Обривати і звʼязувати нитки. 90 років без дому, але зі свободою

Майя. Її врятувало село

1936 рік, село Самсонове. Шестирічна Майя сиділа на лавці біля сільради. Її помітив голова колгоспу. Зʼясувалося, що дитина — сама, бо втратила свою прийомну сімʼю: її заслали на Соловки. За три роки до цього рідних тата й маму Майї розстріляли як куркулів.

Рідні батьки Майї мешкали в Тельмановому — одній з перших німецьких колоній на Донеччині. Німців з тих країв виселили після Другої світової. Це була наймасовіша депортація нацменшин — приблизно півтора мільйона радянських німців вигнали до Західної Європи.

Осиротілу Майю оселили в місцевої жінки. Зрештою, вона залишилася в цьому селі. Її направляли жити то до однієї, то до іншої сімʼї, яким за опіку нараховували трудодні. Дитину рятувало буквально все село, не було когось конкретного, хто б її постійно любив і виховував. Справжнього імені дівчинки теж не знали. Майєю вона стала, бо її день народження записали на 1 травня — День солідарності трудящих. 

Потім була Друга світова війна, депортація в Німеччину, робота служницею в німецькій сімʼї та повернення додому, але голодного 1946 року вона знову втрачає все — Майю засилають у Сибір за збирання колосків. Вона перетирала ці колоски на кашу і так годувала своє немовля. Але дитина все одно невдовзі померла. 

У Сибіру Майя зустріла Костянтина Канєва, він теж відбував заслання. Уранці познайомилися, а ввечері вже зʼїхалися в одному бараці. До Самсонового вони повернулися вдвох уже з двома дітьми — аж у середині 50-х років. 

У колгоспі не схотіли давати роботу колишнім вʼязням, тож добробут створювали, лише покладаючись на власні сили. Зрештою, розбудували чимале господарство, їх сприймали в селі ледве не як куркулів. 

Майю вважали дивачкою, вона не була схожа на інших селян. Мала велику бібліотеку, багато читала. Допомагала односельцям, але потім чула від них зневажливі відгуки. Зрештою, наприкінці життя взагалі розчарувалася в людях, довіряючи лише сімʼї.

Григорій. Вигнанець до Нью-Йорка

Григорій Філімоненко був німцем за походженням, до Другої світової війни проживав у Бессарабії. 1938 року потрапив до Вермахту, де прослужив до 1945 року, поки його не взяли в полон британські війська. Повернутися в рідне село «зраднику Батьківщини» не дозволили, але дали вибір — переселятися на Донбас чи в Казахстан. Та й не було куди вертатися. По суті, 1940 року радянська влада окупувала Бессарабію і депортувала з регіону понад 90 тисяч місцевих німців.

Чоловік оселився в Нью-Йорку на Донеччині. Він був дуже хорошим столяром, чим і заробляв на життя. А ще мав невелику таємницю. Григорій був католиком та до початку «перебудови» свої релігійні свята відзначав ховаючись. 

Григорій ненавидів Радянський Союз, хоч ніколи про це вголос не говорив. Коли його син захотів вступити в Компартію, чоловік попередив: «Якщо ти це зробиш, у мене сина не буде».

Анна. Розвʼязати вузлики

Анна Чижова була улюбленою онукою Майї і слухачкою її історій. Батьки Анни розлучилися, коли їй було 10. Бабуся відразу забрала онуку в село і почала вчити її шити ковдри. Для цієї роботи потрібна довга нитка без жодного вузлика. Розкручування вузликів потребувало чималого терпіння і наполегливості. Пізніше, коли вже Анні довелося залишити рідний дім, вона зрозуміла, що, даючи це важливе завдання, бабуся перемикала її з травми через розлучення батьків на творення чогось нового.

У селі начитану кучеряву дівчинку з міста відверто висміювали, швидко вигадавши їй образливе прізвисько. Називали словом «отец», яке вона використовувала замість звичного в цих краях «батя». 

Коли Анна в пориві захвату цитувала щось комуністичне, дідусь кахикав і виходив із кімнати. Одного разу дівчина запросила їх на свято, яке відбувалося в шкільній їдальні, однак Майя відмовилася йти, сказавши, що там висить портрет чоловіка, який розстріляв її батька. У часи її дитинства там висів портрет Сталіна, і бабуся ніколи навіть не переступала порога цієї їдальні.

Юрій. Пошуки ідентичності

Юрій Філімоненко був улюбленим онуком Григорія Філімоненка. А ще першим новонародженим у першому пологовому будинку селища Новгородське. За часів юності діда це селище називалося Нью-Йорком (1 липня 2021 року парламент ухвалив рішення про повернення селищу історичної назви).

Онук теж виріс, не маючи поваги до комуністичної ідеології. Не ностальгував за СРСР, не сприймав проросійські наративи. Навчався у Львові на початку 90-х, слухав рок-музику, вступив до новоствореної Спілки незалежної української молоді, мати шила йому червоно-чорні прапори. 

У жовтні 1990 року Юра разом зі ще кількома людьми поставив намети в центрі Донецька й оголосив голодування на знак підтримки вимог, які висували студенти в Києві під час Революції на граніті. 

Водночас уже в 17 років Юрій побував у Польщі, де побачив, що люди можуть жити зовсім інакше. Увесь цей різноманітний досвід зрештою дав можливість сформувати свою ідентичність і певну незалежність у світогляді.

У певний момент Юрій пішов стопами діда і прийняв західний католицизм. Йому сподобалися упорядкованість і цільність у цій християнській конфесії. 

Донецьк. Липкий жах і зниклі безвісти

Ми сидимо в трикімнатній квартирі на Молдаванці в Одесі — першому за багато років повноцінному, хоч і орендованому житлі Юрія, Анни та їхніх дітей — 21-річного Антона і 17-річного Єгора. Десять років тому їм довелося стати вимушеними переселенцями, повторивши долю своїх близьких через політику росії.

Коли в Києві почався Євромайдан, Юрій і Анна підтримали протестувальників, хоч практично всі їхні родичі були проти. У Донецьку ходили на акції протесту. Кажуть, як правило, за Євромайдан були ті, хто побував у Європі й цікавився чимось ще, крім того, що показують по телевізору, і цін у магазинах. Але був іще один запобіжник від пропаганди — історична памʼять, яка не давала забути, що нічого хорошого від росії чекати не варто. 

Місто захоплювали агресивні проросійські сили, переслідуючи людей із жовто-блакитною символікою і маючи значну підтримку місцевих. Останньою краплею, після якої почалися справжні репресії, стала пожежа в Будинку профспілок в Одесі, в результаті якої загинув 31 проросійський активіст, але водночас спробу сепаратистів захопити місто зупинили.

«Було відчуття жахливого, липкого страху. Ну ось зараз вони зайдуть — і що ти будеш робити? Ти ж ніхто проти них», — згадує Анна той час. Юрій додає, що в певний момент в Донецьку стало дуже багато оголошень про пошук зниклих безвісти.

З Донецька сімʼя Філімоненків виїхала 12 липня 2014 року. Уже ввечері район, де вони жили, почали обстрілювати росіяни. Новим містом для життя вони обрали Одесу. 

У Донецьку залишилися два брати Юрія. Старший Олег відразу став на бік сепаратистів, а згодом втік до Москви. Молодший Руслан недовго воював за так звану «ДНР» і зараз живе на окупованій росією території. 

«Ми були дружні, один за одного завжди заступалися. Зі старшим братом у нас було багато спільних друзів, і ми були дуже схожі, настільки, що нас часто плутали. Кожен із нас зробив свій вибір 2014 року», — сумно говорить Юрій. 

Якийсь час вони перебивалися в передмісті Одеси, поки в червні 2016 року разом з іншими людьми не захопили аварійний будинок у центрі міста, на вулиці Успенській, перетворивши його на сквот для переселенців. Там я і познайомився з Юрієм і Анною та впродовж кількох років знімав історію про цей будинок.

Коли все починалося, мешканці сквоту боролися за права переселенців, зокрема й за право на доступне житло. З часом від цієї єдності не лишилося й сліду. У будинку на Успенській досі живуть самосели, однак там уже понад рік немає електрики, а головне — зникло відчуття спільної справи.

Знайти своїх. Пекло й Ангел

Юрій пішов воювати з перших днів повномасштабного вторгнення. Спершу на Миколаївщині, потім на рідній Донеччині, під Ямполем, у складі 79 бригади. Наприкінці квітня 2022 року російські війська прорвали фронт у тому районі. Зник звʼязок із командуванням, і Юрію разом із побратимами довелося самотужки вибиратися з оточення, не розуміючи, де свої, а де чужі.

Виходив пʼять діб. Коли можна було, спав у підвалах, бліндажах, одного разу навіть у болоті довелося заночувати, замерзаючи від холоду. Постійно молився. Щоб переплисти через Сіверський Донець і потрапити до своїх, довелося атакувати російський блокпост. Коли перепливали ріку, потрапили вже під вогонь українських військових. Але всі вижили: з 12 людей, які виходили тоді з оточення в групі Юрія, був тільки один поранений. 

Потім була перевірка, конфлікт із командуванням і звинувачення у самовільній здачі позицій, за яку світила вʼязниця. Юрій говорить, що на нього намагалися повісити всю відповідальність за провал оборони і втрату території. 

Від увʼязнення чоловіка врятував юрист із позивним Ангел. Після тих подій Юрій перевчився на артилериста і зараз воює у складі 148 артилерійської бригади.

Юрій знову воював у Ямполі вже як артилерист наприкінці вересня 2022 року, коли українські війська під час контрнаступу звільнили цю територію.

Нитки між людьми

Ангела знайшла Анна через знайомих по волонтерській діяльності, в яку вона занурилася ще до початку повномасштабної війни. Втрата дому спонукала її вперше в житті розпочати власну справу — вона відкрила невелике ательє на отримані для переселенців гранти. 

Анна знову працює з нитками, ніби зашиває ними травми. Зараз у її майстерню часто приходять військові та їхні дружини. Щонеділі в підвальному приміщенні, яке вона орендує, збираються жінки зі схожими життєвими історіями й шиють подушки та білизну для поранених.

Десять років у кишені валізи

Питаю Юрія й Анну, що вони втратили, а що здобули за ці десять років без свого постійного дому. Вони несподівано і майже в один голос відповідають, що за великим рахунком нічого, крім житла, і не втратили, а от їхні діти ще довго будуть носити з собою травматичний досвід. Бо разом із домом у них забрали й дитинство.

«У перший рік у нас навіть на продукти не було коштів, ми ледве виживали. Діти схудли, але для того, щоб бабуся не плакала, бачачи які в них запалі щоки, вони під час фотографування їх надували», — усміхається Анна. 

Їхні діти, Антон і Єгор, приїхали без нічого в місто, де діти мали все. Вони й досі неохоче витрачають гроші на додатковий одяг, побоюючись, що потім їх може не вистачити.

Травма Єгора каналізувалася у величезну колекцію мʼяких іграшок із гуманітарної допомоги, які він збирав, заселяючи свій внутрішній світ бодай так, якщо вже інших іграшок батьки не можуть придбати.

«Десять років я провела в якійсь потаємній кишені своєї валізки. Тільки зараз я це усвідомила. Весь цей час ми не мали свого постійного житла і жили ніби на валізах», — сумно зізнається Анна. 

Але Юрій і Анна для самих себе досвід втрати дому змогли перетворити на нові звʼязки й можливості.

Подолати травму

2002 року в Лондоні опублікували книгу грецького психолога Реноса Пападопулоса «У чужому домі. Травма вимушеного переміщення. Шлях до розуміння і одужання». На сьогодні це одне з найважливіших досліджень соціальних і психологічних процесів, які відбуваються з вимушеними переселенцями у всьому світі. 

Один із найголовніших меседжів книги — розвіювання стереотипу про те, що втрата дому — це завжди негативний процес, який завдає непоправної травми. Дослідник доводить, що зміна території проживання і навколишнього соціуму може відкрити для людини нові, невідомі для неї можливості. 

Подібний досвід означає часткову втрату відчуття ідентичності, але й може стимулювати активні дії із відновлення і переосмислення свого Я, пошук нових шляхів для самореалізації. Якщо тільки людина не затримується в стані навченої безпорадності й подовгу не залишається в ролі жертви, чекаючи лише на допомогу ззовні.

За десять років життя в Одесі Юрій і Анна набули нових друзів, стали соціально активними. Юрій у Донецьку працював будівельником, в Одесі опанував нову професію промислового альпініста, паралельно співпрацюючи з місцевою самообороною. 

Анна до 2014 року працювала бухгалтеркою і диспетчеркою ПК, а в Одесі відкрила власний малий бізнес і тепер, як і в дитинстві, долає негаразди роботою з нитками.

Але головне, що вони здобули, попри війну, — соціальні нитки. Бо вони опинилися серед своїх.

Юрій повернувся в Одесу на коротку відпустку. Сьогодні католицький Великдень, але він так і не виходить до церкви, бо остерігається обстрілів і просто втомлений, хоче відпочити перед поверненням на Донеччину. А поки вони обговорюють поточні справи й розповідають, що подалися на державну програму із забезпечення житлом для учасників бойових дій. Зрозуміло, що таке житло доведеться довго чекати, але вже як є. 

Головне, що зараз вони живуть хоч і сповненим радощів і болю, але своїм, вільним життям. І вірять у майбутнє.

Цей текст створений за фінансової підтримки організації Foundation for Polish-German Cooperation у межах серії матеріалів під загальною назвою «Травми війни».