Захисник Щаранського і Мандели про те, як витягнути з в’язниці Сенцова й Савченко

Ірвін Котлер – відомий канадський правозахисник та адвокат, у минулому Міністр юстиції та генеральний прокурор Канади. Котлер свого часу представляв інтереси відомого радянського політв’язня Натана Щаранського, також брав участь у захисті південноамериканця Нельсона Мандели, а також низки відомих у світі політв’язнів від Аргентини до Єгипту. В інтерв’ю Громадському розповів про те, які можуть будуть механізми тиску на авторитарні режими, які утримують політв’язнів, а також звернувся зі словами підтримки до українців затриманих у Росії.

Протягом багатьох років ви працювали над тим, щоб визволяти відомих особистостей по всьому світу. Ви й досі продовжуєте займатися подібними справами. Що є найскладнішим у таких процесах та що ми можемо зробити для того, аби захистити засуджених авторитарними режимами, на які вкрай важко впливати. Якими мають бути дії на міжнародному рівні для відновлення справедливості?

Коли ще за часів Радянського Союзу у 1978 році я зустрів Андрія Сахарова, то поставив йому схоже запитання. Він не дав чіткої відповіді. Але я точно знаю, що мовчання нічим не допоможе. Ми повинні говорити, повинні мобілізовувати всі зусилля, ми маємо будувати міжнародне коло солідарності. Мій досвід навчив мене, що пострадянські країни, як, наприклад, Росія, не переймаються дотриманням прав людини, тому коли публіка говорить про конкретні порушення – їх це не турбує. Вони переймаються тим, як сприймають їхню легітимність. Саме тому необхідно демонструвати, що легітимність показна, виставляти на показ корупцію, злочини й безкарність. Мені здається, політичні лідери звертають на це увагу. Ми мусимо робити все, що в наших силах, на урядовому рівні, на парламентському рівні, на рівні громадянського суспільства.

Чимало українців ув’язнено в Росії, є багато резонансних історій. Наприклад, справа льотчиці Надії Савченко та кінорежисера Олега Сєнцова, Сашка Кольченка. Фактично всі вони були викрадені з території України і засуджені до 20-ти, 10-ти років ув’язнення, їх відправляють у Сибір. У ситуації, коли немає Радянського Союзу, але є Путін, який відчуває свою силу, коли існує дискусія серед країн заходу, що можна зробити за таких умов для порятунку та повернення додому українських політв’язнів?

Зараз справді немає мобілізації, також немає одностайного розуміння. Так, історія з Щаранським набула розголосу. Сьогодні ж людей ув’язнюють в абсолютній тиші. Навіть ім’я Сергія Магнінського не таке відоме, яким би мало бути. Ми повинні застосувати існуючі ініціативи, які досі не використовувалися. Про це я говорив на сорокаріччі Гельсінської угоди. Росія постійно порушує Гельсінські угоди. Я не бачу дискусії між країнами, закликів до відповідальності. Росія порушує міжнародні угоди, що регулюють права людини, але не несе відповідальність за свої вчинки на рівні публічного осуду. Ми потребуємо певної впливової мобілізації, щоб сфокусуватися на політичних в’язнях. Це повинно стати фокусом наших двосторонніх та багатосторонніх відносин із Росією. Якщо Росія знатиме, що порушення прав людей створюватиме певні проблеми, тоді, можливо, вони щось зроблять. Можу навести один приклад. Якось Горбачов прибув до Канади. Це була його подорож, перед тим, як він став президентом. Коли я зустрівся з ним потім, я сказав: «Щаранський був визволений через півроку після того, як ви стали президентом. Який ваш внесок?». Він розказав, що приїзд у Канаду, був його першою заокеанською мандрівкою, він тоді був міністром аграрної промисловості і приїхав до комітету аграрної промисловості Канади. Перше, що його спитали, була справа Щаранського. На той час він навіть не чув, хто такий Щаранський. Він вийшов з будинку Парламенту, під стінами якого була велика демонстрація, присвячена Щаранському. Він говорив з міністром аграрної промисловості в Канаді, але він не обговорював аграрні питання, бо той питав про Щаранського. Тож, коли Горбачов став президентом, підняв справу, поцікавився, хто такий Щаранський. Так, він був джерелом проблем, але він не був злочинцем. Він впливав на політичні відносини, він впливав на міжнародні відносини, він впливав на економічні відносини, тому він наказав його визволити. Ми маємо ускладнити для Росії процес ув’язнення, порушення прав журналістів із України, порушення прав опозиції. Я думаю, що для тих, хто несправедливо ув’язнений, важливо знати, що вони не самотні. Що ми солідарні з ними, що ми не здаємося в боротьбі за їхні права, допоки вони не будуть визволені. Ми будемо й надалі закликати до відповідальності тих, хто порушує права людини, будемо працювати з різними урядами та організаціями.

Кого ви маєте на увазі, коли кажете «ми»? Це громадянське суспільство? Урядовці?

Я маю на увазі мобілізацію урядовців та громадянського суспільства, це критична маса демократичного суспільства. Ми мовчали, коли Путін ще до анексії Криму та конфлікту на сході України займався репресіями в межах країни, допускаючи це, ми фактично «запросили» його до Криму та на схід України. Ці речі мають свою ціну і вони дуже пов’язані. Ми маємо притягнути його до відповідальності за репресії у країні та за міжнародну агресію, хоч це й тривала процедура.

Історія Нельсона Мандели набула всесвітнього розголосу. Південна Африка була в тяжкому становищі, Радянський Союз був чи не найголовнішим ворогом, тривала «холодна війна». Україна – менша країна, як їй привернути до себе більше міжнародної уваги?

Я думаю, що люди переймаються демократією в Україні, думають про те, як притягнути Росію до відповідальності за порушення прав людини. Це те, на що треба зважати передусім. Дивно, але однією з проблем у наш час соціальних мереж та доступності інформації є те, що молоде покоління переважно не знає хто такий Щаранський. Сергій Магнітський, який мав би бути добре відомим спільноті, наразі таким не є. Це також стосується і українських політв’язнів. Ми відповідальні за те, щоб ці справи набули резонансу. Зараз інші часи. Я думаю, що ми маємо притягнути Путіна до відповідальності за всі ті методи КГБ, які він використовує. На жаль, цього не відбувається.

Чи буде Канада ухвалювати «закон Магнітського»?

Попередній парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію щодо цього. Це перший крок. Новий парламент запевняє, що ухвалить «закон Магнітського». Я з нетерпінням чекаю на це, оскільки це дасть змогу притягнути Росію до відповідальності за порушення прав людини.

Як людина, яка спілкувалась з Нельсоном Манделою, Щаранським та іншими особистостями з досвідом довгострокової неволі. Що б ви порадили людям, ув’язненим у Росії?

Дуже важливо не припиняти роботу над питанням звільнення політв’язнів. Нельсон Мандела після 27 років у в’язниці продовжив боротьбу проти апартеїду та врешті став президентом Південної Африки. Якби ми не звільнили Нельсона Манделу, хто знає, що було б далі. Якби не настрої суспільства, то могло й не бути краху режиму апартеїду. Я вважаю, що Юрій Орлов, Натан Щаранський, Андрій Сахаров, очолюваний ними рух за відстоювання прав людини в колишньому Радянському Союзі прискорив його падіння. Нечисельна група людей може змінити світ, але вони потребують нашої підтримки.

Що саме ви сказали б ув’язненим? Ми маємо змогу передати ваші слова.

Для тих, хто незаконно засуджений, важливо розуміти, що вони не самі, що ми робимо все можливе, аби їх звільнити, ми не зупинимося на цьому шляху, ми будемо вимагати відповідальності від тих, хто порушив їхні права, вимагатимемо ухвалення «закону Магнітського» у різних країнах світу. Ніхто не має сумніватись, що неодмінно буде міжнародна відповідь, яка пришвидшить звільнення ув’язнених. Звісно, малоприємно сидіти у в’язниці, виникає відчуття ізольованості та самотності, складається враження, що ніхто не слухає і не переймається. Але є люди, яким не байдуже. Я сподіваюсь, що з їхньою допомогою ми наблизимо звільнення політв’язнів.

Після терористичних актів у Парижі, трагедії 11 вересня в США перед Європою постає питання: чи можливий компроміс між свободою та безпекою?

Ніщо не повинно загрожувати безпеці та правам людини. Бувши Міністром юстиції, я спирався на дві групи принципів. По-перше, тероризм є замахом на безпеку в демократичному суспільству, наприклад, Франції, Великобританії, США та інших країнах. Права громадян на свободу та безпеку є першочерговими, тому антитерористичне законодавство та політику слід розглядати як таке, що сприяє та захищає демократичні цінності та права людини. По-друге, довгострокова антитерористична політика має бути узгоджена та не суперечити правам людини. Меншини ніколи не мають бути об’єктом для дискримінацій. Я вірю, що можна одночасно захистити права людини та гарантувати безпеку.

Зважаючи на нещодавні терористичні акти в Парижі, що вас непокоїть найбільше?

Я занепокоєний чи не найбільшою після Другої світової війни гуманітарною катастрофою, яку ми наразі спостерігаємо. Наслідком ситуації у Сирії є п’ять мільйонів біженців. Усі сьогоднішні проблеми – це наслідки війни. Це результат ігнорування причин подій. Ми повинні зробити дві речі. По-перше, домовитись про перемир’я та припинити вбивства. Маємо докласти всіх зусиль, аби відбудувати країну. Ми маємо допомогти біженцям з Іраку, Лівану, Йорданії, створити такі умови життя, за яких людям не хотілося б полишати свою країну. З гуманітарної точки зору, ми маємо бути готові прийняти біженців. З точки зору безпеки, ми маємо бути впевненні, що здійснюється ретельна перевірка, аби люди знали, що біженці не загрожують безпеці.

Наразі багато популістів маніпулюють безпекою як у США, так і в Європі. Критикуються політичні лідери через обмеженість політичної волі, багато йдеться про папери та документи, але це не сприяє мобілізації суспільства.

Ангела Меркель запевнила, що Німеччина прийме один мільйон біженців, але з’ясувалось, що ці люди можуть загрожувати безпеці в країні. Після цього її позиція послабла. Деякі країни Східної Європи наголошували, що біженці можуть виявитись простими мігрантами. Але ми маємо повернутись до уникнення причин проблем у Сирії, внаслідок яких з’являються біженці. Також, приймаючи біженців, необхідно не забувати про створення середовища, в якому громадяни почувались у безпеці.

/ Наталя Гуменюк, Богдан Кутєпов