ENRU
BBC

«Вибачатимуся перед сином за те, що так довго його звільняли», — мати полоненого Олександра Олійника

Обмін полоненими застиг у режимі очікування. Застигли в невіданні й ті, хто сидять у неволі, і ті, хто вже кілька років чекає додому рідних. Офіційно українська сторона готується до передачі в’язнів, а самоназвані «республіки» нарікають, що переговорники затягують процес. Тим часом рідні наряджають ялинки, складають різдвяне меню й готують подарунки тим, на кого так довго чекають.

Відстежує всі новини про обмін, гортає листи від сина й хапається за слухавку щоразу, коли чує дзвінок, Тетяна — мати полоненого військового Олександра Олійника. На повернення сина жінка чекає майже три роки й понад рік не чула його голосу. На день народження хлопець надіслав їй листівку, яку зробив власноруч.

Вона постійно їздить зі світлиною Сашка на акції до Києва — боїться, що про нього забудуть. Чому жінка хоче вибачитися перед сином, коли його нарешті побачить і чому побоюється, що той розчарується, повернувшись додому — пані Тетяна розповіла Громадському.

Мати полоненого військового Олександра Олійника Тетяна Фото: Олександра Чернова/Громадське

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми його знайшли, тепер — найдовші дні очікування», — батько полоненого в «ЛНР» Валентина Богдана

Тетяна Марківна мешкає в селі Батьків, за п’ять кілометрів від міста Радивилів Рівненьскої області. Щойно випав сніг, замерзає озеро, на березі якого стоїть будинок. Вона порається на подвір’ї, годує  індиків, кролів, показує нам господарку.

— Ще мали коня, але довелося здати, бо слабий був. Сашко на ньому катався іноді. А тут свині. Одну тримали, Сашка чекали, але зарізали, а от інша на нього ще чекає. Сподіваюся, скоро вже буде вдома.

Зі стайні жінка виносить газету, якою збирається розпалювати пічку, коли бачить на останній сторінці статтю про полонених, і зараз же читає:

— А чия оце історія, я їх усіх майже знаю. От на цьому фото Сашко теж є, а це ми на акції і я плакат тримаю.

Пані Тетяна живе в селі Батьків у Рівненській області Фото: Олександра Чернова/Громадське

Чекаючи нас у гості, Тетяна Марківна наготувала на цілу армію, відмовитися від частування не виходить — «поставте свою камеру, нікуди вона не дінеться, я вам потім усе розкажу». Але розповідати починає одразу:

— Він же і в Іраку воював. У нього взагалі 12 років військового стажу. Учився на шофера, а потім в армію пішов та вирішив військовим бути. Коли хотів в Ірак поїхати, ми повинні були підписати за нього документи, що дозволяємо — молодий був іще. Ми його відпустили. Звісно, переживала, не спала ночами, постійно телефонувала. Цього разу вже й не питав ніхто.

Тетяна має власне господарство, порається у дворі, годує індиків, кролів Фото: Олександра Чернова/Громадське

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За сином у «ЛНР»: Як мати шукає військовополоненого Валентина Богдана

Олександр Олійник потрапив у полон 9 лютого 2015 року, за тиждень до «котла» в Дебальцевому. Служив у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади Збройних сил. Мати розповідає, що з того часу, як Сашко пішов на передову, намагалася телефонувати щодня, якщо син не мав особливих завдань. Коли два дні поспіль не вдавалося зв’язатися, жінка почала хвилюватися, а потім їй подзвонили товариші по службі Саші й розповіли, що син у полоні:

— Не можу навіть сказати, що я тоді відчула. Просто земля пішла з-під ніг. У полоні на своїй землі, — очі Тетяни Марківни заливаються сльозами.

Уже згодом від тих, кого звільнили, жінка дізналася, як її сина брали в полон. Це зняли журналісти російських каналів і виклали в YouTube. Тетяна каже, що їй довго не показували те відео, але тепер на акціях на підтримку полонених вона тримає в руках роздруківки з ролику.

Це сталося поблизу селища Логвинове, Олександр їхав у машині з товаришем, коли їх почали обстрілювати. Він був у бронежилеті, його друг — ні. Хлопець накрив собою побратима. Тетяна Олійник розповідає: мати хлопця, якого врятував Сашко, каже тепер, що в неї два сина.

— Над ними Божа рука була, я впевнена. Бо їх могли просто розстріляти. Один кричав «добий його, добий», а інший — «не треба».

Скріншоти з відеозапису російських журналістів у день, коли Сашко потрапив у полон. Олександр Олійник служив у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади Збройних сил України, полонений 9 лютого 2015 року, за тиждень до «котла» в Дебальцевому Фото: Олександра Чернова/Громадське

Сашка поранили в голову, очевидно, його лікували. Уже потім він зателефонував матері. За її словами, вона не встигла навіть нічого зрозуміти, просто почула: «Привіт, мамо. Я живий і здоровий, у полоні. Не хвилюйся». Жінка не змогла нічого сказати, тільки плакала. Згодом Сашко почав дзвонити частіше, його та інших полонених відправляли на роботи в окуповану Горлівку та в Донецьк. Ремонтував машини.

— Його допитував сам Захарченко. Він нічого мені не казав, то вже хлопці, що були разом з ним говорили. Ставили під стінку, ніби розстрілювати. Питали — «яке твоє останнє бажання». Він сказав: «щоб тіло відправили додому». Тяжко там було. Йому напилком пиляли зуби, а потім вибивали.

«Над ними Божа рука була, я впевнена. Бо їх могли просто розстріляти», — розповідає Тетяна про сина та його бойового товариша Фото: Олександра Чернова/Громадське

Тетяна Марківна підтримує зв’язок з іншими матерями й дружинами полонених військових і тих, хто вважається зниклими безвісти. Зустрічаються в Києві або у Львові. Обмінюються новинами, читають одна одній листи, щоб більше знати про те, як живуть їхні хлопці.

Сьогодні головна тема — обмін 74 на 306, який уже на всіх рівнях пообіцяли провести до Нового року. Радіють навіть ті, хто не знає достеменно, чи живий їхній вояк, але все одно радіють за всіх. Тетяна каже, що краще не сподіватися заздалегідь, щоб потім не розчаруватися. Жінки підіймають келихи, але замість тостів моляться, щоб їхні сини повернулися додому якнайшвидше:

— Він мені от що на день народження прислав,  — показує аркуш, на якому кольоровими олівцями намальовані квіти й метелики. Під зображенням охайним почерком виведено: «Вітаю з Днем народження Вас, мамо. Від сина Саші».

Такі листи передає жінкам Комітет міжнародного Червоного хреста. Через них рідні намагаються також передати ув’язненим посилки. Але виходить не завжди.

— Іноді не доходять, чи з них виймають те, що ми посилаємо. Ось, наприклад, цукор-пісок не можна, тільки рафінад. Та що я в тому цукрі сховати можу? Іноді й зовсім нічого не передають, хоч хлопці складають списки, чого потребують насамперед. Там навіть шампуню нема. Раніше дозволяли передавати, а потім, як їх до колонії перевели, — забороняють усе. І не дзвонить через те вже рік. Голос його забула, коли чула.

Листи від Олександра Фото: Олександра Чернова/Громадське

Військовополонених, яких спочатку тримали в підвалі в Донецьку, перевели до Макіївської колонії. Саме туди рік тому їздила народна депутатка Надія Савченко разом з неофіційним переговорником Володимиром Рубаном. Тоді Савченко привезла список прізвищ тих, кого побачила в камерах, і розповідала про умови утримання полонених в колонії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Списки Савченко»: кого хочуть обміняти бойовики»

Жінка читає подругам останній лист від сина, датований 4 грудня. Раптом дзвонить телефон. Вона хапком шукає його по кишенях — «а раптом малий дзвонить». Але ні, цього разу не він.

Нині в самоназваній «ДНР» їх хочуть «судити» — звинувачують у «тероризмі». Мати хвилюється, щоб Сашка не перевезли туди, де вона не зможе його знайти, але син заспокоює:

«Ми своєї вини не визнали. Це просто якийсь абсурд. Та й хто вони такі, щоб нас за щось могли судити. Ми міцні як скеля, а крепучі, як кремінь. І все, що нас не може здолати, робить нас ще сильнішими» — це улюблені рядки Тетяни, що їх перечитує знов і знов.

Тетяна (на фото праворуч) підтримує зв'язок з іншими матерями й дружинами полонених військових і тих, хто вважається зниклими безвісти. Зустрічаються в Києві або у Львові, обмінюються новинами, читають одна одній листи від полонених хлопців Фото: Олександра Чернова/Громадське«Упаду на коліна й благатиму пробачення, що так довго їх звільняли» — каже Тетяна про день, коли нарешті побачить звільненого сина Фото: Олександра Чернова/Громадське

Онука Тетяни Марківни прикрасила ялинку — вона теж чекає на хресного тата. Показує іграшки, які він дарував і світлини, де тримає малу на руках. Тетяна гортає альбом з армійськими фотографіями сина. Тут і Ірак, і молодий Сашко в казармі веселиться разом з бойовими товаришами.

— Вони, бідні, думають, що в нас тут усе вже помінялося в житті і в державі, бо скільки часу їх не було. Я дуже боюся, щоб вони не розчарувалися, коли прийдуть.

Жінка знає, що син повернеться з полону не таким, як був раніше, потребуватиме допомоги й підтримки. Не знає, яким буде день, коли побачить сина, але каже, що вибачатиметься:

— Упаду на коліна й благатиму пробачення, що так довго їх звільняли. Щоб вони нас простили за те, що дуже довго боролися за їхнє звільнення. За те, що вони перенесли за всіх нас. Віддали стільки молодого життя — це ж три роки викреслені. От за це проситиму пробачення.


Згідно з останніми домовленостями на переговорах тристоронньої контактної групи в Мінську, обмін полоненими у форматі 74 на 306 має відбутися до новорічних свят. Точну дату переговорники не називають. На сьогодні, за словами представників в обмінному процесі, триває підготовка для передачі ув’язнених на підконтрольній уряду території.