Чи можна інфікуватися через поцілунок, випиті сльози, у тату-салоні чи на манікюрі? Вся правда про ВІЛ

«У мене точно немає інфекцій»

Про ВІЛ-позитивний статус Ілля дізнався випадково. У свої 16 він мав два незахищені статеві контакти з різними людьми. Якось знайомі покликали його у ком'юніті-центр для представників спільноти ЛГБТК+ пограти в мафію. Усім охочим там запропонували зробити комплексне тестування на різні інфекції: ВІЛ, гепатит B, C і сифіліс.

«Я собі думаю: "А чому б і ні? Мені немає за що хвилюватись, там точно нічого не буде. У мене за життя було якихось два партнери". Але не так сталось, як гадалось. Тест на ВІЛ виявився позитивний».

Відреагував спокійно, каже. На місці соціальний працівник пояснив, що ВІЛ — це не смертельно, і що в Україні дають безплатну терапію.

«Мені було образливо, що мене не попередили, що хтось має ВІЛ-позитивний статус. Найімовірніше, людина просто сама не знала про це. Ну, от так сталося».

Хлопець пригадує, як гуглив, чи проявляється ВІЛ одразу після інфікування. І натрапляв на статті, що в деяких людей можуть виникати симптоми, схожі на ГРВІ: озноб, слабкість, підвищена температура. Класичні симптоми простуди, за якими важко зрозуміти, що ти інфікувався. В Іллі ВІЛ не проявлявся навіть у такий спосіб.  

«Симптоми можуть з'являтися на пізніх етапах інфікування, коли людина довгий період не лікується. У всіх по-різному, залежно від того, наскільки сильний імунітет. Тому що сам вірус впливає на імунітет і поступово його знищує. І коли імунітет послаблений, то, звісно, ми починаємо більше хворіти, й організм слабшає. І це вже може бути таким дзвіночком, що варто звернутися до сімейного лікаря, який дасть направлення на різні аналізи, зокрема й на ВІЛ».

«Я не спілкуюсь із ВІЛ-позитивними»

Дізнавшись більше про ВІЛ, Ілля вирішив долучитися до організації «Альянс.Глобал», представники якої його протестували. Спершу став соціальним працівником, який супроводжував тестування на інфекції, а пізніше — комунікаційним менеджером напрямку ментального здоров'я.

«Коли я тестував хлопців, були випадки, що люди, дізнавшись про ВІЛ-статус, просто вставали й ішли кудись, і потім не виходили на зв'язок. І ти не розумієш, чи з ними нічого не трапилось. Ти провів бесіду, розповідав, що ВІЛ — це не смертельно, що це контролюється. Але в них ступор».

Ілля пригадує, як один хлопець, дізнавшись про ВІЛ, сказав: «Я візьму батьків пістолет — і застрелюсь, бо мене ніхто не зрозуміє». Він із невеликого містечка, і боявся не так того, що дізнаються про його позитивний статус, як про те, що всі знатимуть, що він гей. Бо є ще й стереотип, що більшість ВІЛ-інфікованих — це геї.

«У його оточенні були постійні жарти й "підстьоб" ЛГБТК+-спільноти. І це, звісно, сильно впливає на психіку, коли ти постійно чуєш образи у свій бік, але не можеш проявляти себе і сказати: "Не кажіть так!"».

У великих містах дискримінації до людей із ВІЛ менше, ніж у регіонах, каже Ілля. У Києві він з таким зіштовхнувся лише раз — людина прямо сказала, що не спілкується з ВІЛ-позитивними. «Мене це трішки здивувало, але itʼs okey, якщо людині так спокійніше. Це її зона комфорту» — каже Ілля. 

Коли Ілля дізнався про інфікування, він був у стосунках. Партнер був першою людиною, якій він відкрився. Дуже нервував через цю розмову. Але партнер його підтримав і обійняв.

«У такий момент дуже важлива будь-яка підтримка близької людини, або навіть людини, яка може бути чужою, але розуміє вашу проблему. Наприклад, той самий соціальний працівник — він має підтримати й першим допомогти з цією базовою кризовою ситуацією, яка трапляється».

Рідним Ілля розповідати не захотів. З мамою, яка живе в Донецьку, він і так майже не підтримує звʼязок. Брат-близнюк Іллі, який теж мешкає в окупації, дізнався про ВІЛ-статус із соцмереж хлопця і запитав дозвіл розповісти мамі. Ілля не дозволив.

«Чи можна інфікуватися через випиті сльози?»

«Я розповідав студентам в університеті про ВІЛ, і ставили запитання, чи може комарик прилетіти, вкусити ВІЛ-позитивну людину, потім вкусити тебе й інфікувати. Мені це смішно, але я пояснював, що справді проводилися такі дослідження, і це неможливо».

Міфів досі дуже багато. Не всі навіть розуміють, що ВІЛ і СНІД — це не дві окремі «хвороби», а що СНІД — це остання стадія вірусу імунодефіциту людини.

«Коли кажу, що вірус є у слині, сльозах, то виникає уявлення, що через поцілунок і випиті сльози можна інфікуватися. Не можна. Там замало вірусу для зараження».

ВІЛ не передається через спільне користування побутовими речами, роботі в одному приміщенні, у лазні та сауні, під час поцілунків, обіймів, рукостискання, при чханні та кашлі, через поручні та дверні ручки. 

Натомість передається через біологічні рідини, у яких вірусу багато — через кров, сперму і передеякулят, вагінальні виділення та грудне молоко.

«Контакт з кров'ю є ризикованим. Але навіть якщо кров ВІЛ-позитивної людини просто потрапляє комусь на шкіру, її можна протерти спиртовою серветкою, і не буде інфікування. Тому що кров для інфікування має потрапити до слизової оболонки, тобто в організм».

Інфікуватися ВІЛ у косметолога, стоматолога, на манікюрі, у татуювальника теж майже неможливо. По-перше, зараз уже навіть «домашні» майстри використовують стерильні або одноразові індивідуальні засоби. А по-друге, на предметах і поверхнях ВІЛ помирає моментально. На відміну від гепатиту B, наприклад, який більш «живучий» у сухому стані.

«Були кейси, коли інфіковані розкидали використані шприци в автобусах і метро. Не знаю, чи були випадки інфікування через такі ситуації, але це досить неприємна історія, коли ти на щось наколюєшся і не розумієш, чи було це небезпечно. І в тебе починається цілий квест завдань, які треба зробити, щоб переконати, що все ок».

У випадку зі шприцами, як пояснюють лікарі, теж інфікуватися саме на ВІЛ майже неможливо — знову ж таки, бо вірус імунодефіциту довго не зберігається поза організмом людини. Мовляв, людина може заразитися шляхом уприскування, а коли наступаєш на голку, уприскування не відбувається. Але важливо видавити кров із рани, обробити перекисом або йодом і про всяк випадок звернутися до лікарів. 

«Моє життя ніяк не змінилося»

Понад 137 тисяч людей в Україні станом на початок 2025 року живуть з ВІЛ, із них 86% отримують антиретровірусну терапію. Однак багато людей не знають, що мають інфікування, припускають у Центрі громадського здоровʼя МОЗ України.

«Моє життя насправді ніяк не змінилося. Єдине, що додалось, — це потреба приймати таблетку щодня в конкретний час. Дзвонить будильник, і я приймаю терапію. Поки це не дійшло до автоматизму, бо хто там більше живе з ВІЛ, то вони вже і будильник не ставлять».

На терапії Ілля вже чотири роки й не переривав приймання. За рекомендацією лікаря він має раз на рік здавати аналізи й щопівроку отримувати таблетки. Тому хлопець каже: «Я не ходжу щотижня по лікарнях і не стою в багатогодинних чергах, як це може хтось думати».

Після того, як Ілля почав приймати терапію, через певний час — у середньому в інфікованих це приблизно через 3-6 місяців — він досяг невизначуваного рівня вірусного навантаження. Тому, узгодивши це зі своїм партнером, пара вирішила повернутися до незахищеного сексу.

Невизначуваний рівень вірусного навантаження — це коли вірус ВІЛ у крові людини опускається до рівня, що його не виявляють навіть найчутливіші лабораторні тести. 95,6% українців з ВІЛ досягли такого рівня. Це не означає, що вірус зник з організму, але його настільки мало, що він не передається статевим шляхом навіть без презерватива. І якщо паралельно з цим інфікований регулярно отримує терапію, то може жити повноцінно, мати дітей і не становити загрози для інших.

Придбати ліки для терапії в аптеці неможливо — їх «під паспорт» видають у лікарнях. Якщо раніше їх отримували тільки на важких стадіях інфікування на ВІЛ, бо препаратів бракувало, то тепер, зі слів Іллі, видають усім і вже з перших днів після підтвердження позитивного статусу.

Дані про ВІЛ-статус людини зберігаються у захищеній медичній системі, подібній до Helsi, але доступ до якої мають лише лікарі-інфекціоністи. Тобто, навіть сімейні лікарі не знатимуть про позитивний статус у їхніх пацієнтів.

Але є важливий момент. Такі ліки Україна отримує від Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. І саме від США проходить найбільша частка фінансування. Оскільки різні американські проєкти, як-от USAID, закриваються, у ВІЛ-позитивних людей є побоювання, чи будуть ці ліки в Україні й надалі.

«Моя лікарка мене заспокоює, що принаймні найближчі пів року ліки будуть. Тому, поки не панікуємо».

Те ж стосується і ПрЕП — антиретровірусних препаратів, які запобігають передачі ВІЛ. Вони для профілактики, і призначені для людей із груп ризику інфікування — медиків, парамедиків, військових, Ці ліки теж не можна купити в аптеці, але можна отримати через лікарів. Хлопець каже, що видають їх усім, кому потрібно, за винятком ВІЛ-інфікованих. І вони теж надходять в Україну від Глобального фонду.

ПрЕП найчастіше вживають у вигляді таблеток. Також існують вакцини як аналог, які після щеплення захищають певний час. Є різні види вакцин, які треба колоти кожні два місяці або раз на пів року. Торік досліджували нову вакцину, яка дає змогу робити щеплення раз на рік.

«Україна одна з перших отримала дозвіл на використання таких препаратів і отримала ін'єкції препарату на пілотний проєкт для чоловіків, які мають секс з чоловіками. І цим проєктом якраз займалася наша організація. Ми мотивували людей на запис на цю ін'єкцію… Воно ще тільки запускається, але, я думаю, що найближчим часом в Україні цього буде більше, і це буде класно».