Три розмови про медіа — це спільний проект «Громадского на русском» і міжнародного прес-клубу «Стереоскоп». Розмова про проблеми медіа, журналістики під час і після війни, а також про те, чи можна об’єктивно висвітлювати конфлікт, якщо твоя країна — одна зі сторін.

Ведуча: Катерина Сергацкова

Гості: журналіст Сергій Рахманін (Україна, інтернет-видання «Дзеркало тижня»), журналіст Олександра Годфройд (Сербія, радіо Б92), журналіст Юрій Манвелян (Вірменія, інтернет-портал epress.am), журналіст Олівер Керролл (Великобританія-Росія, The Moscow Times).

К. Сергацкова: Коли ми говоримо про війни останнього десятиліття, ми говоримо про війни, в яких задіяні зовсім інші механізми. Український Майдан почався з допису у фейсбуці, арабська весна почалася з Фейсбуку, соцмережі стали інструментом координації, поширення інформації. І почасти вони поділили суспільства на різні табори. Який інструмент можуть дати аудиторії медіа, в чому роль журналіста, про це хотілося б поговорити. Олександро, ви родом із Сербії, брали участь у висвітленні конфлікту на сході України, були в Сирії. Що змінилося?

А.Годфройд: Соцмережі я б назвала не новими, а паралельними медіа. Вони існують разом з телебаченням, газетами та радіо. Це медіа, які працюють без фільтрів. Там може бути і правда, і неправда, і відверта пропаганда. Але соцмережі можуть і допомогти журналісту. Якщо я бачу допис журналіста, який пише про те, що десь стався вибух, і я довіряю цьому журналістові, я можу покладатися на ці дані. Щоправда, звичайно, це треба перевіряти як джерело. Соцмедіа — це медіа, з якими треба рахуватися. І мені здається, що вони стають сильнішими, ніж традиційні засоби масової інформації, вони набагато швидші. Але в цьому є ризик: часто виходить так, що журналіст бере допис із Фейсбуку, з Твіттера і просто публікує, не перевіряючи. А потім з’ясовується, що журналістів просто використовували. Інформація стала, з одного боку, більш доступна. Але, з іншого боку, стало важче — це величезний обсяг інформації, у якої немає редактора.

К. Сергацкова: Юрію, ти спостерігаєш за конфліктом в Вірменії і взагалі починав займатися журналістикою ще в армії. Які виклики для тебе з'явилися в останні роки?

Ю.Манвелян: Соцмережі відіграли насправді позитивну роль. У них можна спостерігати за журналістами поза редакцією. Часто завіса професіоналізму журналіста падає в соцмережах, і ти бачиш, який він насправді, — ось з таким світоглядом і з такою мовою. І тут можна вже не говорити про об'єктивність і нейтральність. Соцмережі показали, що журналістика — це все ж навик, нею може займатися будь-яка людина, це просто розставляння якихось акцентів і наголосів. Хоча сама журналістика, мені здається, пручається такому сприйняттю. Специфіка воєн останнього десятиліття показує залежність журналістів від подій. Події не спонтанні, і ми завжди на крок позаду подій. У журналіста свого порядку денного бути не може, його дуже легко міняти, легко на нього впливати. Під час конфлікту це відбувається, потім журналісти починають виправдовуватися і говорити, що на війні неможливо бути об'єктивним. Хоча ніхто й не вимагає об'єктивності.

К.Сергацкова: Мені здається, все ж вимагає…

Ю.Манвелян: Журналістика, як і влада, апелює до суспільства, до народу, до соціуму. І мова медіа стала схожа на мову влади останнім часом. Ми апелюємо до якогось суспільного замовлення, до якоїсь аудиторії. Але що таке суспільство, ми не знаємо. І в цьому і є виклики, коли журналістика дублює мову влади, звертаючись до суспільства, до національних ідей.

К.Сергацкова: По-моєму, Олівер хоче посперечатися.

О.Керролл: Так, я б хотів трохи посперечатися. Почнемо з того, що зі мною сталася певна еволюція. Я приїхав сюди в 2014 році. І у мене теж були такі думки, що об'єктивності не буває. Можливо, через те, що я був по суті нейтральним, мені було легше як іноземцю. Але що довше я перебував у Донецьку, то більше переконувався у тому, що потрібно прагнути бути об'єктивним. Зараз я працюю в The Moscow Times, і ми, звичайно, шукаємо свій шлях. А майбутнє зараз непросте. Зараз люди отримують контент із сотень джерел. Як бути журналісту в таких умовах? Моя відповідь: бути професійним. Хороший журналіст — це скептик, який перевіряє всі факти і ставить під сумнів позицію влади. Як змінилися соцмережі під час висвітлення воєн? Якщо в XX столітті переможець у війні наполягав на своїх умовах, зараз не зовсім так. У Путіна мета війни в Україні — не перемога. Він хоче, щоб його наратив переміг. Соцмережі — це процес наративів. І тому треба бути ще більш професійним.

К.Сергацкова: А як ти ставишся до того, що журналіст висловлює свою думку у фейсбуці?

О.Керролл: Все залежить від того, як він це робить. Початок журналістики — це інтерес. Якщо ти недостатньо цікавий і не цікавишся іншою точкою зору своїх персонажів, то ти поганий журналіст. Мені здається, що патріотичний журналіст — це боягузливий журналіст, тому що він недостатньо хоробрий, щоб дізнатися іншу точку зору.

К.Сергацкова: Сергію, як би ти оцінив ситуацію, в якій опинилася Україна з точки зору інформаційного простору, медіа і соцмереж?

С.Рахманін: Безумовно, соціальні мережі стали впливати на суспільство і на журналістику набагато сильніше, ніж це було раніше. Це по-перше. Але все одно вони впливають недостатньо сильно. Значення цього впливу, як мені здається, сильно перебільшене. Якщо ми говоримо про професійну сферу, то соцмережі роблять журналістику простішою і трохи примітивнішою, якщо хочете. Можна журитися з цього приводу, але це даність.

Гнів — найбільш затребувана емоція в соцмережах. Талановито написавши гнівний пост, ти збираєш тисячі лайків за годину, не замислюючись

Що стосується соцмереж впливу на прошарки і на класи, то я б сказав так: соцмережі впливають на тих, хто впливає на громадську думку. І ось саме це використовується як інструмент тими, хто в гібридній війні, в комерційних інтересах намагається використовувати лідерів громадської думки. А від них залежить те, наскільки ця гра вдається чи ні. Що я маю на увазі? Одна з найбільш затребуваних речей в соцмережах — це емоція. Можна заштовхнути будь-яку брехню, будь-яку пропаганду, будь-яку агітацію, будь-який комерційний чи політичний інтерес, приправивши його емоцією. Гнів — найбільш затребувана емоція в соцмережах. Талановито написавши гнівний пост, ти збираєш тисячі лайків за годину, не замислюючись. Це інструментарій.

Але в чому роль журналіста в соцмережах, з моєї точки зору? Журналіст, на відміну від обивателя (ніякої поганої конотації я сюди не вношу), він навчений певним правилам: перевіряти факти, відсторонено дивитися на речі і управляти своїми емоціями. У нього більше можливостей перевірити інформацію, ніж у середньостатистичного обивателя, і тому його роль в соцмережах під час конфліктних ситуацій — це роль резонера, який врівноважує, гасить емоції, вносить раціональне зерно і інтонацію в істерики, які часто розпалюються в соцмережах і використовуються різними сторонами, зокрема і провокаторами. Ось цю роль українські журналісти, наприклад, поки що недостатньо добре виконують. Вони піддаються загальному тренду, загальному настрою: або бути істериком, або бути пафосним, або бути "патріотом". Вони хочуть бути в тренді. А вони повинні виконувати ось цю важливу суспільно-політичну роль.

О. Годфройд: Ось Олівер сказав, що війна зараз ведеться по-іншому. Так, вона точно ведеться по-іншому. Але що стосується поширення ненависті, без якої війна насправді не починається. Але пропаганда завжди існувала. Мені здається, що зараз, з інтернетом, з соцмережами, вона придбала просто інший масштаб. Мені здається, якщо журналіст використовує соцмережі, то у нього є відповідальність.

К.Сергацкова: Ми вже частково торкнулися теми маніпуляцій і розпалювання панічних настроїв. Я думаю, що варто цю тему розглянути докладніше. Часто журналіст волею обставин опиняється всередині інформаційної війни. І він виявляється, так би мовити, "крайнім", змушений лавірувати між двох вогнів. Олівере, коли ти відчував, що твої матеріали, репортажі, в своїх інтересах використовують обидві сторони або одна зі сторін?

О.Керролл: Я одного разу отримав багато критики за те, що висвітлював життя в Донецьку. Те, що діти живуть в бомбосховищах і так далі. У мене немає ніяких ілюзій з приводу влади цих так званих народних республік.

К.Сергацкова: Сергію, для українського журналіста які виклики зараз стоять?

С.Рахманін: Олівер правильно сказав, трохи простіше бути об'єктивним, якщо ти іноземний журналіст. По-перше, у тебе доступ до обох сторін конфлікту, ти можеш працювати по обидва боки фронту. У тебе є якась гарантія безпеки. По-друге, це не стосується твоєї країни і тобі набагато легше бути відстороненим і впливати на власні емоції.

Мені доводилося бути на території військових конфліктів в інших країнах. І мені було простіше: не йшлося про громадян моєї країни. З цієї точки зору, українським журналістам складно. Єдиний спосіб зберігати здоровий глузд — бути гранично точним у формулюваннях. Це дуже складно, і це можна назвати в якійсь мірі самоцензурою. Але це здорова самоцензура, тому що журналіст на фронті стає на позицію лікаря, який не хоче нашкодити своїй країні. І ще йому дуже складно втриматися від емоцій. Тому точність і чесність — це ті інструменти, які допомагають залишитися в рамках здорового глузду. Ніяких інших способів виконувати свій обов'язок немає.

Наскільки можливо залишатися відстороненим і об'єктивним? У мене був колега, польський журналіст (не можу назвати його імені), який працював у французькому секторі під час конфлікту в Косові. І була ситуація, коли стався напад на біженців, яких виводили з іншого сектора. Сталося так, що двоє французьких військовослужбовців були поранені. І перед ним стояв вибір: взяти автомат і відстрілюватися, щоб врятувати своє життя і життя інших людей, або піти за правилами і принципам і залишитися збоку з ризиком самому отримати кулю в голову. У нього ці сумніви зайняли секунд тридцять, він взяв автомат. Слава богу, нікого не вбив, але його потім ці сумніви мучили.

Точність і чесність — це ті інструменти, які допомагають залишитися в рамках здорового глузду. Ніяких інших способів виконувати свій обов'язок немає

Воєн за правилами не буває. Люди, які думають, що війни існують за правилами, жорстоко помиляються. Вони ніколи не були на війні. На війні правил немає, є якісь умовні правила, яких треба дотримуватися всім сторонам конфлікту. Але війна вносить у твоє життя умови і обставини, яким ти повинен відповідати, і дуже часто повинен ухвалювати рішення всупереч правилам, яким тебе вчили. Іноді ти повинен ухвалити рішення всупереч принципам. Життя набагато складніше, ніж будь-яка теорія, якої тебе вчили. Скільки б не говорили про об'єктивність або необ'єктивності, все одно життя вимагає від тебе дуже складних рішень.

Свого часу, коли була війна за Фолклендські острови, Маргарет Тетчер вимагала від журналістів, зокрема й журналістів Бі-бі-сі, називати воїнів, які билися за Фолкленди "нашими воїнами". У той же час вона забороняла згадувати назву Мальвінські острови (навіть як друге, через дефіс). Але на Бі-бі-сі тоді сказали, що їхнє правило — залишатися відстороненими. У той же час певне пом'якшення позицій відбулося. Тому що журналісти цієї компанії вперше описували громадян власної країни, які, нехай і далеко, але вмирали. Дуже складно залишатися абстрактним, відстороненим, коли війна триває на твоїй території, коли мова йде про громадян твоєї країни і вони б'ються і вмирають по різні боки фронту.

К.Сергацкова: Юрію, ти працюєш в країні досить консервативній, ти сам говорив, що у вас практично немає незалежних медіа, які можуть висвітлювати конфліктні ситуації. Розкажи на своєму досвіді, чи можна залишатися журналісту нейтральним під час конфлікту?

Ю. Манвелян: Справа в тому, що журналісту не треба займати нейтральну позицію. Війни починаються не за бажанням журналістів або громадян країни. І закінчуються теж не за їхнім бажанням. Коли стається ця ескалація, гайки починають закручуватися, а колеги починають як головне джерело інформації надавати Міноборони і виправдовувати це тим, що це Міністерство оборони твоєї країни, в цей момент я розумію, що "моєї" країни не існує: люди, які ухвалюють рішення в Міноборони, не радяться зі мною ні як з журналістом, ні як з громадянином. У цьому сенсі, коли іноземному журналістові можна побувати по обидві сторони лінії фронту, це робить роботу місцевих журналістів, залучених у війну (вірменських, азербайджанських, українських), неякісною. Те, що пише іноземний журналіст, цитується як більш об'єктивне. Прикро! Але тут питання, як треба позиціонувати себе до того, до конфлікту.

В якийсь момент довіра закінчиться там, де почнеться розмова про те, що «все ж це моя країна, моя армія, я їх захищаю»

Під час Карабахського конфлікту, наприклад, вся інформація, весь діалог виявилися монополізовані. Влада контролює все. І в цей момент я неповноцінний як журналіст без коментаря від Азербайджану. Мої плани в цей момент повинна мати передбачати довіру «з того боку», моїх друзів і колег з Азербайджану. Вектор критики повинен бути спрямований у бік влади. Влада завжди пригнічує будь-які ініціативи, що не залежать від неї. У мене в цей момент немає країни, немає армії, у них і так багато ресурсів, які можуть їх рекламувати. Повинна бути принципово антимілітаристська позиція, яка не обслуговує позиції уряду і армії. Якщо і по той бік будуть такі журналісти, зі схожою позицією, ми зможемо довіряти один одному, тому що в якийсь момент довіра закінчиться там, де почнеться розмова про те, що «все ж це моя країна, моя армія, я їх захищаю».

У квітні було загострення в Карабасі, загинули сотні людей. І відразу після цього журналісти (хороші журналісти) говорили про те, що перед ними стояла дилема: бути громадянином чи бути журналістом. І вони зізналися, що порушили закони етики, яких дотримувалися до того. Фактично журналісти сказали: «Ми вам брехали». Це сталося в той момент, коли людям дуже важлива була інформація.

К. Сергацкова: Вони вирішили мовчати, вони включали самоцензуру? Як це було?

Ю. Манвелян: Вони транслювали прес-секретаря Міністерства оборони як єдине, найбільш достовірне джерело інформації. В даному випадку Міноборони будь-якої країни рівновіддалене від журналістів. Їхній порядок денний не може збігтися з моїм. А вони транслювали відеоролик, в якому Міноборони закликає не використовувати ніяких джерел, крім офіційних. І це показували журналісти, хороші журналісти, нібито незалежні. Ось в яку гру ми граємось. І ті механізми, які дозволяють журналістам відмовлятися від канонів, на ці механізми аудиторія ніяк не може впливати. Ці рішення ухвалюються там, де не стоїть камера прямого ефіру, це ніколи не стає темою, доступу туди немає. І коли вони вирішать брехати, вони будуть брехати.

К.Сергацкова: Олександро, розкажи про свій сербський досвід, пов'язаний з маніпуляціями в медіа, з конфліктами.

О. Годфройд: Я б насправді сказала на прикладі України. Коли Майдан почався, в Сербії дуже співчували людям. А потім щось сталося. Точніше, трапилася величезна пропаганда, якій люди не змогли протистояти. Зокрема і я не змогла протистояти як журналіст. У Сербії раптом почали обговорювати, хто такий Степан Бандера. Почали говорити: "Ну ви знаєте, там б'ються російські з російськими". Ось з цим я зіткнулася. Я свою роботу роблю чесно, намагаюся повторювати собі, що я не учасник. Коли це не твоя країна, не твоя війна, у тебе велика можливість залишитися не-учасником. Хоча журналіст — все ж людина, а війна — це жах, неприродна ситуація, яка дуже впливає емоційно. Ти можеш думати, що робиш свою роботу чесно, але виявляється, що якісь механізми сильніші за тебе. Одного разу мій сюжет назвали і антиросійським, і антиукраїнським, я в той момент подумала, що все зробила правильно. У якийсь момент в Сербії став дуже сильним російський фактор...

К. Сергацкова: Це пов'язано з тим, що там у російських медіа був досить великий вплив?

О. Годфройд: Так, там транслюється Russia Today. І деякі колеги мені говорили: "Я це побачив на Russia Today". Але ж це канал відкрито позиціонував себе як ЗМІ, яке транслює позицію Кремля і картинку, яку Росія хоче, щоб світ побачив. Так, такі канали є, але не треба ставитися до них як до об'єктивного джерела. Але я б хотіла Сергія запитати, що сталося з колегою, який взяв автомат? Продовжив він вважати себе журналістом? Я не знаю, як би я потім працювала.

С. Рахманін: Є правила, від яких іноді потрібно відступати. До цього підштовхує життя. У мене є колега, який працював під час Майдану в виданні, джерелом фінансування якого була Росія. Проте, наскільки це можливо, він намагався бути об'єктивним в публікаціях, які стосувались Майдану. Він говорив: я, як журналіст, працюю до десятої вечора, а після десятої години вечора я йду і як пересічний громадянин стою на Майдані. Але в цей момент я не є журналістом. Я собі беру "відпустку" на те, щоб говорити те, що я думаю, робити те, що я роблю. Це теж умовна чесність, але в цьому щось є.

У його поведінці, наприклад, коли він штовхався з "Беркутом" в ніч з 10 на 11 грудня, було більше емоцій, ніж в його публікаціях про штурм "Беркута", яку він зробив на наступний ранок. Іноді можна собі дозволити якісь відходи від правил. Є деякі протиріччя, досить об'єктивні, між тобою як громадянином і як журналістом. Але в цьому немає глобального, тектонічного конфлікту. Можна залишатися і журналістом, і громадянином. При цьому є дуже тонка грань між тим, що ти можеш собі дозволити, а що ні. І не кожному це під силу. У цьому немає нічого страшного і нічого поганого. Насправді це випробування для цеху в цілому і для конкретних людей зокрема. І, як би цинічно це не звучало, добре, що ми проходимо цей іспит. Пройдуть не всі, але, ті, хто залишиться, пройдуть дуже складний тест на профпридатність.

О. Керролл: Дійсно, мені варто було б подумати про схожі ситуації, коли були погрози. У Північній Ірландії було щось схоже. Тобто конфлікт інший, вони абсолютно різні, але все ж зовнішня загроза була. І в 70-х роках була серія вибухів у пабах, з'ясувалося, що 16 людей опинилися в тюрмах несправедливо після жахливих тортур, тобто схожі для України речі. А людина, яка розкрила всю цю несправедливість, ви, напевно, здогадалися, це був журналіст, його звали Кріс Молин, він потім став членом парламенту, але в той момент зрозумів, що щось не так. Щось у їхніх зізнаннях було дивним. І він провів велику журналістську роботу. По-перше, він знайшов недостовірні докази, по-друге, він знайшов реальних терористів. І він це все опублікував через 11 років. Daily Еxpress звинувачувала його в тому, що він брехун і лицемір. Він повинен був з'явитися на кількох передачах Today на BBC, їх відразу з якоїсь причини скассували, зараз він вже не член парламенту, але потім він став міністром в уряді Тоні Блера. Реалії змінюються, але роль журналістів все одно так само важлива.

Ю. Манвелян: Журналіст заробляє репутацію завдяки тому, що ми називаємо незалежною і об'єктивною журналістикою, а потім на що це витрачається? Якось у нас виникли проблеми в попередній редакції, коли власник намагався втручатися. Проблеми почалися з того, що треба було поставити матеріал, який повинен був прийти нам на пошту і просто не втручаючись ні в що, просто опублікувати його на сайті. "Там все буде, це не ваша справа". Тобто вся репутація, зароблена сотнями матеріалів, які передували "тому самому", мала бути витрачена саме на нього. Зрозуміло, що аудиторія, якщо колеги не зловлять тебе на цьому, вона і не зрозуміє, з'їсть, для цього все і робиться. Тому в цій ситуації я не можу закликати людей вірити журналістиці. Тому що треба розуміти, що ресурси, наймасовіші, вони окуповані людьми, які мають свій порядок денний, дуже НЕ-журналістський, і дуже далекий від тієї самої правди.

У квітні, під час загострення конфлікту, найбрудніші матеріали йшли через журналістів з хорошою репутацією. Через журналістів-розслідувачів йшли матеріали з відрізаними вухами. Величезна емоційна картинка і мінімум можливостей перевірити факти. Відрізані вуха — це постфактум. Ти ніколи не перевіриш, хто відрізає, як відрізає, але картинка ця емоційну вагу має. І в цьому сенсі, ось на що ми витрачаємо репутацію, якщо вважати, що в журналіста крім репутації нічого немає.

О. Годфройд: Але ми і самі винні, коли публікуємо цю інформацію. Я пам'ятаю в 90-х, я тоді була підлітком, у нас була історія як з розп'ятим слов'янським хлопчиком, схожа. Журналіст бере інтерв'ю у якогось добровольця і ​​питає його: «А ви бачили військові злочини над мирним сербським населенням, які здійснювали хорвати?» Він відповідає: «Мені сказав якийсь чоловік, якому сказали, що в якомусь селі смажили сербських немовлят». І це було опубліковано. Якщо зараз запитати в Сербії про це, то багато людей будуть стверджувати, що хорвати їли дітей. Хоча це було спростовано, зрозуміло, що цього ніколи не було. Якщо таке виходить, то немає довіри до цього журналіста і цього редактора. Якщо ми це допускаємо, як можна говорити, щоб довіряли журналістам? А я за те, щоб нам довіряли. Але це велика відповідальність, і ніхто не говорив, що буде легко.

К. Сергацкова: Я б хотіла, щоб ми підбили підсумки нашої розмови. Вивели правило, що головне для журналіста під час конфлікту?

С. Рахманін: Найголовніше для журналіста в будь-якій ситуації, особливо в ситуації екстремальній, це зберігати тверезу голову і критичний погляд на речі. Я говорив і ще раз кажу: він повинен бути максимально точним і чесним. Може бути іноді не до кінця відвертим, тому що іноді мова йде про речі, які можуть загрожувати життю та здоров'ю людей. Іноді зайва відвертість журналісту може зашкодити. Він повинен бути чесним. Чесність і відвертість — це трохи різні речі.

Для журналіста не може бути дилеми вибору між громадянином і журналістом. Потрібно вміти залишатися і громадянином, і журналістом. Ще одна річ, про яку я хотів сказати. Є певне уявлення про журналіста, як про людину, яка не має права на помилку. Журналіст — НЕ сапер. Він має право помилятися. Але є різниця між несвідомо зробленою помилкою і свідомою брехнею. Людині, яка не розуміє цієї різниці, нічого робити в журналістиці. Більше того, якщо журналіст помиляється більше, ніж тричі, йому треба міняти професію.

Цей момент настає у багатьох, коли ти розумієш, що ти більше не можеш бути об'єктивним. Значить, треба взяти і піти. Треба зробити перерву, інакше ти перестаєш займатися журналістикою

Ю. Манвелян: Я вже кілька разів говорив про журналістську об'єктивність, її не існує. Якщо журналіст хоче, щоб йому довіряли, він повинен бути радикально суб'єктивним. У мене ніяких інших планів немає, крім журналістики. Нехай я буду найсуб'єктивнішим журналістом в цій ситуації. Під час ескалації збройних конфліктів не треба брати участь у героїзації загиблих, з якого б боку вони не були. Процес героїзації — це процес згортання фактів. Робити ікони з жертв — це не справа журналістики. Під цим ми просто ховаємо всі факти і можливості перевіряти.

Плюс робота з джерелами, це дуже важливо. Журналістика балансує думками людей, які мають різні ресурси. Тобто джерелом інформації про в'язниці стає ув’язнений, а не наглядач. Коли ми врівноважуємо ув’язненого і наглядача, ми підсовуємо щось не те. Не треба подавати цей баланс просто як галочку. Неможливо збалансувати учня школи з директором школи. Джерелом інформації про російський націоналізм може бути явно не російська людина. Про вірменський націоналізмі не треба питати у вірменських експертів. Ще що ми любимо робити — це відбирати голос у носія проблеми. Але коли ти тримаєш себе поза проблемою і починаєш говорити за інших, репрезентувати постійно — це теж не дуже добре. Треба дати можливість сказати носію проблеми.

О. Годфройд: Я б сказала, що чесність в першу чергу. Чесність до себе. Тому що якщо ти щось не знаєш, дізнайся, якщо не встиг дізнатися, то так і скажи. Також потрібно зрозуміти, особливо в умовах конфлікту, як це на тебе впливає. Цей момент настає у багатьох, коли ти розумієш, що ти більше не можеш бути об'єктивним. Значить, треба взяти і піти. Треба зробити перерву, інакше ти перестаєш займатися журналістикою. Ти починаєш виступати за одну команду — це не журналістика, це пропаганда. Треба до себе прислухатися як до людини і не треба переходити цю межу.

О. Керролл: Як я сказав спочатку, ЗМІ потрібно щось унікальне — надійність, точність, благонадійність. Без цього ніяк. З приводу співвідношення "громадянин і журналіст". Ви пам'ятаєте, як в Росії в 2011-му році багато наших друзів зіткнулися з проблемою: дуже багато хто вирішив стати активістами. Я тоді намагався обґрунтувати це тим, що журналіст — це і є громадянська позиція, але насправді це не так. Я вважаю, що позиція деяких демократичних ЗМІ зробила репресії легшими для влади, мені так здається. Для російської людини завжди є вибір: бути ідеалістом або йти на компроміс, але насправді є третій шлях, він називається "професійні канони", треба просто бути професіоналом.

/«Громадское на русском» – проект іномовлення Громадського, в якому зі студії у Києві ми розповідаємо про ситуацію в регіоні для російськомовних глядачів поза межами України – країнах Балтії, Кавказу, Східної Європи, Росії.

Поділитись: