Уламок вимкнув третину мозку. Як у глухому селі без пральної машини, води й туалету батько доглядає пораненого сина

У березні 2024-го під Кринками на Херсонщині Олексій Боркута зазнав важкого поранення: втратив третину мозку, ліва частина тіла перестала функціонувати. Лікарі казали, що навіть як виживе, то не зможе говорити, рухатися, розуміти.

Ще навесні цього року, коли ми з Олексієм зустрічалися у львівському реабілітаційному центрі UNBROKEN, він міг говорити окремими словами. А тепер — ось, старанно вимовляє віршовані строфи. 

«Удома й стіни допомагають», — радісно усміхається його батько Віктор.

UNBROKEN вони залишили в кінці травня — з його досвідченими реабілітологами, хитромудрими пристосуваннями для руху й самообслуговування, з лікарями, які щохвилини були готові прийти на допомогу.

У своїх рекомендаціях медики зазначили, що Олексій удома мусить перебувати під наглядом невролога та нейрохірурга.

Так, немов у його маленькому селі на Кіровоградщині є ці лікарі.

«Олексій зараз під моїм наглядом», — рішуче заявляє батько. 

У сільському закутку без лікарів, куди «швидка» має їхати півтора десятка кілометрів розбитими дорогами, у дідівській хаті без побутових зручностей, із постійною потребою в грошах Віктор самотужки повертає до життя свого сина з обіймів пітьми. Бо якщо людині нема на кого спертися, любов і відповідальність збільшують її сили у стократ.

Хата, у якій ніхто не жив

Асфальтована дорога спочатку пірнає в ями, потім переходить у бруківку, нарешті сповзає у дві ґрунтові колії. Ось і хата в селі Голикове. Пишно горить червоними ягодами кущ калини, на мотузках біля криниці сохнуть випрані Олексієві речі. Я дивуюся смугастому тільникові морської піхоти.

«Поки Олексій лікувався, його частину розформували: після боїв під Кринками в ній мало особового складу лишилося. Льоша ще був на реабілітації у Львові, коли його перевели до 34 бригади морської піхоти. То він, як став потроху говорити, попросив купити йому форму морпіха, любить її одягати», — пояснює Віктор.

Чоловік розповідає, що вони от тільки ходили з Олексієм по двору — ось цими двома бетонними доріжками, які ведуть від воріт до гаража. Добре, що вони є, сину важко було б робити кроки на розквашеному дощами ґрунті.

Я, хвилюючись, іду в хату — чи ж упізнає мене Олексій після нашого березневого спілкування? Він каже, що впізнав, і силиться усміхнутися як знайомій.  

Хата така давня, що збереглися сволоки на стелях, клямки на міжкімнатних дверях, ота-от тіснота старого сільського житла, куди господарі приходили тільки спати після роботи, — дві кімнатки й кухонька.

Коли у 2013 році Олексій одружився, батько-удівець знайшов собі цивільну дружину в іншому селі, а цю хатку залишив синові. До повномасштабної війни Олексій, який з професійного актора перекваліфікувався в будівельники, заробляв гроші на її ремонт і модернізацію.

Але в березні 2022 року Олексій покинув ремонт на півдорозі — пішов добровольцем на фронт. З того часу аж до жовтня нинішнього року в хаті ніхто не жив. І тепер Віктор має або раз і назавжди відмовитися від продовження ремонту, або дерти жили, щоб якось його закінчити. Бо хата зараз — цегла, якісь звалені на підлогу умивальники, труби, будівельні матеріали поміж ліжок і стільців.

«Я буду закінчувати ремонт, — рішуче говорить Віктор. — Я теж будівельник, зможу самотужки багато що зробити. Без каналізації, душу мені з роками буде важко Льошу доглядати».

Узагалі-то після UNBROKEN Віктор повіз сина в село до своєї співмешканки. Щоб поратися біля Олексія вдвох. Але в середині осені чоловіки перебралися у своє рідне село. Віктор пояснив коротко: «У хаті тієї жінки немає газу, і Льоші там було некомфортно».

З ранку до ночі, день у день

У хаті Боркут газ є. І дровʼяний котел теж — про всяк випадок, якщо з газом будуть перебої, про що селом ходять чутки. Трохи дров на зиму Віктор запас, а як не вистачить, намітив зрубати горіха під хатою — усе одно вже дуже старий.

Криниця у дворі теж стара — качати з неї воду електронасосом неможливо, вона просто розвалиться від нього. Тому воду в хату Віктор носить відрами — їжу зварити, одяг випрати, Олексія помити.

Посеред Олексієвої кімнати надією на краще стовбичить новенька пральна машина — її Віктор не вмикає, бо хоч вона може працювати без водогону, але без каналізації — ні. Пралка чекає, поки Віктор ту каналізацію обладнає — виведе труби з хати в ями на вулиці: і для машинки, і для туалету, і для душу.

Чоловік хоче зробити душ за принципом літнього: встановити на горищі кілька баків, вода в яких нагріватиметься від котла. Щоправда, воду в баки треба буде теж таскати відрами з криниці. Але, за словами Віктора, такий душ все одно полегшить йому догляд за сином.

Бо поки що прання — руками в мисці. Туалет для Олексія — стільчик з ємністю, який стоїть посеред кімнати на водонепроникній тирсоплиті, застеленій клейонкою. Щоб тримати туалет в чистоті, теж треба натаскати не одне відро з криниці. Для купання Олексія батько ставить на цю саму клейонку миску, заливає в неї нагріту на плиті воду — от і купіль.

«Це краще, ніж сухий душ у шпиталях», — каже Віктор.

Дай таку ситуацію на кого іншого — від утоми звів би до мінімуму і купання, і прання. Але не Віктор.

«Реабілітація — це ж не лише спеціальні фізичні вправи. Це повернення до повноцінного людського життя — а людині ж треба щодня митися й одягати чисте, щодня досягати певної мети», — говорить чоловік.

Колись у Львові він вразив мене тим, що з першого дня синового поранення вів щоденники його лікування й реабілітації: які препарати Олексій приймав, які тренування проходив, як реагував на ті чи інші виклики. Тоді чоловік пояснював мені, що записи допомагають тримати ситуацію під контролем і правильно організовувати день.

Запитую, чи тут, у селі, де немає занять з реабілітологами, він так само строго контролює свій і синів час.

«Та в селі це ще важливіше, ніж у реабілітаційному центрі. Адже тут ти сам собі начальник — і дуже легко розлінуватися. А для Олексія це небезпечно, бо він може деградувати», — впевнено говорить Віктор, гортаючи переді мною зошити-щоденники їхнього з сином сільського життя.

Для себе й Олексія чоловік придумав чіткий, якщо не сказати жорсткий, розпорядок дня. Підйом о 6-й годині ранку — щоб до 7-ї, коли встає Олексій, розібратися з котлом і приготувати їжу. Син прокинувся — до сніданку має вмитися, поголитися, походити на вулиці. І після сніданку теж прогулянки — Віктор купив сину крокомір і стежить, щоб Олексій проходив хоча б по три тисячі кроків на день. Найкращий Льошин результат — понад дев'ять тисяч кроків. Але на такі рекорди він спромогається не щодня. До обіду — вправи для очей, завдяки яким Олексій уже може фокусувати погляд, вправи для спазмованої лівої руки — щоб розгинав у лікті, для ніг. Бо ліва нога ще погано слухається Олексія, і чоловік без підтримки щомиті може раптово впасти.

Завдяки односельцям в Олексія вдома є бігова доріжка — як погода не пускає на вулицю, то тренується на ній. І всі пройдені сином кроки Віктор ретельно фіксує у своїх щоденниках.

А ввечері — книжки, вірші, фільми. Батько старається викликати в сина позитивні емоції й бажання говорити.

І так день у день. Постійно разом. Щоб миттєво відреагувати на синові потреби, Віктор купив спеціальний електричний дзвоник. Пояснює: «Частина з кнопкою — біля Олексія, а ту, що дзвенить, я з собою в кишені ношу. Трапиться щось — він зразу сигнал подасть. Купив дзвоник після того, як Льоша впав у кімнаті, а я саме у дворі порався, не побачив, а крикнути ж мені він не може».

Лікарка не телефонує і не їде

Мама Олексія давно померла. З дружиною він розлучився до повномасштабної війни. Вона з їхнім сином Остапом виїхала із села. Дівчина, з якою зустрічався, побачивши його після поранення, сказала, що не готова до такої ситуації.

У хату до Боркут заглядають сестра Віктора з чоловіком, колишні Льошині однокласники, староста села, сусіди, чиї сини теж воюють. Але заглядати — це ж не доглядати. Фактично біля Олексія один батько — у березні буде вже два роки як.

«Я не просив у сільраді, щоб дали мені соціального працівника на підмогу — часу на це не мав, треба було побут наш тут якось облаштувати. Та й не люблю я нікого ні про що просити, якось незручно мені це. У селі, крім Олексія, й інші хлопці після поранень є, так, по-моєму, до них теж жодні соцпрацівники не ходять», — говорить Віктор.

Кілометрів за 15 від села Боркут — Олександрівка, центр їхньої територіальної громади. Там є сімейна лікарка, з якою в Олексія підписана декларація, там невролог, реабілітаційний центр для ветеранів. Одним словом — медична цивілізація. Але…

«По правді, зараз ніхто з лікарів за Льошею не наглядає. З кінця травня і ось по сьогодні сімейна лікарка бачила сина двічі — саме коли треба було документи на групу інвалідності оформляти. Вона до нас не телефонує й не приїздить. Каже мені, щоб я сина до неї в Олександрівку привозив, немов це так просто. А про наших так званих вузьких фахівців узагалі не хочу говорити — вони мене дуже плутали, коли Льоші групу інвалідності оформляли. І це сину в них бути під наглядом? Та я краще самотужки буду за ним наглядати», — розхвилювався Віктор.

Розповідає, що реабілітологи в Олександрівці готові займатися з Олексієм — треба тільки дочекатися, поки син отримає посвідчення, що його інвалідність повʼязана з участю в бойових діях, бо в реабілітаційного центру такі вимоги.

Але як щодня возити Олексія на ту реабілітацію?

«Я ж його на мотоцикла свого не посаджу. Он у гаражі стоїть Льошина машина — я заплатив гроші волонтерам, щоб пригнали її з Херсона, бо син її на війну з собою брав. У ній після обстрілів — величезна діра від уламка, треба ремонтувати. Але я все одно не маю прав на водіння авто, тобто з транспортом важко. Виходить, що треба когось просити, а хто зможе щодня нас возити? І боюся я дороги — Олексій важко її переносить. І нових людей біля нього остерігаюся — у сина дуже ослаб імунітет, він легко підхоплює інфекцію, навіщо воно нам? Так що реабілітація в Олександрівці в нас під питанням», — ділиться Віктор.

За його словами, як стан сина примушує його шукати допомоги, то він просто телефонує реабілітологам в UNBROKEN — вони добре знають ситуацію Олексія, працювали з ним, завжди раді проконсультувати. От навіть під час розмови телефоном розказали, як скласти бігову доріжку, як за допомогою її датчиків контролювати Олексієве серцебиття — надійні дівчата, усе допитуються, коли Боркути знову приїдуть у Львів. Віктор говорить, що до весни — точно ні.

Очі Олексія нині все ще бачать не реальну, а зміщену через поранення картинку світу. Батько збирається з духом і з грошима, щоб відвезти сина до київських офтальмологів.

Про своє ж особисте здоровʼя Віктор говорить так: «Я на ногах переношу всі хвороби, буває дуже важко. Але я ж не маю права захворіти й відлежуватися, бо що буде з сином?».

Держава заборгувала мільйони

4 гектари земельного паю, 59 соток городу й саду з виноградником Віктор роками здавав у оренду — будівельник, він не любив порпатися в землі.

Навесні 2024 року стало ясно, що лікування сина буде важким і затяжним, що треба постійно перебувати з ним поруч — а отже, відмовитися від поїздок на заробітки. Віктор тоді попросив у орендарів грошей за два роки наперед. Ті кошти вони з Олексієм прожили по шпиталях і реабілітаційних центрах. Тепер треба чекати орендної плати за 2026 рік, яку вже ніхто не дасть наперед. Тобто ще багато місяців обходитися без неї.

Так само чітко, як фіксує Віктор перебіг синового лікування, веде він і домашній бухгалтерський облік. Коли в тебе пенсія 3700 гривень, а з синовими виплатами — постійні проблеми, треба брати на олівець кожну копійку.

З липня Олексій оформив групу інвалідності — вона в нього І, терміном на два роки. Тоді ж, у липні, Віктор поклопотався про пенсійні виплати по інвалідності для сина. У листопаді ж, коли з військової частини нарешті були отримані всі необхідні документи, батько написав заяву на призначення синові військової пенсії, попередньо офіційно відмовившись від цивільної.

«Мені сільрада допомагала ці питання розв'язувати. Тепер, слава богу, уже все оформлено. Але нові виплати будуть, так мені сказали в сільраді, аж у січні нового року — у кращому разі. Процес довгий — їх нарахувати й призначити. Олексій отримає гроші одночасно за листопад, грудень і січень. Ці місяці для нас є й будуть фінансово важкі, бо попередніх виплат син уже не отримує, а нові треба чекати», — пояснює Віктор.

Він розкладає переді мною папери: 15 тисяч соціальної допомоги ветерану Олексію Боркуті з сільради, 20 000 допомоги від Кіровоградської області, ось 148 тисяч грошового забезпечення, які військова частина виплатила Олексію однією сумою за місяці, поки він лікувався. Але виконавча служба ці гроші заарештувала, бо з моменту поранення за багато місяців у Олексія виникла заборгованість зі сплати аліментів на сина-школяра. Тож спочатку відрахували гроші на Остапа, а потім уже Олексій отримав решту.

«Як цивільну пенсію Льоші припинили виплачувати — знову заборгованість з аліментів набігла, то я її погасив», — ділиться подробицями Віктор.

Його основна фінансова турбота нині — добитися виплати для сина грошової премії за поранення, яка щомісячно становить 100 тисяч гривень. За словами Віктора, ще жодного разу Олексій цих грошей не отримував, хоча лікарі акуратно надсилали до військової частини відповідні документи. Віктор навіть найняв адвоката, щоб клопотався, бо заборгованість держави перед бійцем Боркутою значна: із березня 2024-го по травень 2025 року.

А ці гроші потрібні і на ремонт хати, і на поїздки до лікарів, і на реабілітацію, і на рихтування машини, і на прожиття…

Колишня навіть не зайшла

30 вересня Олексієві виповнилося 34 роки. Через два тижні в жовтні його батькові набігло 68 літ. Як він доглядатиме Льошу через 10 років? А через 20?

Навесні в UNBROKEN Віктор мріяв уголос про якусь жінку для сина, щоб покохала, ніжністю і любовʼю допомогла йому жити.

Тепер каже: «Та хто захоче… Усім здорові хлопці треба…».

Поки ми спілкувалися з Віктором, Льоша відпочивав у своїй кімнаті, поклавши під щоку іграшкового ведмедика — для затишку й безпеки. Газета прикривала лампочку, що на довгому шнурі звисає зі стелі — щоб світло не виїдало очі. Він навіть трохи задрімав.

Порозмовляти зі мною Олексій погодився. Тобто відповідати одним-двома словами на мої довгі запитання. Він переписується з дівчатами із UNBROKEN, він за ними скучив і радий буде знову їх побачити. До нього іноді заходять сільські друзі. Сам же він ні до кого в гості не хоче. Під час шкільних осінніх канікул до нього з Київщини приїздив син Остап, 1 січня йому виповниться 12 років. Обіцяв і на зимові канікули приїхати, Льоша готує йому подарунок.

«Остап ось на тапчані навпроти ліжка Олексія сидів — ну, може, годину. Мати, колишня моя невістка, його привезла, а сама і в хату не зайшла, посигналила з машини, щоб уже виходив, коли забирала», — швидко докидає Віктор. 

Льоша погоджується показати, як управляється на біговій доріжці, на прощання виходить із нами у двір, терпляче фотографується, говорить рішуче «ні» на турботливе батькове: «Ти не стомився?». Він самотужки може пройти від хати аж до воріт і до виноградника в садку. Мені здається, що Віктор перестає дихати від хвилювання, коли Льоша долає маленький схил.

У березні я вперше зустрілася з Боркутами й написала про них матеріал. У листопаді Віктор Боркута став одним із «Героїв hromadske 2025». Наша редакція нагородила його як батька, чия відданість повернула сина до життя. Отримати нагороду на святі він не зміг — не мав на кого залишити Олексія, щоб приїхати в Київ. Відтак нагороду разом з подарунками ми повезли Боркутам у село.

Прощаючись, Віктор зробив подарунок і нам — банку коньяку із домашнього винограду. Ще з довоєнних запасів, бо теперішньої осені, хоч на лозі повно кетягів, йому не до вина.

«Якби я виноградник з городом глядів, то як би я Льошу витягнув», — пояснює чоловік.

В останню хвилину він виносить з хати чималу тубу з маззю від пролежнів. І з гордістю, яку вповні зрозуміє тільки той, хто доглядав лежачих хворих, говорить: «Візьміть, віддасте комусь із поранених. Льоші більше не треба. І памперси йому більше не треба теж. Він може без них».

Уже дорогою додому фотограф розповідає мені, як запитав у Олексія, що він зробить найперше, коли остаточно відновиться його рука.

«Я начищу картоплі», — відповів йому Олексій.

Для мене це остання крапля. Я заходжуся плачем. Ми приїхали й поїхали. А вони залишилися в маленькому селі, у старій хаті — син і батько зі своєю бідою. І під грудневою мжичкою незібраний виноград стікатиме мутними сльозами. Чи дозволяє собі Віктор коли заплакати? Якщо так, я впевнена: жодна людина не бачить його сліз. Найперше — Олексій.