Жити не можна виїхати. Станиця Луганська

Прифронтова Станиця Луганська. На днях її обстріляли забороненими касетними бомбами. Страшно. Утім, цілюди звикли жити під обстрілами. Більше того, вони звикли не звертати уваги на міни, які лягають в 200 метрах від них.

«Якщо чуємо, то не біля нас, а, коли не чуємо, то значить влучив і вбив», - це стандартне пояснення від місцевих. Вони знайшли собі виправдання нікуди не їхати. І в цьому намагаються переконати всіх довкола, у тому числі і самих себе. Немає куди, і немає за які гроші. А тут у них робота. А тут у них дім.А тут у них пам'ять. Про мирне колишнє. І навіть, коли замість будинку суцільна вирва, вони все одно щодня до нього навідуються. Збирають цеглинки, прибирають подвір'я, доглядають за пораненими тваринами.

Люди змоглипідлаштувати своє життя під постійні«Гради». Є дві години затишшя - організовують стихійний міні ринок. З молоком, яйцями і салом. І якби не зруйнований пейзаж навколо, то ніколи не подумаєш, що це прифронтове місто в декількох кілометрах від Луганська. Щойно починається канонада,вониза лічені хвилини ховають весь свій крам з прилавків і ховаються у підвалах чи, якщо не встигають, просто падають ниць на землю. Навчені це робити навіть діти. І так щодня.

Ті ж, чиї будинки зруйновані вщент, живуть у бомбосховищі. У місцевому приміщенні Укртелекому, воно велике - на декілька кімнат. Ліжка там упритул один до одного. Переважно живуть пенсіонери. Дехто навіть зі своїми домашніми тваринами. Без світла, тепла і води. У суцільній темряві. Іноді вмикають генератор. Щоби натопити обігрівачами приміщення. В цей час жінки вишивають. Що цікаво, українські рушники хрестиком.

У когось серед бойовиків є рідні. Хтось працює корегувальником вогню. Навіть діти часто стають шпигунами. Військові розповідають історії про малих, які приходять поїсти і пильно розглядають позиції. А самі місцеві часто ходять на окуповані території торгувати продуктами. Придумують різні історії про дітей, інвалідів і хворих батьків. Так і ходять щодня туди-сюди з повними торбами харчів. Ті, хто хотів виїхати, давно це зробив. Ті хто лишився - або зробив свій власний вибір щодня наражати себе на смерть, або смертельно боїться змін. І ще - ці люди дійсно думають, що за межею їхнього міста, ситуація ще гірша. І переконати їх у зворотньому тут немає кому.

/Христина Бондаренко, Ян Доброносов, Іван Кравчишин, Анна Перепелиця