«росіяни воюють проти стареньких хворих у памперсах». Де тепер люди з розбомбленого пансіонату в Сумах

Когось із 221 підопічного забрали родичі, кілька десятків людей потрапили у соціальні заклади Києва та Хмельниччини. Але більшість мешканців пансіонату опинилися в інтернатах і пансіонатах на тій же Сумщині, яку продовжує активно обстрілювати ворог і з якої евакуюють цілі населені пункти.

Чому цих абсолютно беззахисних людей не вивезли в безпечніші області? Що про це думають самі підопічні? Який догляд сьогодні може забезпечити держава самотнім літнім «у приймах»? За відповідями на ці запитання hromadske поїхало на Сумщину.

 У чужій хаті

«Ми тут майже під боком у Білгородщини. На випадок російського наступу чи дуже інтенсивних обстрілів передбачалася наша евакуація в Суми, а сталося так, що ми самі прийняли 21 людину із сумського пансіонату», —  розповідає директор Охтирського будинку-інтернату для громадян похилого віку Віктор Токар.

«Нас тут добре розмістили, по двоє в кімнатах. Але туалет на коридорі, а не в кімнаті, як у нас в Сумах було, то перші дні ми його і знайти не могли. І ванни у нас в кімнатах були, і душі, а тут все у коридорі, завжди туди черги», — розповідає Катерина Тимофіївна.

Її цивільний чоловік, 77-річний Віктор Іванович («Ой, ми не розписані, то побоялися просити, щоб нас в одну кімнату поселили», — сміється жінка) про життя в Охтирці говорить коротко: «Тут порядок».

Катерина Тимофіївна показує маленьку зелену чашечку — тримала її в руках, коли на пансіонат упала бомба, з нею і приїхала в Охтирку. Її речі, які змоги зібрати санітарки зі зруйнованої кімнати, вже привезли із Сум. Тільки без вишитих рушників.

У Чернеччинське відділення стаціонарного догляду, що в Охтирському районі, із Сум привезли 7 людей з інвалідністю. Стаціонар розрахований на 30 людей, мав своїх 27 підопічних, тому чотирьох сумчан довелося розмістити в актовому залі.

Там поставили ліжка, у куток склали мішки з речами сумчан. За речами — стоси харчових припасів. Про те, що кімната раніше була актовим залом, нагадує тільки портрет Шевченка на стіні. 

Іван Якович має інвалідність першої групи, після інсульту йому відняло лівий бік тіла. З пансіонату його виносили рятувальники на руках разом з колісним кріслом.

Михайло Іванович має другу групу й хворіє на атеросклероз. Ампутована нога. Його протез, ходунки, нове колісне крісло залишилися в Сумах.

«Протеза жаль, він хоч і старий, але ж іншої ноги у мене немає. Тут туалети нові, видно, що дорогі, але в коридорі, не в кімнаті. Кабінки тісні, я візком у кабінку заїхати не можу, мушу стрибати до унітаза, поручнів немає, тяжко мені тут», — каже Михайло Іванович.

«Тут дуже добре годують, але садок малий, гуляти ніде, хлопців вивезти на вулицю нікуди. В Сумах у нас величезний парк був», — бідкається Анатолій Анатолійович. Він має інвалідність другої групи по зору.

У Синівському інтернаті для людей похилого віку на 19 вересня було 10 вільних місць. Але з сумського пансіонату привезли аж 40 підопічних.

«То ми 28 людей у приміщенні старої нашої амбулаторії розмістили. Там уже років три або й чотири прийому не вели, бо в селі збудована нова. Вимили там усе за ніч, прибрали, поставили ліжка», — розказує директорка Синівського інтернату Ольга Семиліт.

18 із привезених — лежачі з жовто-сірими обличчями, які, здається, абсолютно не реагують на журналіста та фотографа. Мені стає ніяково: їм би цілковитий спокій у теплому світлому приміщенні, а не лежати покотом на щільно присунутих одне до одного ліжках.

«Я дуже хочу на вулицю, а мене не вивозять, я не знаю, де моє крісло», — каже мені пан Микола в одній з кімнат амбулаторії. Йому через гангрену ампутували обидві ноги.

Його сусід по кімнаті, Микола Михайлович, так само довірливо розповідає, що дуже хоче покупатися, а душу тут немає…

У цій амбулаторії не те що душу немає, тут і гарячу воду для миття лежачих хворих у перші дні після переїзду гріли в чайнику. Тепер, на щастя, є бойлер. А щодо прогулянок — то треба ж комусь знести крісло із хворим на вулицю, а пандуса при старій амбулаторії ніколи не було…

Вахта біля немічних

За словами Віктора Токара, якби йому до Охтирського будинку-інтернату знайти на роботу 2-3 санітарок, щоб доглядати сумчан, то було б усе більш-менш добре. Але поки що ніхто з місцевих не хоче йти на таку важку роботу за мінімальну зарплату.

Чернеччинському стаціонару, щоб краще доглядати евакуйованих сумчан, додали по пів ставки посудомийниці й прибиральниці.

А в Синівку доглядати евакуйованих приїздить персонал із сумського пансіонату. Працюють жінки вахтовим способом — по одному тижню: медсестра, дві доглядальниці, санітарка, що розносить їжу.

«Приготування їжі, прання білизни, миття посуду — це все на нас, у приміщенні нашого інтернату робимо, а вже безпосередній догляд, годування, миття сумських підопічних — це вже вахтовики роблять в амбулаторії», — пояснює директорка Синівського інтернату Ольга Семиліт.

Персоналу із Сум виділили в амбулаторії кімнатку для сну і речей, якось дають собі раду. Відмовлятися від поїздок у Синівку не хочуть — щоб не втратити роботу.

«Мене сім’я розуміє. Чоловік сказав, що твої всі їдуть — і ти їдь. Він сам має інвалідність, але каже, що йому бог дасть здоров’я, якщо я тут допомагатиму. А підопічні наші — вони ж як діти. Їм було б важко до чужих санітарок звикати — зів’яли б, як ото пересаджені дерева», — говорить мені доглядальниця Світлана. І раптом щоками течуть сльози.

Персонал та приміщення для евакуйованих — це тільки частина проблеми. Підопічних із Сум ще треба годувати. А витрати на це ні в Синівці, ні в Охтирці, ні в інших місцях не були передбачені.

«Люди із Сум 75% своєї пенсії віддавали на власне утримання у сумський пансіонат. Їхні вересневі гроші залишилися в Сумах, а вони до нас прибули 20 вересня, і ми їх власним коштом годуємо, своїми продуктами. Можливо, у жовтні нам їхні пенсійні кошти прийдуть, а можливо й ні. 

У нас до приїзду сумчан було 90 підопічних, тепер 130. Продукти, які ми раніше ділили на 90 людей, тепер ділимо на 130. Раніше на харчування 57 гривень у день було на людину, тепер, відповідно, іще менше. 

У нас є підсобне господарство, там 32 корови. М’ясо, молоко свої, якісь овочі ми вирощуємо, погріб забили консервацією, якось будемо виживати. Нам навіть на мінімальну зарплату для персоналу коштів не вистачає, бо її розмір упродовж року зріс. Сподіваюся, що нам таки перерозподілять гроші Сумського пансіонату», — ділиться проблемами директорка Синівського інтернату.

Укриття для життя

«Як ото воно бахнуло по нас 19 числа, то я струсила з себе скло і давай його на балкон вимітати. Санітарочки кричать, щоб ми з кімнат виходили, а я не хотіла в укриття йти, у кімнаті зсередини замкнулася. Так рятувальники потім двері вибивали до мене — останньою з поверху забрали. Я ж не знала, що нас вивозити будуть, я від укриття ховалася», — розповідає Раїса Олександрівна, яку евакуювали в Охтирський будинок-інтернат.

Людмила Костянтинівна, директорка Сумського пансіонату, мені терпляче пояснює, що установи соціального захисту — не в’язниці, а підопічні — не ув’язнені. Ніхто їх не може примусити ні евакуюватися, ні ходити укриття. Та сама Раїса Олександрівна і в Охтирці не спускається в укриття, хоч пережила жах сумського обстрілу.

Укриття в охтирському інтернаті — у підвалі. Має два виходи, туалет, запаси води і їжі, може вмістити до 50 людей. З вулиці у підвал ведуть металеві сходи. Людині з ходунками чи з паличкою дуже важко самотужки до нього спуститися.

«А як я лежачих хворих буду в таке укриття спускати? Та вони помруть, як почнемо їх на кожну тривогу туди-сюди носити», — відверто обурюється директор охтирського інтернату Віктор Токар.

З Синівської амбулаторії лежачих теж ніхто не понесе в укриття — до нього більше як 300 метрів.

У Чернеччинському відділенні стаціонарного догляду укриття облаштовують у спеціальному приміщенні — такий собі бетонний куб без вікон, схожий на квартирні бомбосховища в ізраїльських будинках. Як розповідає медсестра стаціонару Тетяна Скиба, його почали будувати ще минулого року — і туалети там будуть, і душові, і ліжка для лежачих підопічних. Колись у майбутньому.

За словами директорки Сумського обласного департаменту соціального захисту населення Людмили Мусіяки, укриття у соціальних закладах області розраховані на тимчасове перебування у випадку тривоги.

«Лежачих хворих туди неможливо спускати. Бо й персоналу для цього немає, і не встигне ніхто їх до початку обстрілу перенести, і самим хворим це буде важко. Та й тривоги ці одна за одною — не наносишся. По хорошому, лежачі підопічні повинні жити в укритті. Але в нинішніх умовах це неможливо. Мають бути цілі підземні стаціонари. А наші заклади проєктувалися без урахування таких потреб», — констатує факт директорка департаменту.

Чому залишили у прикордонні?

За словами Людмили Мусіяки, після обстрілу сумського пансіонату обласна влада просила інші області прийняти евакуйованих. Хтось відповів, що не має вільних місць, інші вимагали заплатити за утримання евакуйованих.

«Місячна вартість перебування людини в будинку-інтернаті у нашій області складає в середньому 13 тисяч гривень. За їхнє утримання в інших областях нам треба буде щомісяця віддавати з нашого бюджету кілька мільйонів гривень. А ми прифронтова область, і гроші йдуть на оборону. Але навіть якщо ми їх знайдемо, то механізм передачі коштів з нашого обласного бюджету на бюджет іншої області доволі непростий. І оця фінансова проблема буде питанням не одного дня», — пояснює Людмила Мусіяка.

За її словами, евакуювати 48 людей у Київ і на Хмельниччину вдалося завдяки суто особистим контактам керівництва області та втручанню високих посадовців.

«Проситися в інші області — це ще й наражати тамтешніх колег на неприємності. От немає в якомусь інтернаті вільних місць. Значить треба у кімнати доставляти додаткові ліжка. А це порушення стандартів надання відповідних послуг. І що на це скаже Національна соціальна сервісна служба або Уповноважений з прав людини, які завтра прийдуть перевіряти установу, що погодиться нас прийняти?» — ставить запитання директорка сумського обласного департаменту соцзахисту.

На її думку, вже давно назріла необхідність узгодити норми й стандарти соціального захисту з реаліями воєнного стану. Але ці питання вирішуються в Києві, а не в Сумах.

То, може, варто знайти в інших областях вільні будівлі й пристосувати їх під пансіонат чи інтернат? За словами Мусіяки, Мінсоцполітики пропонує списки таких будівель. Але у їхній ремонт треба вкладати десятки мільйонів гривень.

«І чому наша область буде витрачати гроші на ремонт приміщення, що належить іншій області? А власникам приміщень теж недоцільно їх ремонтувати й пристосовувати для наших потреб. Бо це ж не їхні потреби», — підсумовує посадовиця.

Тож усім простіше тримати стареньких під постійною загрозою обстрілів?

Ми хочемо додому

«Ви не знаєте, скоро нас у Суми повернуть?» — з надією заглядали мені в очі літні чоловіки й жінки в Охтирці, Чернеччині, Синівці.  

«Там все треба ремонтувати. Будівлю пансіонату зараз готують до консервації, закривають вибиті вікна і двері», — чесно переповідала я почуте від їхньої директорки сумського пансіонату Людмили Красильникової.

Наразі вона шукає на Сумщині будівлю, куди можна було б переселити сумський пансіонат. Один із варіантів — школа в селі Подільки. Будівля там давно не використовується, бо місцевих дітей мало, і вони ходять вчитися в сусідню Синівку.

«Якщо міжнародні донори долучаться і допоможуть з ремонтом, то можна їхати й у Подільки. Треба переобладнати школу для життя і потреб літніх підопічних. Щоб у моїх стареньких були такі ж комфортні умови, як і в Сумах», — каже мені Людмила Красильникова.

Натомість Людмила Мусіяка під час розмови зі мною окреслює на карті Сумщини, що висить у її кабінеті, південно-західні райони області, які межують із Чернігівщиною і Полтавщиною. Мовляв, сюди не дістає російська артилерія, а якщо говорити про ракети, то від них ніде не застраховані. 

У цій порівняно безпечній зоні посадовиця пропонує облаштовувати на базі місцевих громад (як-от стаціонар у Чернеччині) маленькі (до 30 людей) установи соціального захисту для утримання самотніх літніх та людей з інвалідністю.

«Це можуть бути модульні будиночки. На 30 підопічних нехай припаде, приміром, 10 лежачих хворих — перемістити їх в укриття буде значно легше, ніж коли йтиметься про великі заклади з великою кількістю ліжкохворих», — запевняє  директорка департаменту.

Але реалізація цих планів — у неблизькій перспективі.

Матеріал створено за підтримки «Медіамережі».