З майна залишилася обручка: на що живуть люди, яким вдалося врятуватися від війни

Вимушена економія

З початку повномасштабної війни рівень бідності в Україні зріс на 19%. Особливо постраждали громадяни, які змушені були покинути свої домівки й шукати роботу на новому місці. За результатами дослідження, проведеного Міжнародною організацією з міграції, внутрішньо переміщені особи мали набагато менше шансів знайти роботу — 56%, якщо порівнювати з непереміщеними — 68%. Крім того, серед опитаних 9% зазначили, що їхньому пошуку роботи перешкоджала дискримінація за ознакою статусу ВПО, водночас 42% відповідали, що потенційні роботодавці неохоче наймали їх на роботу.

Про складне матеріальне становище ВПО свідчить і статистика, яку наводить Київрада. Нині у столиці зареєстровано 418 тисяч внутрішньо переміщених осіб, з яких 76% сімей мають у своєму складі соціально вразливі групи, 40% сімей перебувають за межею бідності та змушені економити навіть на харчуванні. Крім того, 85% сімей змушені платити значну суму за оренду житла, водночас для 73% з них це основна стаття витрат, ще 50% відзначають, що мають складнощі з оплатою комунальних послуг.

Зрештою, не маючи змоги знайти кращого життя в інших регіонах, багато громадян повертаються назад. Це при тому, що життя на прифронтових територіях набагато важче, ніж в умовно спокійних областях. Мало того, деякі люди навіть вважають за краще залишатися жити в сірій зоні, оскільки впевнені, що на новому місці їм буде ще складніше. Медсестра з села Катеринівка Іллінської громади Донецької області, що сьогодні перебуває в сірій зоні.

Перш ніж кудись виїжджати, необхідно знайти роботу, а це дуже складно. Мені вже 50 років, у такому віці не дуже-то хочуть працевлаштовувати. У мене важкохворий 85-річний батько, який нетранспортабельний. Водночас оренда квартири обійдеться мені в 10 тисяч грн на місяць. У мене немає таких заощаджень.Олена Лобова, медсестра з села Катеринівка Іллінської громади Донецької області, що нині перебуває в сірій зоні

«Хіба ми винні, що опинилися в такій ситуації?»

Про свій досвід пошуку роботи «Новинам Донбасу» розповіла самотня мама Катерина Гречко, яка разом з 5-річною дочкою виїхала з Бахмута Донецької області, де в неї була двокімнатна квартира.

Зараз сім’я мешкає у Дніпрі. Місячний дохід Катерини дозволяє орендувати лише поганеньку однокімнатну квартиру. У Бахмуті жінка заробляла на життя викладанням музики й ніколи не мала проблем з роботою. Однак у Дніпрі знайти роботу за фахом не вдалося, тому Катерина влаштувалася працювати репетиторкою. Але пропрацювавши три тижні, звільнилася, оскільки їй нічого не заплатили, і в майбутньому за репетиторство вона вирішила не братися.

Чесно кажучи, не знаю, як ще можу заробити. Піти влаштуватися касиром у магазин я не можу, оскільки немає можливості залишати дочку на тривалий час. Живемо на виплати від держави як ВПО — 2 тисячі грн на місяць на дорослого і 3 тисячі грн на дитину, а також на допомогу родичів. Іноді вдається отримати гуманітарну допомогу. Але з кожним разом її дають дедалі менше. Враження, що люди втомилися від війни й переселенців. І таке ставлення пригнічує. Хіба ми винні, що опинилися в такій ситуації?Катерина Гречко, яка разом із 5-річною дочкою виїхала з Бахмута Донецької області до Дніпра

Інша співрозмовниця — 65-річна Антоніна Мухіна. Жінка тривалий час проживала в Сніжному Донецької області, а перед повномасштабним вторгненням жила в місті Ірпінь Київської області, звідки в перші дні війни виїхала до Івано-Франківська.

Антоніна довго шукала роботу на новому місці. Одного разу влаштувалася працювати покоївкою в міському готелі. Там їй не заплатили після того, як вона дізналася, як у комплексі обманюють відвідувачів, і відмовилася брати в цьому участь. Адміністрація готелю навіть погрожувала жінці, якщо та надасть ситуації розголосу.

«Ще на одній роботі мені повідомили, що я їм підходжу. Єдиний нюанс — проблема з виплатою зарплати, яку могли затримати від місяця до пів року. Звичайно, такий варіант мені не підійшов. У підсумку мені тривалий час довелося шукати роботу, у чому мені активно допомагали малознайомі люди й друзі. Урешті-решт я знайшла роботу, яка мені дуже подобається. Сьогодні працюю в реабілітаційному центрі „Донбас — Прикарпаття"», — ділиться жінка.

Наступний випадок — нечастий приклад того, коли доля ВПО після складного переїзду склалася відносно вдало. Спочатку Ганна Мацько з міста Новогродівка Донецької області разом із чоловіком і літньою родичкою зазнали тяжких потрясінь. Будинок, у якому вони жили, тепер повністю зруйнований, як і вся вулиця.

Самі вони виїжджали в останній момент, захопивши з собою лише найнеобхідніше. Сім’я оселилася в сестри в Чернівцях, де Ганна протягом року перебувала в депресії. Тільки, каже, влаштування на роботу допомогло їй прийти до норми. Тепер Ганна робить ляльки-мотанки, які експонує на виставках.

Щодо фінансової частини, то ситуація в сім’ї склалася відносно непогано: у чоловіка пенсія шахтаря, також допомагає дочка. Їм не виплачують щомісячні виплати ВПО, оскільки середній місячний дохід на людину у сім’ї перевищує встановлені законодавством 9,4 тисячі грн. Однак подібний підхід Ганна вважає несправедливим. Адже, якби не сестра, завдяки якій родині не потрібно платити за оренду житла, їхня фінансова ситуація була б набагато складнішою.

Мінімальна вартість оренди однокімнатної квартири в Чернівцях — 8 тисяч грн, нерідко 10 тисяч грн. У селі інша складність, там необхідно платити чималі суми за опалення взимку. Водночас субсидій для нас немає. Чомусь у нас вважають, що 9,4 тисячі грн на людину — це дуже багато і допомога таким людям не потрібна.Ганна Мацько, жителька міста Новогродівка Донецької області, яка зараз проживає в Чернівцях

Від виплат до своєї справи

За даними Мінсоцполітики, з 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, 3,7 млн — це люди старші за 18 років. З цієї кількості 860 тисяч осіб не можуть знайти роботу. Про це пише видання «Реальна газета», покликаючись на слова першої заступниці міністра соціальної політики Дарії Марчак.

Для підтримки таких людей держава реалізує кілька програм:

1. Компенсація роботодавцям. Крім щомісячних виплат людям, які мають статус ВПО, — 2 тисячі грн дорослому та 3 тисячі грн дитині чи людині з інвалідністю, — з 2022 року в Україні створені умови, які покликані стимулювати підприємців брати на роботу вимушених переселенців. За кожну працевлаштовану людину держава щомісяця виплачує роботодавцям компенсацію в розмірі мінімальної заробітної плати — 8 тисяч грн — протягом трьох місяців.
2. «Армія відновлення». Ця програма дає можливість тимчасового працевлаштування людям, що мають труднощі з пошуком роботи. Охочих можуть залучити до виконання суспільно корисних робіт: розбір завалів, ремонт доріг, будівництво укріплень для ЗСУ, допомога постраждалим і ВПО та ін. Щомісячна зарплата — 12 тисяч грн.
3. «Власна справа». Ця програма покликана підтримувати підприємців-початківців. Охочі зайнятися бізнесом, а також люди, які вже мають власну справу, можуть отримати мікрогрант розміром від 50 до 250 тисяч грн. Але є умови. Для отримання гранту в понад 75 тисяч грн підприємець зобов’язується створити одне-два робочих місця. Людина зобов’язана повернути гроші лише в тому разі, якщо не створить робочих місць, будете вести діяльність менш як три роки, не платитиме податків.
4. Ваучери на безплатне навчання. Програма дає змогу пройти перепідготовку або освоїти нові професії. Скористатися нею можуть кілька категорій населення, зокрема ВПО. Отримати ваучер можна через службу зайнятості. Навчання оплачується коштом державних коштів. У списку є 95 професій і спеціальностей.

Необхідність системних заходів

Попри низку переваг, очевидно, що державні програми не в змозі переломити складну ситуацію з безробіттям серед ВПО. Та сама програма компенсації підприємцям за працевлаштування переселенців за 2023-2024 роки допомогла лише 29 тисячам людей. «Армія відновлення» здебільшого надає тимчасову роботу і не дає людині жодної кваліфікації, не вбудовує її у виробничий процес. Що стосується програми «Власна справа», то вона допомагає реалізувати свій потенціал невеликому відсотку громадян, тим, хто відчуває в собі сили й упевненість займатися бізнесом.

На цей момент ситуація з підтримкою внутрішньо переміщених осіб та інших вразливих категорій населення свідчить про великі труднощі в соціальній системі держави. Однак бажання людей змінити ситуацію на краще яскраво проявляється, оскільки багато хто з громадян намагається вибудовувати справедливу підтримку на своєму локальному рівні.

Прикладом цього є волонтерські ініціативи та просто вияви людяності з боку пересічних. Та сама Антоніна Мухіна, перебуваючи в складному матеріальному становищі, періодично надавала свою квартиру для безплатного проживання не одній родині, яка втратила житло.

«Жінка з Луганська, яка жила в мене, сказала: „Тоню, з усього майна в мене залишилася лише обручка, більше нічого“. Коли потреба в житлі в людей невдовзі відпала, я сказала сусідкам, щоб до 80% мого майна у квартирі вони роздали нужденним. Мені воно не потрібне. Я поки не планую повертатися в Ірпінь, оскільки не можу позбутися страху, якого там зазнала. А речі самі собою нічого не значать… І я не одна, така. Знаю багатьох людей, хто так само роздавав багато своїх речей нужденним», — розповіла жінка.

Ганна Мацько наголошує, що підтримка, яку у важкі хвилини життя їй надали абсолютно незнайомі люди, безцінна. Каже, що це дає впевненість у завтрашньому дні, не дозволяє залишатися наодинці зі своїми проблемами.

Автор: Олександр Кітраль