ENRU
BBC

«Про це треба забути, бо може поїхати дах» — звільнений з полону бойовиків Олександр Олійник

Після того, як у Борисполі приземлився літак із 73 українцями, звільненими з полону самоназваних «ДНР» та «ЛНР», минуло більше двох тижнів. Більше двох тижнів з того дня, коли мати Олександра Олійника, військового 128-ї гірсько-піхотної бригади Збройних сил, уперше за півтора року почула голос сина та обійняла його.

Тепер звільнених обстежують та призначають необхідне лікування, військових — у Головному військовому шпиталі, цивільних доправили до «Феофанії». На них чекає тривала реабілітація й повернення до мирного життя. Як це збирається робити Сашко Олійник після майже трьох років полону, та що для нього зараз головне — в репортажі Громадського.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Нарешті на рідній землі»: Як мати полоненого Олійника зустріла сина

Сашко Олійник зустрічає нас біля військового шпиталю, поки йдемо до палати, відповідає на дзвінки, вітається з усіма, обмінюючись новинами.

У палаті чекає мати Олександра — Тетяна Марківна. Коли ми бачилися востаннє, вона була дуже схвильованою — чекала на Сашка в Борисполі. Тепер Тетяна спокійна й задумлива, хоча, звичайно, переймається долею сина, який оговтується після полону.

«Привезла для сина домашнього, — каже вона. — Бо вдома він ще не був, святкував і Новий Рік і Різдво в Києві».

Тетяна Марківна все ще переживає за долю сина Олександра, про те як проходитиме лікування та реабілітація після тривалого полону Фото: Олександра Чернова/Громадське

В Олександра контузія, залишилися осколки в тілі. Якої саме допомоги він наразі потребує, з’ясовують лікарі.

Палату Олійник ділить з побратимом Іваном Лясою. Той потрапив у полон під Донецьким аеропортом у селі Спартак, це був його перший бій. Сашко одразу взявся готувати чай, пригощає цукерками.

Настрій у хлопців хороший, вони жартують:

«Спочатку ми чекали що нас на Миколая поміняють, потім що до 25 числа. Я думав, усе ж таки 25-го, навіть пляшку коньяку програв», — сміється Олександр.

Хлопці згадують побратимів, з якими сиділи в Макіївській колонії в сусідніх камерах. Їх теж мали звільнити, але наразі вони залишаються в полоні. Сашко каже, дізналися про те, що мінятимуть не всіх з Макіївської колонії напередодні обміну ввечері:

«Коли ти їдеш з полону, приходять до тебе «чорти», дають аркуш і кажуть: пиши, що тебе утримували нормально, медичну допомогу надавали, що претензій жодних не маєш».

Олександр готує чай та пригощає печивом та цукерками — гостинцями від волонтерів Фото: Олександра Чернова/Громадське

Олександр чув прізвища, які називали в сусідніх камерах — Олійник, Лазаренко, Герасименко... Наступного дня їх повезли на обмін. З Макіївської колонії, де ще рік тому вдалося побувати народній депутатці Надії Савченко, яка, власне, й опублікувала списки полонених, мали обміняти 37 полонених.

Нині в полоні залишається ще шестеро з тих, кого повинні були звільнити 27 грудня. Це військові Олександр Коріньков, Сергій Глондар, Богдан Пантюшенко та Роман Совков, і двоє цивільних — Олександр Поляков і Роман Твердой.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ «Мамо, не плач, я вже дома» — спецрепортаж Громадського про звільнення заручників

До палати заходить Вікторія Пантюшенко — дружина полоненого Богдана. Мати Олійника обіймає її як рідну — разом вони пройшли через різні акції та мітинги, які влаштовували, щоб нагадати про забутих у полоні рідних, навіть кілька діб простояли під Верховною Радою.

Вони підтримували одна одну, ділилися новинами, збирали передачі й разом читали їхні листи. Вікторія радіє за хлопців, але її чоловік усе ще залишається в полоні.

«Сказали, що закінчаться канікули в Мінських переговорах (наступний раунд переговорів у Мінську запланований на 18 січня — ред.) і будуть якісь конкретніші дії, зараз ніхто не працює», — ділиться новинами Вікторія Пантюшенко.

Дружина Богдана Пантюшенка Вікторія (праворуч) досі чекає чоловіка з полону Фото: Олександра Чернова/Громадське 

«Звісно, всі хочуть відпочити, просто спочатку треба по максимуму полікуватися. Хлопців відправляють на західну Україну, може в Трускавець. Це нормально, треба відволіктися, звикнути до цивільного життя», — каже Олександр Олійник.

Відсвяткувати Новий рік Сашка з лікарні забирали до себе друзі. Каже, в місті з незвички аж розгубився, а надто коли спустився в метро:

«По ескалатору ходжу, роззираюся, а мене під руки тримають, щоб ніде не впав. Звичайно, якщо півтора роки не бачив навіть сонця, тільки через ґрати, воно якось незвично».

Він спокійно розповідає про будні в полоні: як годували, чим займалися цілими днями. Ще півтора роки тому їх виводили на роботи, дозволяли телефонувати рідним, дивитися телевізор. Та що менше часу залишалося до обміну, то суворішим ставав режим:

«Прокидаєшся від того, що гримить замок і відкривається «годівниця». Далі розминка, зарядка. Прогулянка, можна вийти, поспілкуватися трохи. Гуляти виводили по дві камери, то можна було неголосно перегукуватися. Потім… що хочеш, те й роби. Книжки в нас були, ми всі прочитали, потім мінялися. Мамка присилала наші місцеві газети. Цікаво ж, що в країні відбувається».

Олександр розповідає про «тюремні» будні: як їх годували, чим займалися цілими днями Фото: Олександра Чернова/Громадське 

Умови утримання були різними. Усе залежало від гуманітраної допомоги, яку привозили в самоназвану «ДНР». Часто виручали посилки, коли їх дозволяли передавати:

«Першим, хто дійсно привіз посилку, був Рубан. (Володимир Рубан неофіційно займався питаннями допомоги та звільнення полонених в організації «Офіцерський корпус» — ред.) це було перед Миколаєм, як раз коли поміняли Тараса (рік тому — у грудні 2016 року з полону звільнили Тараса Колодія — лвів’янина, якого називали «наймолодшим кіборгом» — ред.), а до того півроку ми як бомжі були. Не бачили ні зубної пасти, ні мила. Гуманітарка зайшла, Червоний Хрест, наприклад, нам почали давати масло, цукор. По яйцю вареному давали, потім ми ділили їх, а потім хоп! і все зникло — їли свиняче «кашло».

Сашко розповідає, що їм дозволяли дивитися телевізор, зокрема й українські канали.

«Дивилися новини, на вихідні — якісь фільми. Місцеві новини теж дивилися. Едуарда Басуріна, так званого «заступника командира» армії «ДНР», називали дідом Панасом. «Бо казки розповідав», — сміється Олійник. А от самоназвану омбудсменку «ДНР» Дар’ю Морозову, представницю в Мінську і займається полоненими, називали Дарка-поштарка:

«Приїхала Морозова до нас і таку тему задвигає: я була в бабки, вона мені нашептала, що скоро маю вас поміняти. Те «скоро» більше року продовжувалося. Приходить згодом і каже: передавали ваші листи, я не взяла. Я що поштарка якась, щоб листи носити. От і стала вона в нас «Даркою-поштаркою».

«Дозволяли дивитися телевізор, українські канали також» — каже Олександр Фото: Олександра Чернова/Громадське 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Вибачатимуся перед сином за те, що так довго його звільняли», — мати полоненого Олександра Олійника

Після лікування Сашко планує навіть навчатися, а от з психологом спілкуватися не хоче, про це вони з матір’ю постійно сперечаються:

— Чого мені до нього йти?

— Треба, може він тобі щось порадить.

— Що він може порадити. Мамо, не накручуйте себе. Що було, то загуло. Сторінку перегорнув і живеш далі.

— Але ти й мене зрозумій: діти для батьків є дітьми, доки їхні батьки живі.

— Ти вже нічого не зміниш, не треба зважати на те, що було в минулому. Треба проаналізувати, зробити висновки, щоб у подальшому таке не повторилося. Про це треба забути.

Олександр Олійник з мамою Тетяною у лікарняній палаті військового шпиталю Фото: Олександра Чернова/Громадське