«Або ми спільно перемагаємо, або поодинці програємо». Про що насправді План перемоги Зеленського

Попри це, виступаючи у Верховній Раді, президент закликав українців до єдності: «Якщо втратимо єдність в Україні — ми точно втратимо єдність у Європі. Якщо втратимо єдність у Європі — ми точно втратимо підтримку світу. Всі дивляться на нас». І він таки має рацію: останніми днями міжнародні видання рясніли заголовками про критику плану опозиційними депутатами. То як ми можемо очікувати, що міжнародні партнери одностайно підпишуться під Планом і візьмуться його втілювати? 

Заклик президента до єдності пролунав як доречне звернення до українців як до свідомих громадян, спроможних поставити державні інтереси вище за внутрішньополітичні. Це важлива зміна тональності у спілкування президента з громадянами. Послуговуючись термінологією Еріка Берна, раніше комунікація влади та громадян відбувалася переважно у площині «батько — діти». Свіжа ж промова чітко прозвучала в тональності «дорослий — дорослий». Президент не намагався прикрасити реальність, не пропонував обнадійливих цукерок на зразок «перемога за два тижні» і не залякував страшними перспективами.

Суть промови звелася до заклику співпрацювати: президент і його команда зайняті тим, аби об’єднати союзників навколо чіткого плану, і їм потрібна підтримка — або принаймні, щоб свої не заважали. Це цілком дорослий і резонний запит. На жаль, він упав на неродючий ґрунт. І публічна критика понеслась інформаційним простором, у тому числі в міжнародні інформагенції, закордонну періодику та, відповідно, в моніторингові аналітичні записки, які ляжуть на стіл тим, хто ухвалює рішення. Рішення, від яких залежить міжнародна підтримка України а, отже, і наше майбутнє. 

Адже справжньою цільовою аудиторією Плану перемоги і є ті люди, які ухвалюють відповідні рішення. Ті, без чиєї дієвої допомоги, ми, безумовно, програємо у цій війні. Ті, які ще тільки вчаться жити у новій геополітичній реальності, де заснований на правилах міжнародний порядок може виявитися фікцією, як нею вже виявилися міжнародні організації, інститути та домовленості. 

План перемоги — це важливий крок до консолідації умовного Заходу з безумовною суб’єктністю України. Ще донедавна наша зовнішня політика працювала на рівні прохань і скромного запиту: «Нічого про Україну без України». На той час, коли у світі домінувала концепція Кіссінджера — вісім сильних держав, які ділять решту світу між собою, — навіть це було важко. 

Тепер же Україна, ставши ареною вже, по суті, глобального конфлікту, вимагає собі місця за головним столом, де вирішуються питання не тільки місцеві чи регіональні, а й глобальні. «Нічого про безпекову архітектуру світу без України!» — ось нове гасло нашої міжнародної політики, вшите у п’ять пунктів Плану перемоги та в риторику Зеленського. 

І, маємо сказати, план не просто декларує цю вимогу, а й намагається обґрунтувати. Чи не вперше Україна позиціює себе як суб’єкта, який не намагається випросити собі подачку, а демонструє свою цінність для союзників і того світу, який вони намагаються збудувати. Наша цінність — не лише в нашому розташуванні на східному фронтирі Європи, а й у тому, що в нас є: стратегічні запаси цінної сировини, досвідчена сучасна армія, готовність співпрацювати. 

Натомість ми не просто просимо дати нам більше зброї. Ми просимо дати нам єдину можливу на сьогодні безпекову гарантію: чітку і неухильну перспективу членства у НАТО. Іншого дієвого варіанту ще не придумали ні в Білому Домі, ні в залі засідань Радбезу ООН, ні в кулуарах самітів Великої сімки. 

Так, західні партнери вагаються. Погодитися на український план — це прийняти нову картину світу, в якій уже справді сформувалась і функціонує антиліберальна, тоталітарна вісь: росія, Північна Корея, Іран, Китай. Це усвідомити реальність, у якій неминучі подальші глобальні конфлікти. Адже теперішні покоління лідерів не бачили світових воєн. Вони не звикли мислити категоріями двополярного світу, який вони радісно поховали разом із Берлінською стіною. Вони розуміють «гарячі точки», але не розуміють тектонічних зсувів. Вони просто не готувалися керувати своїми державами в такому світі, не готувалися нести такої відповідальності. Їм важко дається ця зміна. 

«Продати» цю зміну лідерам країн-союзників буде непросто, але можливо. Фахові комунікаційники добре знайомі з цим алгоритмом. 

Крок перший: донести невідворотність змін і неспроможність утримувати status quo. Той світ, до якого ми звикли, вже в минулому. Повернення назад немає. Якщо пасивно чекати — зваримось у казані, де вода нагрівається повільно, але невпинно. Мусимо викликати у наших партнерів відчуття невідкладності, щоб стимулювати їх до дій вже зараз. А для цього — намалювати антиутопічну картину майбутнього, де кожна держава може собі дозволити відвоювати потрібні їй ресурси силою. «Світ, у якому росія перемогла» — ось сюжет, яким можна і треба лякати приспаних щасливими десятиліттями політиків. 

Перший пункт Плану перемоги — запрошення до НАТО для України — це контроверсійний крок. Саме його найактивніше обговорюють, і саме на цей запит найлегше відповісти словом «ні». Але на нього можна отримати й чітке «так», за яким підуть і всі наступні кроки. Ставлячи це питання в основу плану, Україна чітко демонструє: настав час рішучих кроків, а не половинчастих рішень. Або ми спільно перемагаємо, або ми поодинці програємо. 

Крок другий: вислухати всі заперечення, дати партнерам висловитись і випустити пару. Не вступати в суперечку, не розтягувати цей етап, не дозволити собі ввійти в нескінченну спіраль неконструктивного обговорення. Вислухати і продовжити гнути свою палицю. 

Крок третій: мотивувати партнерів картиною того майбутнього, до якого ми прагнемо. План перемоги великою мірою вирішує це завдання. Він обіцяє світ, у якому росія або змушена грати за правилами, або зазнає нищівних втрат. Він обіцяє Європу, в якій Захід, а не росія, отримує доступ до стратегічних запасів урану, літію, титану та інших цінних природних ресурсів України. Обіцяє майбутнє, в якому досвідчені та добре озброєні українські військові замістять частину закордонного контингенту США, дозволивши економити бюджет. Обіцяє світ, у якому не росія змусить Україну до переговорів, а Захід спільно з Україною змусить до переговорів росію. На своїх умовах. 

Цю картину світу треба сформувати спільно з союзниками, але утримуючи лідерство у її формуванні. Україна має забезпечити свою агентність у майбутній геополітичній конфігурації. Те, що сьогодні ми робимо через проактивні пропозиції та саміти миру, мало б наблизити нас до цієї мети. 

Крок четвертий: пропозиція чітких покрокових дій. Саме брак конкретики в Плані перемоги став предметом критики закордонних стейкголдерів і того, що New York Times назвала «літеплим прийомом». Зеленський заявив, що зараз діють двосторонні групи, які пропрацьовують деталі плану. Щиро сподіваюся, що ця робота не затягнеться і ми не втратимо зацікавленості стейкголдерів. Чим вищий ступінь невизначеності, тим важче людям зрозуміти, що їм робити вже сьогодні. 

Інакше кажучи, План перемоги — це, фактично, спроба зробити всі чотири кроки в рамках одного документу, одного діалогу. Ризикований шлях, але виправданий. 

Цим планом Зеленський повторює — і для іноземних партнерів, і для українців — знамениті слова Івана Мазепи: «През шаблі маєм право». «Peace through strength», — сказав президент у Верховній Раді. «Україна готова до справжньої дипломатії. Але для цього ми маємо бути сильними», — звернувся він до Європейської Ради. 

Розколене суспільство не може бути сильним. І як би було корисно — заради перемоги, — щоб українці забули про свої політичні міжусобиці та об’єдналися навколо спільного бачення майбутнього. Як було б чудово, щоб наша армія воювала не просто проти агресора, а за чітку візію перемоги для України та світу. 

Нам пора об’єднуватися. Попри симпатії та антипатії, попри ідеологію та виборчі перспективи. У цьому є велика роль президента та політичної верхівки. Але також є і велика роль кожного з нас. План перемоги може лягти у фундамент тих сенсів, навколо яких об’єднається демократичний світ і навколо яких об’єднаємося ми. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.