Повернути воду. Як енергоефективність визначає функціонування громад під час війни

Ще рік тому для близько півтори тисячі мешканців Токівського, що на півдні Дніпропетровщини, такі черги були рутиною. Після підриву дамби Каховської ГЕС водні ресурси в регіоні довелося перерозподіляти, зокрема, спрямовувати на забезпечення більших міст, як-от Кривий Ріг. У поєднанні з близькістю до лінії фронту й постійними обстрілами це різко загострило ситуацію на місцях.

Подача води стала нестабільною: тиск падав, вода зникала, а витрати на її «підйом» зросли втричі. Додатково постраждала й місцева економіка. Через нестачу води фермери втрачали врожаї, а громада — частину доходів. Фінансові ресурси були обмежені: коштів на повноцінне відновлення системи водопостачання бракувало, тому доводилось обмежуватися тимчасовими рішеннями на кшталт підвозу води. 

Рішення для Токівського стало можливим завдяки поєднанню зусиль різних гуманітарних організацій і самої громади. Так, колеги із Solidarity International пробурили дві свердловини. Одна з них нині подає воду до встановленого нами аквабоксу, а вся система — разом зі свердловинним насосом — живиться від сонячної електростанції IsraAID. Друга свердловина стала джерелом для станції очищення, встановленої громадою раніше. Її роботу разом із насосом і частиною інфраструктури (зокрема, школи) забезпечує ще одна наша сонячна електростанція.

Ці кроки дозволили громаді не лише забезпечити стабільну подачу води, а й суттєво зменшити залежність від централізованого енергопостачання. В умовах регулярних відключень електроенергії та зростання цін це означає нижчі витрати на експлуатацію системи й менші ризики зупинки водопостачання.

Інша наша історія — Нова Одеса. Стабільність водопостачання для значної частини громади, включно з важливою соціальною інфраструктурою (двома ліцеями, спортивною школою, кількома дитячими садками), залежала від старої водонапірної вежі. Через зношеність вона працювала лише на третину від своєї потужності, тиск був недостатнім: вода доходила лише до перших поверхів, а частина споживачів регулярно залишалась без води. 

Ситуацію різко погіршила війна. Поруч із вежею влучили дві ракети — вибухова хвиля пошкодила конструкцію і прискорила її руйнування. Спроби громади самостійно відремонтувати споруду результату не дали. Владнати проблему вдалося після встановлення нової водонапірної вежі. 

Це не поодинокі випадки, а повсякденні виклики для багатьох українських міст і сіл. Згідно з планом гуманітарних потреб і реагування OCHA на 2026 рік, через пошкодження систем водопостачання на тлі війни виникають ризики для 11 мільйонів людей. Проте випадок Новоодеської громади підсвічує іще одну критичну потребу, окрім безпосереднього забезпечення автономним електроживленням, — модернізацію застарілої інфраструктури. Більшість систем водопостачання побудована десятки років тому, через що зростають операційні витрати громад, а сама система залишається вразливою до відключень. 

У таких умовах впровадження енергоефективного й автономного обладнання стає інструментом фінансової стійкості громад. Коли один з обʼєктів виходить з ладу — через зношеність, аварію чи обстріл, — тисячі людей одночасно втрачають доступ до води. У прифронтових і деокупованих регіонах це одразу бʼє по місцевій економіці: фермери втрачають врожаї через нестачу води для поливу, зростають витрати на виробництво, зупиняється робота малого бізнесу. Водночас громади недоотримують доходи до бюджету, що ще більше обмежує можливості для відновлення інфраструктури.

Окремий вимір — безпека. Недостатній тиск у мережі або перебої з водою ускладнюють гасіння пожеж, що особливо критично в умовах обстрілів і руйнувань. У таких ситуаціях навіть локальна аварія може мати значно серйозніші наслідки. У підсумку проблема водопостачання виходить далеко за межі технічного питання й напряму впливає на життєздатність громад, їхню економіку та здатність реагувати на кризи. 

У відповідь на ці виклики гуманітарний сектор реагує у п’ять можливих етапів: 

• попередження; 
• помʼякшення наслідків; 
• підготовка; 
• реагування; 
• відновлення. 

На стадії як відновлення, так і попередження майбутніх ризиків ідеться про впровадження сталих рішень, які залишаться в громадах і після закінчення гуманітарного відгуку. У контексті водопостачання це часто про інфраструктурні рішення, що зменшують залежність від зовнішніх факторів — як-от автономні системи енергоживлення чи модернізація обʼєктів інфраструктури водопостачання. 

Водночас, за оцінками OCHA, гуманітарне реагування у 2026 році відбувається в умовах значного дефіциту фінансування. Наявні ресурси не відповідають масштабу потреб, що зростають. Це означає, що навіть за максимальної ефективності гуманітарні організації не можуть їх усі задовольнити. А втім, гуманітарна кооперація на рівні кластерів та інституцій координації може забезпечити уникнення дублювання й оптимізацію використання ресурсу.

Гуманітарний сектор не лише не може, а й не має повністю розв’язувати всі проблеми. Гуманітарна діяльність спрямована на порятунок життів, полегшення страждань і збереження людської гідності під час і після надзвичайних ситуацій. Але присутність гуманітарних організацій в окремих регіонах чи країні загалом має точку виходу. Для держави й громад було б важливо використати цей період підтримки з боку гуманітарних спільнот, щоб переналаштуватися й навчитися працювати в нових умовах.

Вода в цьому контексті — це вже не лише про базову потребу. Це про те, наскільки громада здатна функціонувати в умовах нестабільності, контролювати свої витрати й не залежати від зовнішніх факторів. Саме тому модернізація систем водопостачання — зокрема, через впровадження енергоефективних та автономних рішень — стає основою цієї стійкості. Досвід таких громад, як Токівська чи Новоодеська, показує, що перехід від виживання до стабільності відбувається там, де інфраструктурні рішення не лише відновлюють доступ до води, а й роблять систему більш надійною, економічно ефективною та незалежною в довгостроковій перспективі. 

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.