«Ми знову не врятували людину. Дайте нам ресурси». Як діаспора у США допомагає українським лікарням

Які запити ви найчастіше отримуєте від українських лікарень сьогодні? Як ці потреби змінювалися з 2022 року?

У 2022 році ми працювали в реактивному режимі. Була повна криза: лікарні потребували майже всього, бо ніхто не був готовий до такої ситуації. Надходили багатосторінкові запити з довжелезними списками медикаментів, а ми знали, що допомога потрібна сотням лікарень по всій країні.

Тож ми намагалися діяти зважено: інтуїтивно визначили бюджет на один запит і просили лікарів самостійно з'ясувати, що є для них найкритичнішим у межах цієї суми. Це давало змогу закривати найнагальніші потреби за трьома або більше десятками запитів від медичних закладів щомісяця.

У 2023-му почалося цілеспрямоване фізичне руйнування медичної інфраструктури [росіянами — ред.]. Тож, окрім медикаментів, з'явилися нові запити: на генератори, автономні системи, елементи операційних, які дають змогу працювати під час обстрілів та відключень електроенергії.

Згодом лікарні почали думати стратегічно — як виживати в умовах затяжної війни. І це вже інший рівень потреб: обладнання, яке підвищує якість медичної допомоги, діагностична й лабораторна техніка, сучасні методи та обладнання для довгострокової реабілітації після поранень.

Це вимагає не лише техніки, а й підготовки персоналу. У нас є проєкти, де ми співпрацюємо з МОЗ, регіональними центрами, центральними лікарнями — щоб розвивати саме цю частину системи.

Українські лікарні продовжують потерпати від обстрілів: лише під час останньої атаки 31 липня в Києві постраждали одразу три медичні заклади. Що зазвичай найбільше потрібно лікарням у таких випадках? Яку допомогу доводиться шукати терміново?

У цьому контексті ситуація майже не змінилася з 2022 року. Потрібне обладнання, що може працювати в автономному режимі, коли центральне енергопостачання порушене. Оскільки система медичної допомоги перевантажена, у пріоритеті завжди те, що рятує життя в умовах надзвичайних ситуацій і після ворожих атак. Це кровоспинні засоби, кровозамінники, знеболювальні, антибіотики, шовні нитки та інші витратні матеріали, хірургічні інструменти. А ще — прилади, які допомагають зрозуміти, що відбувається з пацієнтом. Вони необхідні під час надання швидкої допомоги, стабілізації та в операційній.

Якісної діагностичної техніки, зокрема портативних УЗД-апаратів, не вистачало у 2022 році, так і зараз ми продовжуємо спостерігати нестачу внаслідок постійних атак на медичну інфраструктуру й регулярного потоку поранених.

Тому критично важливо мати портативні УЗД-апарати, мобільні рентгени — такі, що можна доставити просто до пацієнта, у будь-яке приміщення, навіть на фронт. Це дає змогу з перших хвилин надавати допомогу й максимізувати шанси на збереження життя. 

Також потрібне лабораторне обладнання, яке дозволяє глибше зрозуміти, що відбувається з організмом на біохімічному рівні.

Чи є у вас можливість купувати частину необхідного обладнання або медичних засобів прямо в Україні?

Ми постійно співпрацюємо з українським виробником рентгенівських апаратів. Вони відповідають світовому рівню за технологіями. І це — окрема історія. Бо ми не просто доставляємо ці апарати в лікарні та шпиталі, а допомагаємо класному українському підприємству робити важливу справу. І про них знають навіть за межами України.

А ще ми купуємо засоби термінової першої допомоги та певні засоби евакуації, як-от ноші-волокуші, турнікети тощо, в українських виробників. Ми знайшли те, що відповідає якості, яка необхідна для рятувальних засобів, і працюємо з цими надійними джерелами.

Маски, антисептики, захисні костюми — це все ще хтось просить? Чи COVID-19 остаточно «зник» з України з початком повномасштабного вторгнення?

Так, відчувається, що потреби в «ковідному» забезпеченні вже немає, або просто увага змістилася зовсім в інший бік. У нас була можливість привезти багато масок та іншого «антикоронавірусного», що залишилося. Ми навіть питали лікарні, чи потрібно. А вони відповідали: «Ні-ні-ні, нам це все не треба, не везіть». І ми зрозуміли, що справді цей етап закрито. 

Але загалом, якщо говорити про інфекції, епідемії та вакцинацію, то це актуальна тема. Ми кілька разів отримували запити — більш такі разові — на допомогу з вакцинацією на фронті. Наприклад, від гепатиту. Військові медики звернулися до нашого партнера, тому що бюджетного фінансування на цей тип вакцини не вистачило, і ми змогли закрити цей запит. Завдяки цьому цілий підрозділ отримав захист від цього захворювання.

Чому, на вашу думку, українські медичні заклади залишаються критично залежними від гуманітарної допомоги?

Бюджет охорони здоровʼя на 2025 рік просто не розрахований на таке навантаження. І всім відомо, що зараз Україна значною мірою покладається на зовнішню підтримку — зокрема, від таких організацій, як наша.

Якби така допомога припинилася, були б катастрофічні наслідки, я вважаю. Ми бачимо це на власні очі — держава фізично не витримує тиску в умовах війни. 

А ще є системні проблеми, які існували ще до 2022 року, і війна не сприяє їхньому розв'язанню.

Ви згадали системні прогалини в українській медичній сфері. Назвіть ті, як ви бачите зсередини через щоденну комунікацію з лікарнями?

Одразу скажу: це моя перспектива і бачення нашої команди. Ми не можемо знати всієї картини, але з того, що бачимо, основна проблема — це брак фінансування. А ще — гостра нестача медичного персоналу. 

Лікарі готові переходити на сучасні методи й практики, але в них просто немає для цього ресурсів. Часом бракує не лише практичних знань — немає навіть можливості навчитися.

Зараз Міністерство охорони здоровʼя теж звертає на це увагу. Ми вже почали співпрацю над спільними проєктами, щоб змінити ситуацію. Це стосується, зокрема, напряму реабілітації травми, лікування хронічного болю, що є великою проблемою для багатьох людей, які пережили важкі травми та ампутації. Але попереду ще багато роботи.

До цього додається зруйнована інфраструктура, і той самий брак фінансування не дає її відновити. Це — ключові системні проблеми.

Що найчастіше ускладнює процес доставлення допомоги в лікарні? Чи сильно заважає бюрократія?

Це постійна проблема. Бюрократичні перепони справді існують, і нам як організації особливо складно. Ми звітуємо за кожен долар — перед американськими донорами, перед американським законодавством, а також перед українською системою. 

Ми зобов’язані збирати точну інформацію про кінцевих отримувачів допомоги. Недостатньо просто сказати, що «ми відправили партнеру, а він уже розподілив». Ми маємо знати, куди саме потрапила допомога, і переконатися, що вона досягла кінцевої цілі.

Державна система будь-якої держави працює не так швидко, як хотілося б. Й Україна тут не виняток. Система тендерів та процедури закупівель накладають певний відбиток на швидкість процесу. 

Але ми діємо гнучкіше й даємо деякий час на звіти після реалізації закупівель. Це дозволяє нам працювати значно швидше, ніж це можливо через державні механізми. Така вже природа нашої роботи — ми маємо трохи більше свободи.

У медіа регулярно з’являються повідомлення про зловживання з гуманітаркою і розкрадання. Чи стикалися ви з такими випадками?

З самого початку ми мали чітке бачення: маємо бути максимально прозорими. І ми повинні знати про кожне доставлення — хто його отримує і як використовує. Ми вибудували систему так, щоб зловживати нашою допомогою було вкрай складно.

У нас є команда, яка працює із запитами, і сформована прозора черга. Ми бачимо, хто потребує допомоги — лікарні, медзаклади, громадські групи, які, наприклад, передають щось на військові частини. Черга рухається у хронологічному порядку, але з урахуванням пріоритетів. Якщо це військові чи цивільні з прифронтових територій — вони отримують допомогу раніше. Діти — це також безумовний пріоритет.

Крім того, ми верифікуємо всі запити. Бо були випадки, коли лікарні зверталися одночасно до кількох організацій з однаковим запитом. Ми постійно на зв’язку з колегами з інших фондів — знаємо, хто і кому допомагає. А ще в нас є партнери, які мають доступ до внутрішньої інформації. Вони можуть зателефонувати в лікарню, перевірити стан справ через особисті контакти, підтвердити запит. І лише після цього ми починаємо працювати над ним.

Закупівлі — окрема відповідальність. У нас є команда, яка ретельно порівнює пропозиції від постачальників. Якщо є можливість обрати якісніше і вигідніше — ми завжди обираємо те, що найкраще працює.

Чи є зараз запити, на які ви не можете відгукнутись, попри потребу?

Пригадую, як у 2022-му, коли ми тільки починали, у нас майже нічого не було. Були гроші, але майже не було команди на місцях, і ми не знали, з ким комунікувати. Лікарі писали нам щодня або раз на кілька днів — просто кричали про допомогу. Та сама людина питала: «Ну що, є якісь новини?», а ми могли відповісти лише: «Ми розбираємося, шукаємо рішення».

Вони просили речі, яких немає в американській системі, бо тут інші методи. Наприклад, у разі травми кінцівки в Україні застосовують апарати зовнішньої фіксації — пластини й металеві конструкції, які стабілізують кінцівку і допомагають уникнути ампутації. Якщо таких інструментів немає в перші години після поранення — людина може втратити кінцівку. І на жаль, саме це й траплялося.

Ми отримували листи: «Ми знову не змогли врятувати людину. Будь ласка, знайдіть рішення, дайте нам ресурси». Ми працювали навіть уночі. Нарешті через наших партнерів у Києві й інших містах ми знайшли спосіб швидко замовляти та доставляти це обладнання. І це була неймовірна радість — отримати перший лист подяки.

Зараз у нас уже є напрями, у яких ми маємо внутрішню експертизу. У цьому ми впевнені — знаємо, що допомога якісна і що вона дійсно потрібна. Але час від часу зʼявляються нові складні запити, де нам бракує досвіду або ресурсів, щоб результативно відреагувати. Саме тому ми свідомо тримаємо фокус на перевірених напрямах, де можемо гарантувати ефективність.

А ще іноді запити стосуються настільки масштабних проєктів, що їхня реалізація потребує роботи на рівні держави. І в таких випадках наших можливостей просто недостатньо. 

Чи бачите ви перспективу, коли ваша допомога більше не буде потрібна? Що має змінитися для цього?

Було б чудово, якби наша допомога більше не була потрібна. Але я розумію, що навіть після закінчення активної фази війни залишаться потреби. Країна мусить відбудовуватися, система охорони здоров’я — відновлюватися. І допомога буде потрібна, щоб вивести цю систему на стабільний рівень — допомогти з освітою фахівців, з обладнанням, з впровадженням нових сучасних протоколів лікування.

Щоб система стала самодостатньою, треба налагодити стабільне фінансування, системні процеси та створити умови, за яких достатньо молодих спеціалістів захочуть здобувати освіту й залишатися працювати в Україні.