таке в нас постійно», — запевняє інструктор Віталій.

По дорозі на ринок він підказує Олегу, як краще реагувати на кожну перешкоду. Люк чи невеличку калюжу радить об'їхати, адже будь-яка нерівність на тротуарі чи дорозі — це додаткове навантаження на спину та руки.

«Застряг…» — розгубився Олег, коли під час спуску з бордюру передні колеса візка розвернулися перпендикулярно. Для Олега найважчі перешкоди — це якраз такі спуски.

«Бо під час спуску удар іде на все тіло», — пояснює інструктор.

Уже за мить, переїхавши дорогу, Олег застряє на підйомі на бордюр. Віталію знову доводиться підштовхувати візок.

«Ой, смикнув трохи плече», — намагається не скаржитися, але не втримується Олег, адже потягнув спину на цьому підйомі.

Запитую Віталія, як же чоловіку після виписки їздити без допомоги інструктора. Він певен, що 90% перешкод Олег уже подолає сам, а решту треба просто оминати. Олег погоджується, що інколи краще зробити зайвий гак, але не ризикувати, долаючи складну перешкоду.

Посеред базару Олег від'їжджає трохи вбік із торгівельних рядів, аби перепочити. Менше кілометра дороги з лікарні сюди його дуже втомили.

«Одна справа їхати по рівному, а друга — по такій дорозі, як ми їдемо», —відхекується чоловік.

Віталій зауважує, що навіть вулична інфраструктура, яку робили для безбар’єрного пересування людей із обмеженими фізичними можливостями, не досконала: 70% із неї не відповідає нормам.

«Особливо пандуси, на які неможливо виїхати, адже є великий ризик падіння», —уточнює Віталій .

Озираємося на пандус біля входу до супермаркету. Віталій його хвалить: каже, кут нахилу оптимальний (не більше 30 градусів). Водночас, Олег додає, що якби він був вужчий, то було би зручно триматися обома руками за поручні під час підйому.

Але він і цьому радий. Бо перед тим проїжджали біля пандуса без поручнів і з дуже крутим схилом біля невеликого магазину продуктів, який більше Олегу недоступний.

Олег ще не знає, як це — їздити по пандусах взимку, коли падає сніг. Віталій пояснює: якщо сніг не прибирають, а просто посипають піском, то візок буде буксувати.

«Людина до хорошого звикає швидко — це переростає в погану звичку» 

Олег зупиняється біля розкладки з овочами й фруктами, замовляє пів кілограма абрикосів. Продавчиня зважує, та відмовляється брати гроші.

«Ви думаєте, якщо я цей, то я вже все? Дякую, але задурно я не хочу», — реагує Олег і таки переконує взяти з нього гроші.

За кілька хвилин до нього підходить якась жінка: дає пакетик із лохиною та чорницею. Олег соромиться, але жінка невблаганна.

«Вони того заслужили», —пояснює свій крок. Чоловік дякує та обіцяє пригостити хлопців у лікарні.

«Людина до хорошого звикає швидко — це переходить у погану звичку», —додає Олег. Мовляв, надмірна опіка зрештою шкодить. Бо тоді можна розслабитися й усе життя пролежати на дивані, чекаючи подачок.

Тому Олег намагається бути максимально самостійним. Відмовляється від будь-якої побутової допомоги, коли може зробити це сам. Часто зупиняє дружину, яка хоче допомогти. Із перших днів поранення вона постійно супроводжує чоловіка в лікарнях.

«Основна допомога — це просто поговорити»     

На правій руці в дружини Олега Наталі Дубової велике тату з написом «Моя сім'я — моє життя». Вона підтримала чоловіка, коли він, пенсіонер за вислугою років як машиніст тепловоза, у перший же день пішов у військкомат.

«Хоча багато хто дивувався, що він одразу пішов. Мовляв, такий завжди був спокійний. А є такі, що раніше себе били в груди, і ховаються». 

Наталя багато всміхається, жартує, створюючи навколо чоловіка життєрадісну атмосферу.

«Мені часто то в одній, то іншій лікарні звертають увагу, що я така позитивна, усміхаюся. Ну а що, плакати?» —дивується Наталя.

Вона щаслива, бо чоловік після такого поранення вижив. Хоча, коли побратим у бліндажі накладав йому турнікети, Олег паралельно зняв обручку й попросив передати дружині: він не був певен, що виживе.

«Ми завжди з ним були на одній хвилі. Із першої хвилини я всміхалась. Хоча Олег, напевно, думав, що я його побачу й буду плакати. Але коли після його поранення я зайшла в палату, він повернувся до мене, усміхнувся і я усміхнулась у відповідь. Ми дійшли висновку, що в нас усе буде добре», — каже Наталя.

Наталя вже майже навчилася справлятися зі своїм бажанням надмірної опіки над чоловіком.

«Я намагаюся себе стримувати, бо бачу що він сам може й хоче. Єдине, із чим я кидаюся допомогти, — це що стосується безпеки. Коли між лікарнями були вдома кілька днів, бувало підбігала й намагалася підстрахувати. Бо поки що в будинку не встигли все переобладнати, щоб зробити максимально безпечний простір», — каже Наталя.

Вона вже купила новий холодильник, щоб морозильна камера була вгорі, а основні продукти — у нижній частині. Майстрам замовила пандуси до вхідних дверей приватного будинку. У планах — переобладнати душову та спальню.

За п'ять місяців поруч із чоловіком і спостереженнями за іншими пораненими, Наталя зрозуміла, що таким людям потрібно найбільше.

«Просто з ними спілкуватися, говорити. Ні про що, але говорити, як і з простими людьми, не акцентувати увагу на їх травмах. У лікарнях, бувало, приходили чужі люди, сідали й спілкувалися з ним. Може їм було легше, бо вони його не знали. Бо є такі люди, що дружили з Олегом, але жодного разу не подзвонили й не навідали», — ділиться Наталя.

«Може, вони просто бояться зробити перший крок?» — з усмішкою реагує Олег.

А ще Наталя просить сприймати людей із ампутаціями «як звичайних людей».

«Вони такі, як усі. Олег не любить відчувати себе якимось іншим», — наголошує дружина.

Відсутність двох колін — вкрай складний випадок для протезування. Однак, родина знайшла американську клініку, яка погодилася поставити Олега «на ноги». Наталя вірить, чоловікові там зроблять найкращі протези.

Допомогти Олегу Дубовому зі збором на протезування можна тут.