Повернути час назад. Історія родини з Маріуполя, яка захищає дитинство доньки

Затишшя і буря

Маргарита народилася в Маріуполі та жила там до початку повномасштабного вторгнення. Про своє довоєнне життя дівчина говорить жваво та з усмішкою. Пригадує пляж, парк «Веселка», прогулянки із собакою та дуркування зі старшим братом. Вона говорить відкрито чітко до моменту, де ми торкаємося спогадів про 2022 рік. Вона враз змінюється в обличчі, довго мовчить і просить пропустити запитання на цю тему. 

Дідуся Маргарити не стало 2 березня 2022 року на її очах. Після кількох інсультів останній рік життя він практично не вставав. Останній паралізував тіло повністю, тож чоловік міг лише спостерігати за простором довкола.

«У них були дуже теплі стосунки. Маргарита його любила. Коли він уже не міг вставати, вона довго сиділа поруч та читала вголос. Батько казав мені, що почнеться війна. Я не вірила. Не хотіла. А він виявився правим», — розповідає про стосунки дідуся й онуки Ліна Кургузова, мама Маргарити. 

Родина жила у віддаленому районі Маріуполя. Після початку вторгнення старший брат Маргарити забрав її до себе — до багатоповерхівки на центральній вулиці Марʼїнській. Тоді там було спокійніше, ніж на околицях. Тоді Маргарита втратила зв‘язок із батьками на цілий тиждень.

«Ми залишилися, бо батько лежачий. У місті майже одразу зникли світло, вода, зв’язок. Тиждень ми прожили в підвалі. Батька та його ліжко огородили залізом і дерев’яними дошками. Усім, що знайшли. Він жив за кілька будинків від нас. Ми постійно бігали до нього, говорили з ним, заспокоювали під час обстрілів. Хтось із нас завжди був біля нього, ми не лишали його наодинці. Я казала, що то грім, аби він не боявся. Але, думаю, він усе розумів». 

Обстріли не припинялися. Одного дня прилетіло на їхню вулицю.

«Буквально в сусідський будинок і двір мого батька. Все горіло, люди кричали. А я біжу до батька і чую, як по паркану щось тарабанить. Я тоді не думала про це. Просто бігла. Це вже потім усвідомила, що то уламки, які могли мене вбити. І я дивом вижила». 

Після цього випадку вони завантажили батька в машину й переїхали до сина. Той вечір став для родини Кургузових щастям і трагедією водночас. Після розлуки мама нарешті обійняла дітей і переконалася, що вони живі й неушкоджені. Однак того самого вечора серце її батька не витримало.

Через обстріли та блокаду міста тіло залишалось у квартирі наступні три дні. Після отримання довідки про смерть із лікарні родина не змогла самостійно поховати померлого. Тіло відвезли до поховального бюро. Там його забрали українські військові. Як і де поховали — Ліна нічого про це не знає.

Прощання з Маріуполем

Березень 2022-го. Маріуполь в ізоляції. Постійні обстріли, люди живуть у підвалах. Щоб мати воду, топлять сніг. Їжу готують на багатті біля під’їздів. 

Маргариті на той момент було 11 років. Допомагає збирати хмиз, на сьомий поверх носить баклажки з водою. Не капризує.

«Голод був, їжу шукали, де могли. Мороз стояв — мінус 10 градусів. Ми вікна тримали відчиненими на випадок, якщо приліт буде поруч, щоб не зачепило вибуховою хвилею і не поранило уламками. Таке тоді траплялося часто. Нам доводилося кутатися в будь-які наявні теплі речі. Маргарита мовчки вдягала сусідський светр, яким би колючим чи неприємним він їй не був. Все робила. Допомагала. Вона дуже сильна в нас. Дуже». 

15 березня цивільні самі спробувати виїхати. Евакуації не було. Того дня з Маріуполя виїхали 160 приватних автівок. Кургузови не змогли. Ліна лише вийшла на зв’язок із рідними — повідомити, що вони живі. 

«Нам сусід сказав, що поруч із нами є багатоповерхівка, на якій пробивається зв’язок. Вона була найвища на вулиці Кірова. Коли я піднялася наверх, побачила, як усе місто горить. Я заціпеніла. Їхати? Куди? Як виїхати? Танки із “зетками” на мосту. Міста вже практично не було».

Кургузови виїжджали в день авіаудару по Драмтеатру, 16 березня 2022 року. Коли всі пасажири, тварини та речі вже були в авто, пролунав сильний вибух. 

«Ми почали їхати й побачили, що Драмтеатр горить. З нього вибігають люди просто нам на капот. Кидаються під колеса, стукають у вікна, кричать, просять їх забрати. У нас місця не було, тож ми до останнього нікого не брали. Але врешті забрали сім’ю. Їх було троє. І ще кішка».

Вони проходили десятки російських блокпостів, їх обшукували, питали про татуювання та цькували. «А чого ви виїжджаєте? Ми ж вас “асвабаждаєм”, вам же тільки краще буде! Київ уже наш! Вас там ніхто не чекає. Розвертайтеся!» — пригадує мама Маргарити.

«Ми не вірили в це. Їхали далі, зціпивши зуби. Бачили українські автобуси, які росіяни не пускали в місто. Нас обшукували, перевіряли телефони. Звісно, перед виїздом ми все повидаляли. Бо невідомо, до чого могли причепитися, — додає. — Я потім шкодувала про це. Бо все, що ми згодом могли використати як свідчення злочину, було стерто». 

Коли запитую в Маргарити, яким вона запам’ятала своє місто, вона відповідає коротко:

«Сильним. І дуже красивим».

Починати з нуля

Коли родина дісталася Дніпра, найбільше хотілося нормально поїсти. 

«Ми приїхали в METRO й відчули себе прибульцями. Люди виходили з магазину й дивилися на нас, нашу машину з написом “ДІТИ”. Коли ми стояли в черзі заплатити за їжу, поруч люди купували рулони шпалер. Це вже потім я себе переконала, що це нормально, що люди не були в цьому пеклі, і слава Богу. Але в той момент було дуже складно прийняти, що твого міста вже буквально немає, ти втратив усе, що мав. А тут хтось поруч думає, який колір стін обрати».

Ліна відразу почала шукати для Маргарити школу та гуртки, хотіла, щоб донька вчилася бодай онлайн.

«Я намагалася зайняти її максимально, аби вона не думала про пережите. Вона почала ходити на повітряну гімнастику, англійську. Якось, після чергового прильоту по Дніпру, ми проходили повз будинок, пошкоджений вибухом. Я її розвернула від нього, закрила собою, аби вона нічого не помітила. Потім усе одно побачила. Розповіла про це. Кажу, знаю, доцю. Але я не хотіла, аби ти це бачила. І досі не хочу».

Зараз Ліні Кургузовій 50. Вона мріє про приватний будинок і клаптик землі, де б могла вирощувати квіти, як удома. Більшу частину життя жінка пропрацювала на Маріупольському металургійному комбінаті: спершу секретаркою, згодом — інженеркою з підготовки виробництва у зварювальному цеху. На новому місці жінка змушена шукати іншу професію та починати з нуля. 

Нещодавно Ліна пройшла чергову співбесіду. Усе минуло успішно. Її запросили на стажування.

«Одне ательє набирає нових майстринь. Я минулого року закінчила курси за цим фахом. У Маріуполі мала машинку, шила для родини, для себе, для душі. А так, щоб професійно, то ніколи. Тому хвилююся. Але шити люблю. Моя бабуся шила. І мама. Вчила мене. Шиття було зі мною усе дитинство. Може, зараз прийшов час зробити це справжньою роботою».

А втім, не склалося. Власниця ательє через кілька днів вирішила, що їй потрібен одразу готовий працівник із досвідом, і стажувати Ліну часу не має. Тож вона шукає далі.

Маргарита готується до нового навчального року. Хоче піти на танці та малювання, вчить англійську й мріє про подорожі. Попри всі намагання мами адаптувати доньку до нового міста, їй складно заводити нових друзів, а ті, яких мала до повномасштабної війни, розʼїхалися по всьому світу. 

«У нових колективах Маргариті дуже складно. Вона майже скрізь новенька, там уже є сформовані компанії. Навіть на гуртках, куди ми її віддавали. Це повторюється знову й знову. Її часто не приймають. Вона розповідала про це, казала: “Я не хочу бути тою, ким я не є. Не хочу підлаштовуватися під людей”. Тож це є для нас великим викликом. Хочу, щоб у неї були друзі. Поряд, не лише в телефоні».

Коло тих, хто зрозуміє

Ми познайомилися з Маргаритою в Ужгороді. Сюди вона приїхала на літній «Голосний кемп», який створила команда благодійного фонду «Голоси дітей» за фінансової підтримки фундації Олени Зеленської.

Тут зібралися діти з різним досвідом проживання війни. Хтось став свідком поранення батьків, хтось потрапив під обстріл, хтось втратив дім. Війна торкнулася кожного з них. 

Програма табору сфокусована на тому, щоб кожен учасник міг відчути дитячу безтурботність і бодай на трохи зупинити своє пришвидшене дорослішання. Крім дозвілля та активностей, команда фонду створила дітям безпечний простір, де вони могли поділитися переживаннями та поспілкуватися з психологами.

Кожна з родин, які залишили заявку на участь у кемпі, мала різний досвід роботи з психологом. Хтось уже знайшов свого і довго був у терапії, хтось продовжував пошуки. Ліна Кургузова першого року виїзду з Маріуполя також шукала допомоги фахівців. 

«Тоді нам сказали: “Вибачте, але ми не знаємо, як працювати з людьми, які пройшли окупацію”. Зараз, думаю, психологи знайшли, як працювати із цим».

Психологиня благодійного фонду «Голоси дітей» Наталія Сосновенко підтверджує — на початку вторгнення багато спеціалістів не мали потрібної компетенції. Робота з тими, хто пережив втрату дому, близьких, хто був в окупації, має специфіку. Тому важливо, щоб психологи, які мають намір працювати у цьому напрямі, здобували додаткову освіту у сфері кризового консультування та роботі з травмою.

З іншого боку, після початку вторгнення виклик для фахівців полягав ще й у тому, що багато людей із травмою до кінця її не усвідомлювали, тому ігнорували сигнали: як свої, так і дітей. 

«Часто люди не розуміли, що з ними відбулося. Казали, мовляв, нічого такого. Приміром, “мій син нормально пережив окупацію, не плакав”. І це в той час, коли поруч стояли російські війська чи техніка. Небажання помічати вже багато про що говорило нам. Психологічна травма війни має глибокі наслідки. Тому важливо бути уважними та помічати зміни в поведінці дітей».

Наслідки пережитого можуть ховатись у дрібницях. Тому важливо зауважувати, як дитина себе поводить, як змінився її сон, режим, харчові звички. Чи різниться її сьогоднішня поведінка від тієї, яка була до великої війни тощо. 

Ліна Кургузова переконалася, що важливо бути поруч із дитиною та підтримувати її. Мама докладає зусиль, аби донька відчувала себе дитиною, яку люблять та захищають.

«Їй довелося швидко подорослішати. Вона змінилася. Стала менше всміхатися. Намагаюся бути для неї хорошою мамою. Нещодавно вона зацікавилася аніме. Спершу в мене був спротив. Але потім зрозуміла, що треба бути до неї ближчою. Тому ми пішли в магазин, накупили різних плакатів, завішали ними всю кімнату. Ох, і радості було!»

Маргарита багато розповідає про родину. Каже, що її стосунки з батьками теплі та близькі. Мріє про перемогу та безпечне місце, де її родина зможе грати в настільні ігри та спокійно жити.

Наприкінці розмови говоримо про суперсилу, якою б вона хотіла володіти. Маргарита відповідає:

«Колись я мріяла керувати часом. Зупиняти його, наприклад. Зараз теж хотіла б мати таку суперсилу. Тоді б повернула час назад і підготувалася б до виїзду з Маріуполя. Я б сказала батькам, що війна прийде. І вмовила їх виїхати швидко. Бо хоч ми й залишили місто, але за той час, поки ми були там, ми встигли побачити багато. Дуже багато».

Авторка: Ксенія Чикунова

Ця публікація підготовлена за підтримки фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Естонії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю благодійного фонду «Голоси дітей» і не обов’язково відображає позицію фонду та його фінансових партнерів.