«Костюм суперлюдини». Що розповіли про свої вишиванки люди на вулицях Києва (ФОТО)

Сорочка, у якій одружувався

На Алеї пам’яті в Севастопольському парку біля портретів загиблих військових майорять вишиті стрічки. Кілька десятків школярів у вишиванках прийшли сюди із квітами в руках: вони обережно ставлять їх у чорні вази й пов’язують нові стрічки поруч.

Співзасновник Всесвітнього дня вишиванки Олександр Ткачук зворушений бачити тут стільки дітей.

«Сьогодні ми вже святкуємо 20 років Дня вишиванки. Ви народилися і думаєте, що цей день був завжди», — звертається він до школярів.

Олександр час від часу відволікається на телефон, вмикається в ефіри просто з парку. Цього дня роботи особливо багато.

«Тоді (у 2006 році, коли заснували День вишиванки — ред.), бувши студентами, ми ще до кінця не усвідомлювали тієї сили, яку має вишиванка. І протягом кількох років ми побачили, наскільки ця ідея об'єднує абсолютно різних людей. Саме тому продовжили займатися організацією цього свята. Скажіть мені, будь ласка, що ще так об'єднує українців, як не вишиванка? Тому що люди різних політичних, релігійних поглядів, де б вони не жили, що б вони не говорили, сьогодні у вишиванках», — каже він.

Олександр одягнув буковинську вишиванку із Заставнівського району Чернівеччини. Вишита бісером, із яскравим квітковим орнаментом: сині, фіолетові, бузкові, червоні та бордові квіти поміж зеленого листя. Каже: це ручна робота й особлива річ у його гардеробі — саме в цій сорочці він одружувався.

«Ця вишиванка була в одному магазині в Чернівцях, і я років два на неї дивився. Її ніхто не купував. Вона чекала на мене. Я коли її приміряв, вона виявилася замалою. І я дуже засмутився: зрозумів, що не зможу її одягнути», — пригадує він.

Вихід запропонували майстри: оригінальні візерунки залишили, а саму сорочку перешили під його розмір.

Індикатор «свій-чужий»

Поруч з Олександром — співзасновниця платформи пам'яті «Меморіал» Гаяне Авакян. Її довге чорне волосся спадає на сорочку з дрібним червоно-чорним орнаментом.

«Цю вишиванку мені подарувала мама. Вона її не вишивала, але це ручна робота. Для мене ця сорочка дуже важлива, тому що, коли я виїжджала з Бахмута, майже нічого не забрала й усі мої вишиванки залишилися там. Це моя перша вишиванка вже в Києві», — розповідає жінка.

Каже: хоча її родина вірменська, вишиванку для неї завжди було важливо мати.

«Особливо на сході України це було таким індикатором “свій-чужий”. І реакція на вишиванку теж багато важила. Для мене це завжди дуже світле свято. Навіть сьогодні, коли йдеш містом, ти бачиш цих прекрасних людей, розумієш, яка красива ця культура і як важливо її зберегти у війні», — додає Гаяне.

«Символ із неба»

Повз усланий прапорами, фотографіями військових, живими й штучними квітами меморіал пам'яті полеглих українських захисників на майдані Незалежності йде дівчина в традиційному строї.

Заплетене у дві коси волосся прикрашають декоративні квіти й довгі стрічки. Підбори чорних шкіряних чобіт зі шнурівкою стукають об бруківку. Сорочка вишита червоно-чорними ромбами, ламаними лініями та дрібними кольоровими вкрапленнями зеленого й помаранчевого.

Цю вишиванку Ангеліна знайшла через 18 років після смерті прабабусі в її шафі на Львівщині.

«Тому вдягаю її тільки в особливі моменти: День вишиванки, День Незалежності або виступ у хорі, де я співаю. Це дуже важлива для мене річ, яка має історію. Коли бабусі не стало, мені було шість. Сорочку я знайшла в перший рік повномасштабного вторгнення — і для мене це був символ із неба», — розповідає Ангеліна.

Крім сорочки, на ній зелена спідниця з підбоєм. Талія підперезана широкою тканою крайкою, з-під якої визирає чорна ладунка з дрібними жовтими квітками. На шиї — дукач.

«Мені хочеться відчувати єдність зі своїм родом, зі своєю країною. Я намагаюся уникати “шароварщини” й тяжіти більше до автентики. Наша ДНК, знаєте, яку має форму, тож, у принципі, вишивка — це теж частина ДНК. І знову ж таки — зв'язок поколінь, зв'язок із народом і з тими пра-пра-пра-пра, яких уже немає, але вони берегли свої вишиванки. Оскільки ми ще живемо в такі складні часи, коли за вишиванку й за прапор можуть убити, хочеться ще більше цим пишатися. Тому я прийшла до пам'ятного місця, щоб подякувати за можливість бути українкою, говорити українською, співати українською, носити українське», — каже Ангеліна.

Дівчина пригадує: вдягає сорочку на День вишиванки ще зі школи. А втім, переймається за крихкість тієї, у якій вийшла сьогодні.

«Хочу вишити сорочку власноруч і все ніяк не можу за це сісти. Поки що ця — найцінніша. Я от іду вулицею й думаю, що варто було б її сховати, а мати натомість якусь нову, яку не було б шкода носити. Або ж відтворити, скопіювати цю», — міркує дівчина.

«Костюм суперлюдини»

Біля меморіалу довго вдивляється у фотографію брата Альона.

«Він загинув на “Азовсталі” у 2022 році. 8 травня авіабомба влучила в бункер. Тоді загинуло багато бійців снайперського підрозділу, його командир. Тіла досі немає, збігу ДНК теж немає. Це хоча б єдине місце, де я можу до нього прийти», — каже дівчина.

«Брат до початку повномасштабної війни спілкувався російською мовою, але коли вже був у Маріуполі, на “Азовсталі”, почав говорити виключно українською. Сказав: “Це єдине, що нас відрізняє від тих, хто нас убиває”», — додає Альона.

Сьогодні на ній вишиванка з червоними й синіми квітами, що нагадують лілії.

«Це звичайна вишиванка. Я знайшла її на “блошиному ринку”, мені вона дуже сподобалася, тому її вдягнула. Хочу придбати гарну вишиванку ручної роботи, але, на жаль, поки немає можливості. Намагаюся в цей день щороку вдягати сорочку після того, як переїхала до Києва з Бердянська у 2022 році. Коли я її сьогодні вдягнула, одразу з’явилася усмішка на обличчі. Ти просто відчуваєш сьогодні себе надлюдиною у вишиванці. Це для мене — такий костюм суперлюдини», — всміхається Альона.

Щойно куплена сорочка

У гущавині прапорів навпочіпки, схилившись до фотографій і лампадок, сидить жінка в білій сорочці з блакитно-синіми квітами. Вона прикрашає стрічками з червоно-чорним орнаментом цілий ряд портретів.

«Тут — невеликий острівець нашої бригади. Сьогодні — День вишиванки, і ми вирішили, що треба нашим хлопцям пов’язати стрічки. За життя вони носили свої вишиванки. Комусь вишивали мами, комусь дарували. Може, хтось не носив, але мріяв носити», — каже Олена Сокоренко.

Серед тих, до кого вона прийшла сьогодні, — її син Олександр із 47 окремої механізованої бригади «Маґура». Загинув разом із побратимами й посестрами 30 липня 2023 року під Оріховом Запорізької області.

Його студентські роки припали на Революцію гідності. Олександр навчався на першому курсі КНУ ім. Тараса Шевченка й був на Майдані в ніч розгону студентів 30 листопада 2013 року.

Олена пригадує дзвінок від сина: «Мамо, у нас усе добре більш-менш, але ми ховаємося, бо нас тут б’є “Беркут”».

Каже: її діти росли вже в незалежній Україні й не знали іншої країни.

«Діти мріяли про щасливе майбутнє. Хотіли жити без “совка”, бо наші діти — це покоління, яке не знає, що таке “совок”. Мій син народився в 1995 році, це вже була вільна Україна. Тому коли ворог прийшов на нашу землю, він, не думаючи, пішов до війська», — каже Олена.

Сьогодні на ній — нова вишиванка. Купила її просто на Майдані. Каже: молодшого, восьмирічного сина, до школи у вишиванці відправила, а сама спершу вибігла без своєї.

«Думаю: “Ні, це треба виправляти”. Будете сміятися: я щойно її купила. Вона мені просто сподобалося. У мене вдома дві темні — чорна й зелена, — а тепер буде ще біла», — каже Олена.

Неподалік від Олени група школярів пов’язує на гілки ялинки стрічки з кольоровим взором та іграшкових янголят із ниток.

Подарунок сестри й пам'ять про брата

Чорну стрічку з білим орнаментом дівчина обережно прив’язує до рамки портрета молодого хлопця в камуфляжі. «Шаруда Артем Олександрович, позивний — Мекс», — промовляє фото.

Ольга каже, що це найближче місце, де вона може вшанувати пам’ять брата. Він загинув 24 листопада під Вовчанськом на Харківщині внаслідок удару керованою авіабомбою. На позиціях пробув трохи більш як два місяці.

«Востаннє я його бачила, коли ми прощалися, садила його на вокзалі. Два місяці з ним не було зв'язку. Мама його також не бачила й не чула. Потім нам подзвонили, сказали, що Артем загинув», — пригадує вона.

Родина Ольги — з Чернігівщини. Каже: сім’я завжди була патріотичною. Один із братів нині теж служить — у танковій бригаді.

Про акцію зі стрічками дізналася від платформи пам’яті «Меморіал». Каже: на Чернігівщині, на Алеї слави, рідні теж залишили стрічку пам’яті. Вона ж вирішила зробити це в Києві, де давно живе й працює.

Сьогодні Ольга теж у вишиванці — світлій, із бордовою геометричною вишивкою та мережкою. Каже: її подарувала сестра. А напередодні Дня вишиванки випадково купила до неї прикрасу — припинду.

Любов до вишиванок, говорить Ольга, у неї від батька. Він носить їх не лише на свята. У її шафі теж чимало вишиванок: темні, короткі, є й давня — вишита бабусею. Каже: хлопець жартує, що нові вже можна не купувати.

Тепер, додає дівчина, має ще одну причину вдягати сорочку.

«Думаю, брат пишається мною, що я несу в маси те, що треба пам'ятати, заради чого ми вдягаємо вишиванку, заради кого ми її вдягаємо. Тому я вважаю, що це мій обов'язок тепер — нести в маси пам'ять про брата, про себе, про нашу сім'ю. Тому що ми платимо дуже великий внесок за нашу перемогу. Сподіваюсь, вона скоро буде».

 Авторка: Ольга Кацан