Бійки за лавки, крадіжки, наїзди на чужинців. Хто ці люди, які щодня ночують у метро

Чужинцям вхід заборонено

У київському метрополітені є кілька станцій, де люди розбивають наметові містечка. «Дорогожичі» — одна з них. Вона глибока, з великою платформою. І — що дуже важливо — всередині багато дерев’яних лав. От їх і ділять ті нічні відвідувачі, які ночують не в наметах.

О 22:22 станція зачиняється на вхід. Потяги курсуватимуть іще 43 хвилини, і тоді станція зачиниться також на вихід: останні пасажири покинуть метро. Якщо ж оголосять тривогу, двері станції відчиняться і вона діятиме як укриття.

Сьогодні тихо. Лавки потроху займають ті, хто прийшов на нічліг. Розстеляють каремати, займають сусідні «ложа» для знайомих. За роки люди здружилися, чи принаймні пізнають одне одного. Ми з фотографкою — чужинки, і нас одразу таврують як шпигунів і терористів. У чому відразу й звинувачують.

Агресивні власниці наметів — а їх розбили сім під стінкою біля ескалатора — не дозволяють наблизитися до них. Там ночує ціла група з дітьми різного віку. Кілька разів перевіряють наші посвідчення й дозвіл працювати в метро.

З дому я захопила два розкладні туристичні стільці й пледи, думаючи, що тут не вистачить місця, і доведеться стояти цілу ніч. Але чергова по станції гукає до комірки — і туди вишиковується черга з півтора десятка людей, що беруть теплі пледи й розкладні стільці.

Серед них Іван Горват із Богуславщини, це Київська область. Чоловік із карлючкою, коли розмовляє, видніється лише один зуб. Каже, був в обласній лікарні, не встиг на останній автобус, на готель грошей немає. Хтось зі знайомих порадив, що можна перебути в метро.

Іван вмощується на ночівлю, але невдовзі його зганяє поліціянт: жінкам із наметів він здався підозрілим, і вони викликали підмогу. Чоловіка забирають на перевірку. Він, шкутильгаючи, прямує за людиною у формі.

Його плед сірою плямою лишається на лавці.

Сховок від самотності й тривожності

На ночівлю розкладається Олександр — високий худий пенсіонер із набряклим обличчям, від нього пахне спиртним. 

«Я живу за три зупинки звідси. У мене 9-й поверх, а в сусідній будинок двічі прилітало, то нам повибивало шибки. Коли була жива дружина, приходили сюди інколи удвох, але її не стало рік тому, — чоловік на мить замовкає. — Тепер я щоночі тут».

Щось у його відповіді наштовхує на думку, що він їздить до метро не так через небезпеку, як щоб не лишатися вдома наодинці з думками й темрявою. Питаю, чи це так. Він опускає голову.

Сьогодні пізніше ніж зазвичай прийшов його новий друг по підземці 68-річний Микола. На його великому лагідному обличчі — сліди втоми. Він ночує в метро, коли загроза обстрілів, це десь 2-3 рази на тиждень. Перепробував кілька станцій, але найзручніші місця для лежання саме на «Дорогожичах». Лавка суцільна, дерев’яна — йому тут добре.

«Я багато років тому ледь виборсався від страшної хвороби, і мені не можна тривожитися, — розповідає. — Тому я їду 15 хвилин громадським транспортом сюди, бо що робити? Вдома сховища немає, звичайний підвал. А поруч авіаційний завод “Антонов”, по ньому вже прилітало. На серці недобре, що дружина вдома, але вона не хоче зі мною сюди».

Микола каже, що «покимарити» за ніч йому виходить годин зо три, о 5:00 їде додому й уже там досипає. За його словами, під час тривоги на платформу набивається стільки людей із наметами, матрацами, розкладачками (за даними пресслужби метрополітену, може бути й 1800 людей — ред.), що іноді до туалету не можна дійти, не наступивши на когось чи не штовхнувши.

Туалети ховаються за дверима, з написом «Службовий вхід», у тупику платформи. Сходи ведуть униз до блоку службових приміщень. Метрів за 50 нескінченного підземного коридору з розгалуженням в боки є по чотири кабінки для чоловіків і жінок: «М» і «Ж». Туалети примітивні, з діркою в підлозі.

Думаю про тих, хто ночує на платформі. Поки дійдеш уночі до туалету й назад, остаточно прокинешся. Микола сідає біля Олександра, той дивиться футбол у телефоні. Микола розглядає карту повітряних тривог України. Світяться східні області, ось червона пляма розповзається й до Київщини.

— Навіщо ви себе дарма хвилюєте? — питаю.

— А мені тут нічого не загрожує, — всміхається він.

Тим часом вимкнений на ніч ескалатор вмикається, ним спускаються не менш як десяток працівників метрополітену з відрами й швабрами. Вони миють колії зі шлангів, протирають плитку над ними, начищають кожну букву назви станції «Дорогожичі».

Спеціальна техніка відмиває підлогу на платформі. Гамірно, та «палатники» вже вклалися. Одна жінка з компанії на стільці чергує біля наметів.

Олів’є на Новий рік і сварки через хропіння

Кілька людей уподобали не лавки й намети (які захищають від протягів, у яких темно й зручніше перебувати), а ночують на карематах і спальних мішках у проходах між платформою та коліями на підлозі. Серед них рудоволоса Настя й бородатий Саша. Вони ще не лягали: чекають, поки закінчиться прибирання. Дивляться разом фільм. Їм обом по 30 років і вони не пара — просто добрі сусіди по метро. Обоє живуть неподалік.

«Я приходжу не щодня, а по ситуації, — каже Саша. — Моніторю, коли буде масований обстріл чи є підозра на нього, як сьогодні. А якщо непередбачувана балістика, добігаю за п’ять хвилин. Іноді зі мною мама спускається, але в людей похилого віку на такій глибині скаче тиск».

Настя й Саша розповідають, як живе підземне містечко. П’яних і безхатьків не пропускає поліція, але іноді люди під мухою все ж проскакують.

Постійні відвідувачі одне одного знають, перебалакуються, яка обстановка, чи закінчився обстріл.

«У кожного ночувальника своє місце, і дійсно за нього сваряться, — пояснює Саша. — Я іноді після роботи пізно приходжу, вже хтось на моєму лежить, неприємно, можу побурчати. А мене лають, бо я головний хропун тут. Шумофони “айфонівські” перебиваю», — регоче добродушно.

«А мені байдуже, можу й під куполом лягти», — додає Настя.

Під куполом — це на проміжному майданчику між двома рівнями ескалаторів, ближче до поверхні. Там теж ночують люди. От сьогодні кілька лягло на карематах. Але це не козирні місця — до туалету не спустишся, бо він лише внизу, а сходи вночі не рухаються. Крім того, Настю там пограбували. Вона заснула втомлена, тримаючи телефон у руці. Його витягли.

Настя й Саша лягатимуть спати десь о 3:00, а о 5:00 — додому, там іще кілька годин посплять. Мають таку роботу, що можуть приходити пізно.

«Іноді я думаю: навіщо винаймаю квартиру, — сміється Настя, — я день на роботі, а ночую тут. Це мій другий дім».

На моє запитання, чи не набридло ось уже чотири роки майже щовечора збиратися й у будь-яку погоду йти кудись, відповідають, так:

«Я не хочу лежати вдома в ліжку й боятися: прилетить чи не прилетить. Тим паче, що тут такий район, що прилітає часто. Ми не раз бачили ракети над головою. Знаю, що деякі люди так втомлюються на роботі, що не хочуть нікуди з дому вибиратися. Але я маю таку можливість. То чому ні?» — ділиться дівчина.

«Ми тут за тих, хто не може, — сміється молодик. — Знайомим, друзям не розповідаємо, що ми тут ночуємо. У нас же заведено хвалитися, які ми сміливі, і сидіти вдома».

За їхніми словами, у метро все ж постійно ночує більше старших людей, ніж молодих. А молоді — це ті, хто приводить сюди своїх дітей. Деякі навіть домовляються з працівниками метрополітену, щоб діти спали до 8:30 вранці. І йшли в садочок виспані.

Саша згадав, що вдома в Новорічну ніч на 2023 рік тільки підніс ложку з олів’є до рота, як полетіли ракети. Він — за салат і в метро.

«Я вирішив, що ніхто не спаскудить мені святкування. Хотів пригостити людей, але всі повлягалися рано, то їв сам».

Ночують, ще й скаржаться, що їм заважають спати

За словами комунікаційниці київського метрополітену Оксани Никифорук, немає норми, скільки кожна людина може займати місця на платформі. Залежно від кубатури є норма на кожну станцію, скільки вона готова прийняти людей, коли працює як укриття. Та й усе. А чи хтось стоїть, чи розлігся на двоспальному матраці — правилами не передбачено.

«Я розумію, що люди турбуються про свої захист і зручність, ставлячи намети. До речі, вони масово з’явилися рік тому. І ми нічого не маємо проти, але має бути здорова межа між власним комфортом і взаємоповагою. Є люди, які до закриття станції приходять і розкладають намети, а останні пасажири, виходячи з вагонів, фактично входять у ці намети, бо їх нема як обійти. Є люди, які ставлять величезні намети на шістьох, а сплять там удвох, позбавляючи комфорту інших».

Речниця метро розповідає, що працівники метрополітену можуть лише радити, кому й де краще розміститися, чи не буде протягів, чи не стоятиме намет на шляху до санвузла.

«Головне завдання чергової — щоб усе було спокійно й усі нормально комунікували».

Того вечора, коли ми прийшли, на «Дорогожичах» ночували до трьох десятків людей. Загалом у ночі без тривог їх буває до 500 на всіх станціях метро.

«Їм страшно вдома, вони приходять сюди спати. Але метро не спить! Метрополітен — це велика машина, яку потрібно обслуговувати, ремонтувати, мити. Щоночі ми просочуємо шпали, поновлюємо лаковане покриття, вкручуємо нові лампочки, заміняємо рейки, їздять дрезина (потяг на дизелі), яка перевозить великогабаритні інструменти. І це все дуже шумно. А люди ще пишуть на нас скарги, що ми заважаємо їм спати чи що їм смердить фарба. А вранці самі їхатимуть у метро й вимагатимуть класного сервісу й охайних станцій», — каже комунікаційниця.

Оксана Никифорук просить ставитися з розумінням і лояльністю одне до одного й до працівників метрополітену. Особистий комфорт не повинен створювати дискомфорт іншим.

***

Ми пробули три години в метро, на ніч вирішили не лишатися. Ескалатор не працює, йдемо пішки. Це 76 метрів, як 25-поверховий будинок.

Поліціянт відмикає двері. Запитую про Івана з карлючкою: чим закінчилася перевірка.

«Все добре, ми впустили його назад».

Тривога через балістику тієї ночі таки пролунала, але ми вже були вдома.