У війську менше театральності й самозакоханості, натомість більше щирості та справжності. Це дає відчуття щастя — філософ

Що таке щастя з погляду філософії і як його досягнути?

Античні концепції щастя, ще дохристиянські, пов'язували це явище з чеснотою. Тобто щасливою є та людина, яка реалізує певну чесноту. Цю концепцію трішки забули в модерний час, бо щастя почало ідентифікуватися з гедонізмом, насолодою, задоволенням потреб. 

Тобто якщо ти, умовно кажучи, від природи добрий, то маєш розвивати це?

Так. Щастя — як реалізація чогось більшого, ніж ти сам. Це давньогрецька й давньоримська стоїчна концепція. Вона, в принципі, є в нашій традиції. Наприклад, Сковорода проводить чітку паралель між щастям і відчуттям себе частиною чогось. 

Це також присутнє в інших цікавих мислителів XX століття, наприклад в Абрагама Маслоу. Всі знають його Піраміду. Але мало хто бачить його як філософа щастя. Він же був психологом і дійшов висновку, що щасливою людина стає тоді, коли реалізує певну чесноту, яка поєднує багатьох людей.

Чим тісніший зв'язок із тим, що почалося раніше і триватиме довше, ніж ти й твоє життя, тим більше ти відчуваєш наповненість і щастя. Тобто є певний зв'язок між античною етикою, нашим Сковородою і сучасними дослідженнями.

І Маслоу, і Сковорода з його сродною працею говорять також про наше самовираження. Ідеться не про те, що людина хоче зараз робити, а про вираження її внутрішньої сутності, реалізацію потенціалу. І я також вважаю, що ця повнота є складовою щастя.

Щастя, без сумніву, пов'язане з майбутнім. Тобто з відчуттям того, що в тебе є завтра, тобі є куди рухатись. І це проблема. Зараз у багатьох західних суспільствах спостерігається розчарування. Вони не відчувають, що завтра буде краще.

Тобто для мене ці три елементи — реалізація чесноти, вираження внутрішньої сутності та розуміння того, що в тебе є майбутнє — і є визначенням щастя.

Звучить класно, та мені здається, що це своєрідна вища матерія. А в чому щастя для людей, яких цікавить не духовний розвиток, а приземленіші речі: піти на роботу, поїсти, розважитися?

Не думаю, що це «висока матерія». Кожна людина хоче, щоб визнавали її особистість і якості, особливо в наш індивідуалістичний час. Нам добре, коли ми в чомусь найкращі чи просто є хорошими працівниками, коли нас потребують. Кожна людина хоче бути потрібною.

А коли нас потребують? Коли ми реалізовуємо те, до чого найбільше схильні, свої внутрішні задатки, здібності й певну чесноту. І навіть приземлені професії — механік чи працівник шиномонтажу — усім потрібні.

Коли до нього вишикувалася черга з автомобілів, і він думає: ой, який я класний майстер?

Так, до нього не йтимуть, якщо він погано виконуватиме свою роботу. Я бачив на шиномонтажі багато людей, які сумлінно працюють. Інколи довший час, ніж треба, і деколи втрачаючи наступних клієнтів, але не халтурять. Вони розуміють: якщо погано виконають замовлення, то не відповідатимуть чесноті своєї роботи.

Зрозуміло — реалізація чесноти, яку ти розвиваєш. Але ж це більше стосується професійного контексту. В особистому ми хочемо бути потрібними просто так, а не за те, що в чомусь найкращі. Щоб нас любили і приймали, якими ми є.

Люблять просто так здебільшого тільки в родині. Можливо, у деяких дружніх стосунках. Та ви маєте рацію, що це, мабуть, теж важливий елемент щастя — інтерсуб'єктивність. Тобто певний емоційний зв'язок, присутність тих людей, що приймають нас такими, які ми є.

Що зробити, аби стати щасливою людиною? 

Дуже важливо змолоду шукати своє призначення, свій шлях. Тобто відчувати сродну працю, про яку говорив Сковорода.  Це головне — власний унікальний шлях, який є реалізацією внутрішньої сутності: до чого лежить твоє серце.

Пробувати різне, поки не зрозумієш: ось це приносить тобі задоволення, радість і щастя. А як знайдеш — розвиватися в цьому.

А якщо людина лише намацує шлях або ще далека від його пошуку, це ж не означає, що вона нещаслива, правильно?

Ні, не означає. Однак я повторюся: щастя — у виході за межі себе. Турбота про інших дає щастя. Ти про когось турбуєшся, хтось про тебе. Усе це перехрещується, стає мережею турботи.

Треба знайти баланс між індивідуальним і служінням чомусь великому, щоб у ньому не розчинитися, не вигоріти, не втратити здоров’я.

Маю запитання про війну. Товариш написав із війська, що неочікувано для себе зрозумів: щасливий, як ніколи досі. Когось урятував, десь був успішним у бою. Тобто на війні проявилися його найкращі риси?

Думаю, на це є кілька причин. По-перше, на війні стосунки між людьми стають інакшими, там більше братерства й емоційного зв'язку, натомість менше егоїстичного індивідуалізму. Тобто людина більшою мірою виходить за межі самої себе. Коли вона рятує чиєсь життя чи коли хтось рятує її — це найвищий прояв цього явища. Зв'язок між бійцями стає ціннішим, міцнішим.

Мені здається, що у війську більше щирості та справжності, водночас менше театральності й самозакоханості. Можливо, це й дає відчуття щастя.

Але я б не узагальнював: у війську дуже багато нещасних людей, тож не треба романтизувати війну.

Звичайно. Це один з варіантів. Чи змінилося поняття щастя для українців до війни і зараз? Чи не звелося воно до простіших речей: пережити ніч, почути голос коханої людини, дізнатися, що хтось не загинув?

Я  думаю, що наша ситуація — це сприйняття життя у точці, коли воно може зникнути. І, відповідно, ми цінуємо ці речі значно більше, ніж люди, для яких вони гарантовані.

Коли ти знаєш, що твоє місто може зникнути чи вже зникло, або вимушений його покинути, то любитимеш його значно більше, ніж тоді, коли просто живеш і відчуваєш роздратування через погану архітектуру та комунальні послуги. Тобто відчуття крихкості життя змушує цінувати його значно більше, а відтак задовольнятися меншим, набагато меншим.

Проблеми зі щастям у сучасному світі дуже часто пов'язані з тим, що люди вимагають набагато більшого від життя, ніж раніше. І що більше вони вимагають, то сильніше фрустровані й незадоволені. 

Мені здається, що війна взагалі відсуває проблему щастя на задній план. От я говорю з людьми, які проходили через дуже страшні речі. Я їх не питаю, чи вони щасливі, але бачу, що посміхаються, радіють. Вони пояснюють, мовляв, ми пройшли через точку, коли усе це могло зникнути. 

Чи можна їх зараз назвати щасливими? Не думаю, адже вони втратили домівки. Але сам факт того, що вони та їхні рідні живі, важливіший, ніж якийсь ідеал щастя.

Тобто щастя — це розкіш, і воно можливе в тих суспільствах, які живуть благополучно. Можна так сказати? 

Думаю, можна.

Що ви порадите читачам, які хочуть стати щасливими?

По-перше, звертати увагу на дрібниці й уявляти, що сталося б, якби їх не було. Ти виходиш зранку і відчуваєш свіжість вітру. А що було б, якби не відчував цього вітру? Пам'ятаю, у фільмі «Пірати Карибського моря» капітан Барбосса, який був мертв'яком, не відчував вітру, що б'є в обличчя. Для нього це було великим стражданням.

Відчуття крихкості, скінченності й обмеженості нам підказує, що треба його цінувати тут і тепер. І це дає відчуття щастя. Це велике мистецтво —  відчуття моменту. З цього треба починати.

Наступне: заглиблюватися в себе й аналізувати, що я роблю найкраще — і кожного дня робити це. Якщо ти працюєш у супермаркеті, щось продаєш, а маєш нахил до музики, то треба займатися музикою щодня. Без практикування тих речей, до яких маєш хист, не станеш найкращим. Потім, можливо, ти записуватимеш свою музику, займатимешся  перформансом або вчитимеш дітей.

Як люди тренують свої тіла, коли ходять у спортзал, так мають тренувати і свою сутність, тобто вирощувати її. У кожному з нас є цей ембріон. Хоч як це парадоксально: спочатку ми народжуємося як тіло, а потім маємо народити свою сутність. І це вимагає щоденної роботи.

А ця сутність старіє, як і тіло? Чи це постійний розвиток?

Може старіти, якщо ти припиняєш цим займатися, якщо став на шлях інерції. От коли здається, що ти вже її виростив, одразу починається деградація.

Класична фраза про те, що треба постійно розвиватися. Тільки зупинився — кінець. Що ще?

Починати із сенсорики, з тілесних задоволень — і поступово йти до сутнісних речей. До того, що всередині тебе. І найвищий, на мою думку, рівень — іти до цієї чесноти. До її реалізації у власному житті.

Ви маєте на увазі талант, так?

Ні, це чеснота, як-от мужність, розум чи емпатія. Іншими словами, це  талант, який приносить благо іншим людям.

Ви щойно змусили мене задуматись. Усе життя я в журналістиці, можливо, не тому, що в мене виходить писати тексти, а тому, що так я реалізую емпатію, яку маю від природи?

Так і є. Кожна професія пов'язана з певною цінністю, чеснотою. За професією суддів має стояти справедливість, в ідеалі туди мають іти люди з загостреним почуттям справедливості. На жаль, зараз це далеко не так, але має бути.

У журналістів це може бути емпатія, прагнення чесності чи бажання досліджувати, розкривати загадки. Без сумніву, за кожною професією стоїть якась чеснота.