Герої та героїні hromadske 2025

ОБОРОНЦІ ПОКРОВСЬКА

Майже два роки 68 окрема єгерська бригада імені Олекси Довбуша тримає оборону на Покровському напрямку. «Єгері» зайшли на цей напрямок після захоплення росіянами Авдіївки й до сьогодні обороняють головне місто півдня Донеччини. «Єгері» — це серце оборони Покровська, яке мужньо бʼється до останнього.

Журналісти hromadske неодноразово фільмували героїзм бійців бригади: і гарячого літа 2024-го, коли на Покровському напрямку розгорталися найдраматичніші бої, і цьогоріч, коли в місто вже пробралися росіяни. 

hromadske відзначає бійців 68 бригади за відвагу й стійкість в утриманні найгарячішого напрямку.

ЛЕОНІД НОМЕРЧУК

Щоразу, коли Леонід Номерчук повертається з евакуаційної поїздки, думає, чи достатньо зробив, аби переконати людей виїхати з небезпечної зони. З травня 2022 року він працює на прифронтових територіях, але й досі вболіває за долю кожного українця у прифронтових містах. У Покровську він навіть ставав на коліна, щоб переконати місцевих сісти в евакуаційне авто.

«Особливо в людей літнього віку взагалі немає куди їхати, якщо вони самі лишилися. Вони бояться, думають, що їх відвезуть на вокзал і кинуть. Тому ми, перш ніж вивозити людей, шукаємо місця, де можуть їх прийняти. Бо зараз усі організації переповнені», — розповідав Леонід журналістам hromadske в прифронтовому містечку Білицьке.

Попри величезні ризики, Леонід Номерчук — керівник волонтерської служби «Спасіння» та поліційний капелан «Капеланського патруля» — продовжує їздити на фронт і вмовляти людей евакуюватися.

ВАСИЛЬ БАЙДАК

Стендапер і волонтер, чиї благодійні виступи збирають мільйони на потреби Сил оборони. 

Останній стендап у київському Палаці спорту приніс більш як 6,5 мільйона гривень на допомогу військовим. Загалом із початку повномасштабного вторгнення Василь залучив для захисників понад 15 мільйонів гривень.

Крім того, Байдак підтримує і незалежні медіа, зокрема hromadske, допомагаючи привертати увагу до важливих кампаній та ініціатив.

МИХАЙЛО СУКМАНОВСЬКИЙ

Отець Михайло, парох храму блаженного Миколая Чарнецького УГКЦ у місті Золочеві, що на Львівщині, організував фонд «Милосердний самарянин для дітей з особливими потребами». А при ньому — реабілітаційний центр для людей з ментальними проблемами. Для людей, які через свої хвороби не можуть навчитися читати й писати, від яких тримаються на відстані їхні здорові ровесники і яких воліють не мати у своїх класах вчителі. 

Отець Михайло створив для них дружну спільноту, де їх люблять, навчають, де радіють кожному їхньому успіху. У реабілітаційному центрі — оздоровлення в соляній шахті, масажному кабінеті, плавання в басейні, заняття з малювання, музики, танців. Дехто зі спільноти допомагає отцю Михайлу під час церковних служб, бере участь у підготовці релігійних свят — влаштовують, наприклад, різдвяні вертепи. А найкраща реабілітація для членів спільноти — робота на фермі, яку теж створив отець Михайло.

Фонд проводить також заняття для батьків та опікунів своїх вихованців — без їхньої допомоги успішна соціалізація підопічних неможлива.

ВАЛЕНТИН КОРЕНЧУК

Валентин Коренчук — один із «привидів Києва». Легендарний пілот 40 бригади тактичної авіації, яка захищала й захищає небо столиці зараз. Командир ескадрильї, який у перший день повномасштабного вторгнення зберіг центр Києва від бомбардування ворожими літаками й виграв повітряний бій, знищивши російський штурмовик. І це без зброї!

Для молодших він був прикладом, його називали Батьком, Коренем. Усім нам він відомий як Бджоляр. Валентин боронив країну в кабіні літака й загинув у бою в небі 27 квітня 2024 року. А цього року на hromadske вийшов матеріал про Валентина Коренчука: його дружина й друзі-авіатори розповіли про героя, якому завдячує вся країна.

ВІКТОР БОРКУТА

Син Віктора Олексій добровольцем пішов на фронт через кілька днів після початку повномасштабної війни. Два роки воював гранатометником. Після важкої травми третина мозку чоловіка перестала функціонувати. 21 день він перебував у комі. 

«Після такого поранення виживають лише одиниці — та й то без надії на відновлення руху, мовлення, здатності усвідомлювати», — сказали лікарі. Але батько пораненого бійця думав інакше. «Треба битися, а не журитися. Якщо я дозволю собі журитися, то кранти нам із сином будуть», — сказав собі Віктор Боркута.

Паралельно до лікарської Віктор придумав для сина власну систему реабілітації. Розмовляв із ним, старався викликати в Олексія хоч якусь емоцію, декламував йому вірші, придумував для сина спеціальні тренувальні вправи, рік жив із ним у шпиталях і реабілітаційних центрах. Як не мав де ночувати, то спав на підлозі в коридорі тих центрів.

Сьогодні Олексій може ходити, говорити, користуватися телефоном, може жити. А Віктор і далі робить свою батьківську справу — доглядає сина і не дозволяє йому скотитися в прірву небуття.

ВОЛОДИМИР ДУБРОВЕЦЬ

Боєць «Азову» Володимир Дубровець у 24 роки ухвалив найважливіше рішення у своєму житті: став батьком для вісьмох дітей свого брата, який разом із дружиною підірвався на міні.

Соціальні працівники влаштовували чоловікові справжні допити, з’ясовуючи, чи можна йому довірити дітей.

«Питали, чи не потрібен мені психолог, бо я щойно з війни. Цікавилися моїми доходами, як я буду налагоджувати побут дітей, їхнє навчання, що я робитиму, коли діти захворіють. А я тоді й сам не тямив, як зароблятиму гроші на всю родину. Але побут мене не лякав. Важливим був стан дітей — що в них на душі. Вони були дуже пригнічені», — ділиться Володя.

Минулого року Володимир одружився, у березні в нього народився син. Тепер у родині Володимира Дубровця дев'ять дітей, для яких у нього вистачає любові.

«Війна підготувала мене до такого навантаження. Якби не війна, може, і не наважився б стати опікуном», — зауважує Володимир.

ТЕТЯНА ДЕМЧУК

Тетяна Демчук із Хмельниччини сама ставила на ноги двох синів. Обоє стали військовими, «азовцями». 

Старший, Богдан, загинув під час операції в оточеному Маріуполі від осколкового поранення в шию. Мама два з половиною роки чекала на тіло, аж поки дізналася, що воно згоріло в машині одразу після поранення. Богдана Демчука поховали заочно. В урну рідні поклали шкарпетку сина та землю з полігону Урзуфа, де тренувався військовий. 

Інший син Тетяни, Олег, з травня 2022-го — у полоні. Вона чекає на нього. Каже: «Моя душа в полоні». 

Ця нагорода — за виховання гідних українців, за повагу до їхнього вибору, за вибір іти дорогою світла, маючи втрати. За стійкість, за силу материнської любові, яку ніщо не зламає.

ДМИТРО КРАСНОВСЬКИЙ

«Я питаю: “Ноги на місці чи ні? Бо я їх відчуваю”. Я бачу, що він не хоче казати. Я починаю його заспокоювати: “Друже, я сам медик, я розумію, що ноги там було не врятувати”. І він каже: “Ні”», — пригадує перші слова після поранення боєць ССО Дмитро Красновський.

Дмитру ампутували обидві ноги. Проте це не завадило йому здійснити свою мрію — взяти участь у марафоні. Разом зі своїм побратимом Олександром Тітенком він подолав на колісному кріслі 42,195 км.

ІГОР КІР’ЯНЕНКО

Ігор Кірʼяненко — лікар із Донецька, який був змушений зостатися на окупованій території, але навіть за таких обставин залишився вірним Батьківщині — почав допомагати українській розвідці. За це його у грудні 2018 року затримали російські бойовики.

Ігор пережив сім років полону, під час яких зазнавав катувань — мав численні травми, вибиті зуби, переламані кістки. Попри тиск і нелюдські умови утримання, він відмовлявся брати російський паспорт і не визнав «зізнання», вибиті тортурами. Під час семи років у колоніях і СІЗО він зберіг людську гідність, підтримував інших в’язнів і продовжував вірити в повернення до України.

15 серпня 2025 року його нарешті звільнили, і його історія стала символом незламності людини, яка вистояла перед найжорстокішими випробуваннями.

ВИБІР АУДИТОРІЇ hromadske: РАСТІ

Чотири місяці в Оленівці, рік у Таганрозі, 45 днів у Донецькому СІЗО та рік у Макіївці — за цими числами й містами стоять місяці жорстоких допитів, побиттів і катувань, які довелося пережити 26-річному «азовцю» Дмитру, на позивний Расті.

Дмитру було 20, коли він вступив до розвідки «Азову». Щоб потрапити в підрозділ розвідки, пройшов один із найтяжчих КМБ. 15 квітня Расті потрапив на «Азовсталь», а звідти — у полон на два з половиною роки.

Рік тому Расті повернувся з полону додому. У лютому цього року hromadske робило про нього історію. Тоді Расті ще проходив реабілітацію. Зараз Дмитро вже пів року перебуває на службі в рідному «Азові». Він — командир відділення, тренує хлопців, ходить на завдання і збирає мільйони для свого підрозділу за допомогою бігу.

Нині hromadske готує другу історію про Расті — про його життя через рік після звільнення з полону й внутрішню мотивацію повернутися на службу.