Жіночими очима: українські фотографки розповідають історії світові

«На те, як ми розповідаємо історії, впливає багато речей: країна нашого походження, попередній досвід, виховання, стать. Відповідно, якщо більшість фотографів — чоловіки, то ми бачимо історії чоловічими очима», — каже українська фотографка Оксана Парафенюк.

Нещодавно вони з колегою, фотографкою hromadske Анастасією Власовою, створили в Києві локальне представництво організації Women Photograph.

«Це потрібно, щоб ми, фотографки, могли підтримувати одна одну, зустрічатися, говорити, радитися, запитувати, поширювати та розповідати про можливості професійного розвитку», — кажуть Оксана та Настя.

Women Photograph — це громадська організація, що почалася з гугл-документу, який створила Даніелла Залцмен, американська документальна фотографка. Під час зустрічі фотографів і фоторедакторів Даніелла запитала в однієї з редакторок, чому та не наймає на роботу жінок-фотографок. На що редакторка відповіла: «Я б наймала, якби знала, де їх шукати». Повернувшись додому, Даніелла одразу ж почала збирати базу фотографок, яких знала сама. За рік це стало громадською організацією, потім — сайтом, де нині понад тисяча жінок з сотні країн світу.

«В організації намагаються показати, що є багато жінок-фотографок, і їх можна наймати так само, як і чоловіків. Після цього деякі організації так і почали робити», — розповідають Оксана та Настя.

У Women Photograph жінки можуть отримувати гранти на навчання та менторство.

Оксана Парафенюк також брала участь у їхній програмі у 2017-2018 роках. Зараз вона як незалежна фотожурналістка та фотографка-документалістка працює для іноземних видань та міжнародних організацій — The Washington Post, NBC News, The Wall Street Journal, Al Jazeera English, U.S. News & World Report, Newsweek, UNHCR, MSF Doctors Without Borders, BBC Ukraine та інших. Найбільше її цікавить документування життя людей у регіонах гуманітарної кризи, міграції та переселення, права людей з особливими потребами, права жінок та в цілому пошук нових підходів до роботи над фотографічними проєктами.

Олександр Ходаківський під час тренування з голболу в спортивному приміщенні заводу УТОС в місті Коростень Житомирської області в березні 2017 року. Ця фотографія є частиною документального проєкту про дітей та жінок, які грають в голбол. Голбол — це паралімпійський вид спорту для людей з вадами зору, який виник після Другої світової війни для реабілітації ветеранів, які втратили зір.

***

Анастасія Власова як фотожурналістка висвітлювала події Євромайдану, анексію Криму та війну на Донбасі для газети Kyiv Post, hromadske та міжнародного агентства European Press Photo. Проєкти та світлини Анастасії публікували National Geographic, The New York Times, Times, Newsweek, Marie Claire, Public Radio International, NBC News, Getty Images, The Guardian, Grazia magazine, Spiegel Online, UNHCR, UNICEF, ICRC. Настя стала учасницею програми з фотографії та прав людини Magnum Foundation у 2015 році та студенткою Академії Nikon-Noor у Варшаві у 2018 році, брала участь у щорічній «Майстерні Едді Адамса» в Нью-Йорку та нью-йоркському портфоліо-рев'ю.

У своїй роботі на Донбасі Анастасія фокусується радше на простих людських історіях про радощі і смуток, аніж на великих військових перемогах чи поразках.

«Раніше вважалося, що фотожурналістика — це чоловіча професія. Потрібно було мати гроші, щоб поїхати у відрядження, мати допуск. Тому цим більше займалися чоловіки. У 80-90-ті було дуже мало фотографок», — каже Настя.

Обидві фотографки розповідають, що на початку кар’єри часто зіштовхувалися з дискримінацією та зневажливим ставленням з боку колег-чоловіків.

«Ти відчуваєш себе, неначе у світі тварин. Потрібно себе зарекомендувати, і лише з роками тебе починають поважати. Тому що до цього ти просто дівчинка з фотоапаратом».

«Це Таня і Саша. Я познайомилася з ними в 2017 в Щасті, в Луганській області, коли робила історію про підлітків, які живуть у прифронтовій зоні.

У день, що на фотографії, я знімала підготовку старшокласників до змагань у «Джурі» (військово-патріотичній грі). Таня і Саша були єдиними дівчатами в команді. Яскраві, захоплені, кмітливі подруги-однокласниці виділялися. Спочатку діти під наглядом фізкультурника стріляли по мішенях у шкільному спортзалі, а потім лишилися в залі побайдикувати. Хлопці ганяли з м'ячем, а дівчата розмовляли і гойдалися на гімнастичному канаті. Такі рідкі моменти юності і безтурботності я і шукала».

***

До Міжнародного дня боротьби за права жінок Настя, Оксана та фоторедакторка hromadske Вікторія Курчинська нагадують, а когось, можливо, і знайомлять з українськими фотографками, які розповідають важливі, складні чи просто візуальні красиві історії жіночими очима. Ми також попросили в митчинь один знімок, який кожна з них вважає особливо цінним і близьким, та коротку розповідь про нього.

***

Аліна Смутко

Фотографка-документалістка, фотожурналістка. Три роки працювала в окупованому Криму позаштатною репортеркою «Радіо Свобода». Нині — фрілансерка. Працювала над персональними проєктами в Україні, Молдові, Грузії, Вірменії, Азербайджані та Туреччині. Знімала на Донбасі, у Придністров‘ї, Абхазії та Нагірному Карабасі. Публікувалася в OpenDemocracy, N_ost Magazin, Deutsche Welle, BBC та Politico.

Учасниця чотирьох колективних і двох персональних виставок в Україні та за кордоном. У числі переможців Newspaper Day Photo Contest 2015 (Київ), Nikon Photo Contest 2019 (Токіо, Японія) — за серію про жінок, які пережили перинатальну втрату; Direct Look Photo Contest 2019 (Москва, Росія) — за проєкт про політичні переслідування у Криму та Corporate Photo Contest RFE/RL 2019 (Прага, Чехія). Одна із «12 RFE/RL Women Who Make Headlines» у 2019 році, за версією головного офісу Радіо «Свобода» (Прага, Чехія).

Лiана Бєлялова, дружина кримськотатарського активіста Еміля Джемаденова, у себе вдома в селі Кам’янка під Сімферополем, Крим, тримає на руках шестимісячну доньку Асію. Джемаденов — один із п'яти фігурантів сімферопольської «справи Хізб ут-Тахрір», безпідставно звинувачений в «участі у терористичній організації». Асія народилася невдовзі після арешту батька. Нині дівчинці виповнилося вже три роки. У лютому цього року Джемаденову та ще чотирьом фігурантам справи російський суд оголосив вирок. Для нього це — 11,5 років позбавлення волі. У Ліани та Еміля також є двоє синів.

***

Альона Гром

Українська художниця, фотодокументалістка. Народилася в Донецьку. Утікаючи від війни, за допомогою фотографії почала вивчати тему конфліктів і біженців.

Рідний регіон перетворився в воєнну хроніку, де щодоби підраховували вбитих та поранених. У таких умовах фотографія стала для неї порятунком і способом позбавитися від травматичної реальності.

Альона працює на передовій, але в її проєктах немає героїчної боротьби, натомість є життя людей, які здатні пережити цю війну.

Фотографка розповідає, що її фотографії — це не ілюстрація жалості чи горя, це — підтвердження життя. Життя попри все — одна з головних тем фотографки. Альона фіксує життя під час війни, щоб вона не була стерта з історичної та культурної пам’яті. Фотографка працює на перетині соціальної звітності та концептуальної фотографії.

«Трьохізбенка, Луганська область. Грудень 2017.

Новорічний ранок. Під час свята під школою чергували машини "швидкої допомоги". За день до цього в сусідньому населеному пункті під час свята був сильний обстріл, згоріли будинки, багато поранених. Під час святкування у всіх було відчуття тривоги.

На фотографії всі діти дивляться в різні сторони, вони не мають досвіду у позуванні. Їхні батьки не мають смартфонів із фотоапаратами, тому що не можуть собі це дозволити.

Їдучи з Трьохізбенки, ми з волонтерами почули звуки пострілів, починався бій. Нам вдалося виїхати з небезпечної зони, але люди залишилися. Вони живуть із постійним відчуттям небезпеки».

***

Катя Яшта

Народилася в Луганську, зараз живе та працює в Києві.

Навчалась фотографії у Романа Пятковки (PhotoCULT) та у Bird in Flight Photoschool. Її фотографічні проєкти є засобом перевести у двомірний формат власні почуття, думки, рефлексії, досліджувати питання, які її хвилюють. У роботах використовує здебільшого автопортрети.

Катя — авторка персональних та учасниця колективних виставок в Україні та за кордоном.

Світлина з проєкту «Фрагменти». Фотографії серії — це фрагменти повсякденного життя, які тим чи іншим чином асоціюються з щоденними практиками людини. Знімаючи цю серію, фотографка використовувала речі за непрямим призначенням, спостерігаючи, як змінюється їхня природа в антиконтексті, варіюючи від гидко-безглуздого до привабливо-естетичного.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

***

Діана Андруник

Діана в фотографії сім років. Працювала на «Радіо Аристократи», у кулінарній академії Ектора Хіменеса Браво, у глянцевих виданнях і на концертах. У 2017-му почала працювати у виданні The Village. «Тоді, я відчула масштаби своєї роботи у просторі». Діана також працювала в Арабських Еміратах, де почала замислюватись про права жінок і їхню роль у суспільстві. Повернувшись у Київ, почала працювати над проєктом «Не така як інші вона». Його мета — розказати жінкам з фізичними вадами про жінок, які з ними живуть і досягають успіху, живуть повноцінно. А іншій частині жінок, які мають психологічні проблеми, пов'язані з самоідентифікацією і зовнішністю, — що попри всі незгоди в житті, важливо не втрачати себе і бути завжди в гармонії з собою.

«На фото — Варвара Акулова.

Проєктом «Не така як інші вона» я намагалася донести, що кожна жінка унікальна і не подібна до когось на планеті. Можна клонувати людину, зовні вона буде подібною, але характер, навички формуються у життєвому процесі. Кожна жінка неповторна, і потрібно пам'ятати про це щодня і любити себе. А ще, як казала Таня з мого проєкту: "Жінка — це не пара грудей". Головне — бути здоровою, отже — живою».

***

Ксенія Марченко

Народилась у Черкасах. Закінчила Школу журналістики НАУКМА. Ксенія називає себе візуальною оповідачкою, яка працює з відео, фото та рідше — текстами. Має досвід роботи кореспонденткою в новинах у часи Революції Гідності та на початку війни. Процес політичної трансформації країни та зміни цінностей українців стає темою документальних проєктів Ксенії. Її цікавлять злами людини та рішення, до яких людина доходить за різних обставин, тому вона дивиться на людину зблизька.

Починає як стріт-фотографка вуличних парадоксів. Згодом досліджує використання публічного простору націоналістами у Києві та знімає мілітаристські марші у Криму. Під час навчання у Bird in Flight Photoschool 2015 збирає серію про повоєнне життя наймолодшого солдата з повною ампутацією кінцівки.

2017 року Ксенія отримала мистецьку стипендію Gaude Polonia та можливість навчатися на курсі «Ритуал» медіахудожника Артура Жмієвського у Варшавській академії мистецтв. Після восьмимісячного перебування в Польщі публікує серію художніх репортажів та фото «CtrlAltDel» про пошуки українцями з окупованої частини, анексованого Криму, Волині та Коломиї нового дому. На запрошення продюсерів «Заборона» працює над довгими форматами. Тему міграції та особистих ритуалів продовжує в фотосерії «Код/SPUREN» про чернівецьких євреїв, які врятувались під час Голокосту.

У 2018-му Ксенія отримала підтримку Українського культурного фонду на фото- та відеопроєкт САМОВІДДАНІСТЬ «Подвійне використання», де акт відданості досліджується через тіло секс-працівниці, вбране у найдешевшу сукню з сайту використаних речей. Героїні проекту — гетеросексуальні працівниці комерційного сексу з різних регіонів України, різних вартостей та умов роботи. Це дослідження природи людини давати і брати, купувати і продаватись. За два тижні після закінчення проєкту фотосерію показали у Варшаві в кімнаті «Стерилізація». Проєкт відібрали в шортліст глядацького голосування Bird In Flight Prize 2019. Другу частину проєкту САМОВІДДАНІСТЬ «Любов монахинь» Ксенія зробила в австрійському місті Грац, досліджуючи тему емоційної любові та візуальної естетики почуття.

Фотографія з проєкту САМОВІДДАНІСТЬ «Подвійне використання», де акт відданості досліджується через тіло гетеросексуальної секс-працівниці та бажання людини купувати та продавати, брати та віддавати, брати та викидати, брати та руйнувати. Це та проміжна сфера, в якій українці досі обходять правила, живучи за подвійними стандартами цінності жінки та ролі чоловіка, не регулюючи ці стосунки та безпеку. Героїні проекту – працівниці комерційного сексу з різних частин України, різних вартостей та умов роботи. Ксенія занурила героїнь із однієї соціальної ролі — використання, в іншу — піднесення через сукні, обидва елементи яких місцями не збігаються.

***

Ганна Грабарська

Народилася та виросла у Кривому Розі. Фотографує дев’ять років.

«Мій одяг і книги мають домівку у Києві на Лук'янівській, а я працюю та розважаюся по всьому світу».

Ганна починала як репортажна фотографка: знімала політичні події, парламент, протести, Майдан. Перший повноцінний фотопроєкт зняла у 2011-2013-му. Ганна ходила на акції, що пропагували сімейні цінності, та фотографувала людей із плакатами проти ЛГБТ.

Фотографка цікавиться темою захисту прав людини, але прагне знайти такий ракурс, з якого вона зможе знімати важливі й важкі теми з гумором.

«У жовтні 2019 року стрибнула з парашутом, наступного дня звільнилася з офісу, де працювала 10 років, та полетіла на 2 місяці до Нью-Йорку. Там вчилася знімати "з нуля"».

Нині фотографка знімає портрети та працює з бізнес-проєктами.

«Це фото я обрала інтуїтивно».

***

Юлія Полуніна

Художниця, фотографка, живе та працює в Києві, народилася в Сімферополі.

Навчалася у PhotoCult, майстерні Олександра Ляпіна. Закінчила курс Романа Пятковки та курс історії фотографії Вікторії Міроненко.

Фотографією почала займатися в 2011 році. У 2014-му випустила книгу «Барикада», а 2015-го стала «Фотографом Року», завоювавши «Гран-Прі» в конкурсі «Фотограф Року-2014» в Україні. Учасниця Української Фотографічної Альтернативи (UPHA).

Нині фотографка працює над декількома проєктами про Крим. Перший — це артбук, про події весни 2014 року, коли Росія окупувала Крим. Усі зображення в книзі — скріншоти з різних відео захоплення. Вони надруковані на слайдах, які можна переглянути за допомогою діаскопу.

Другий проєкт — серія фото про людей, які виїхали з Криму через анексію, з розповідями їхніх особистих історій.

Найважливішою роботою Юлія вважає панорамну фотографію всієї барикади на вулиці Грушевського під час Євромайдану.

«Барикада — це символ боротьби, ікона, фортеця — найголовніша інсталяція протесту, яку створили звичайні люди. Тому дуже важливо було її задокументувати для історії».

На основі цієї світлини фотографка створила книгу «Барикада» довжиною 4,5 метри — вона є в багатьох музеях світу та в приватних колекціях.

***

Еміне Зіятдінова

Українська фотографка-документалістка, живе у Лондоні. Народилася в Узбекистані, куди депортували її сім’ю з Криму за наказом Сталіна у 1944-му. Зростаючи в пострадянській Україні, вона, як представниця кримськотатарської спільноти, на власному досвіді відчула всі складнощі з дотриманням прав людини під час колапсу економічної та політичної системи. Бажання захищати права людей, які часто не можуть сказати вголос про свої проблеми, привело її до соціології та документальної фотографії. Її роботи — на перетині документальної фотографії, активізму за права людини та журналістики.

Нині фотографка працює над довгостроковим проєктом, який документує історію її сім'ї та кримськотатарської спільноти. Це візуальний ряд, який передає пошук кримськими татарами свого дому в складному геополітичному становищі до і після анексії Криму Росією у березні 2014.

Туристичний катер «Гурзуф». Ялта, Крим, 5 липня 2018 року.

***

Міла Тешаєва

Народилася в Києві, у 1974 році. З 2010-го мешкає в Берліні. Працює над довгостроковими проєктами, що пов’язані з темою формування суспільства та колективною ідентичністю. Ретроспективна виставка її робіт на тему ідентичності, до якої ввійшло три проєкта, відзнятих у 2010-2018 роках, була представлена в Музеї МІТ в Бостоні. Персональні виставки робіт фотографки були також у музеях Німеччини, Швеції та США.

Міла — авторка двох книг, монографій, які опублікувало видавництво Kehrer Verlag: «Promising Waters» (2013) та «InselWesen» (2016).

Фотографка активно співпрацювала з фондами Swiss Development & Cooperation, GIZ в проєктах в Україні та на Кавказі.

З 2016 року є частиною німецького фотоагентства Ostkreuz.

Останні п’ять років працює над проєктом про механізми формування колективної пам’яті, що складається з декількох частин: Україна, Боснія і регіони колишньої НДР.

Албанія, зі спільного проєкту з Ґете-Інститутом.