«Побачила на OLX оголошення про продаж “України” і вирішила: поїду на кінець планети, але заберу»: легендарному велосипеду — 65 років

40 років я їздила на «Україні»: від шкільних років до пенсії

Велосипед «Україна», або В-120, «народився» 1961-го на Харківському велосипедному заводі імені Петровського (ХВЗ). На відміну від попередників, ровер мав подовжену й міцнішу раму з високоякісної сталі, шкіряне сідло та посилений ланцюг.

Якраз такого в 1961-му купив батько Людмили Набок. «Пам'ятаю: такий блідо-коричневий, більше до молочного кольору. Масивний, класний велосипед», — розповідає 68-річна мешканка Переяслава, що на Київщині.

Тато катав їх із братом на велосипеді. А бабуся, виправши білизну, складала її у відра й онуки котили «Україну» до річки полоскати випране. 

«Я розуміла, що треба вчитися їздити. От у свідомості тих років жило “треба”: треба знати абетку Морзе, бо раптом війна, треба їздити на велосипеді», — згадує Людмила.

Коли їй було 9 років, хтось показав, як їхати під рамою, перевалюючись на обидва боки. 

«Батьки казали: от навчишся на “Україні”, купимо тобі підліткового “Орльонка”. І дзуськи. Так і по сьогодні. 40 років я їздила на тій “Україні”: від шкільних років до пенсії. Мої сини на ньому вчилися їздити. Їм уже купували велосипеди “Мінськ” у 2000-х, бо той старий геть зносився.

Зараз у нас є одна веломашина. Вона зібрана з цих двох “Мінськів” (вони швидко розлізлися), а руль у неї ще зі старої “України” — мого першого й останнього велосипеда. На цьому зібраному син Дімка й досі їздить на роботу», — розповідає переяславка.

Назустріч — чоловіки з велосипедами — і всі «Україна». І такі великі-великі дерева тягнуть

«Україна» проєктувалася спершу для чоловіків. Конструктори враховували погані дороги й те, що на велосипеді будуть перевозити вантажі. Наче знали, що на «Україні» чоловік везтиме дружину і двох дітей, чи кілька мішків цементу, або картоплі. Або… дрова.

«Розуміючи, що насувається війна, ми у 2014-му виїхали за Харків, у дачне селище. У будинок дядька, який я з часом успадкувала. Чоловік відразу: так, тут є вода, город, у будинку всі родичі помістяться — раптом що. І ми — вперті містяни, які власноруч нічого не саджали, — раптом відчули задоволення від сільського життя. Завели город, нам втулили козу — тобто ми цілком поринули в нове. Чоловік своїми руками збудував пічку. І вона, ясна річ, потребувала якихось дров. Лісники дозволяють брати хмиз і дерева та гілки, які впали. Але ж як їх вивезти з лісу?» —  Лада Громова, колишня психіатриня, зараз пенсіонерка, мисткиня з-під Харкова, так розповідає про сімейний велосипед.

Жінка каже, що всі тамтешні чоловіки, переважно літні, їдуть за дровами на велосипедах — місцевість горбиста, тож інший транспорт не підходить.

«Це дуже красива картинка: йдемо в ліс з нашими козичками (так каже на кіз — ред.), вони там пасуться. А назустріч — чоловіки з велосипедами — і всі “Україна”. І такі великі-великі дерева тягнуть», — захоплено каже Лада.

Сусід подарував подружжю стару «Україну»: хоч і витягнув з підвалу, була в робочому стані. Чоловік Лади — Родіон — поміняв підшипники, каретку, все позмащував. «Міцна машина, — зауважує жінка. — Радіон везе такі товсті гілляки, у довжину й до 5 метрів. Прив'язує їх і котить. Кілограмів 70-80 велосипед легко витримує».

Вона додає, що на Слобожанщині дуже багато такого двоколісного транспорту. Загалом харківську «Україну» купували в усьому Союзі, і експортували в десяток країн світу.

З сучасними великами так: щось гниє, щось ламається. А цю «Україну» 60 років тому виготовили — і по сьогодні все гаразд

«Україна» вирізнялася своєю ремонтопридатністю та надійністю. Велосипед міг десятиліттями слугувати без капітального ремонту, а будь-яке ламання можна було усунути просто в гаражі за допомогою стандартного набору ключів.

«У мене ще років 5-6 тому був крутий велосипед з всякими наворотами, перемиканням передач, різними швидкостями. Але це не моє», — каже  32-річна Христина Сіденко з Києва. — Я хотіла фіксовану передачу: просто їхати й усе — велосипедом займатися мінімально».

Коли був ковід і громадський транспорт зупинився, Христина почала шукати підхожий велосипед. 

«Моя душа потяглася до радянських раритетних. І от коли я їх роздивлялася, знайшла такий, який гальмує, коли прокрутити педалі назад. Це була “Україна”, і це — любов з першого погляду. Побачила на OLX оголошення й вирішила: поїду за ним на кінець планети, але заберу».

Кінцем планети виявилося село в бік Фастова, до якого Христина їхала 2,5 години електричкою. За стару розвалену веломашину, «яка помирала в гаражі від іржі» віддала 1000 гривень. Господар сказав, що вона 1960-70 років випуску.

«З горем навпіл доперла велик до Києва і почався довгий шлях перетворення його в машину на колесах, щоб став повністю робочим», — коментує Христина.

Вона нашкребла пів каструлі іржі, на барахолках шукала оригінальні деталі — в «Україні» різних років вони взаємозамінні. Збирала все сама: хотіла мати впевненість: якщо сяде, велосипед не розвалиться. Через пів року її «Україна» була готова. З рідного на ній лишилася рама, руль і шатуни із зіркою (вони тримають педалі). Скільки коштів пішло на ремонт, власниця не підраховувала: багато.

«Це була мрія на колесах. Сідаєш і їдеш — максимальна свобода. От з моменту, як я його зібрала повністю, і по сьогодні я в ньому нічого більше не змінювала, не лагодила. З ним немає взагалі жодних проблем», — хвалиться киянка.

На «Україні» вона проїхала пів України. Пройшла «шлях Каміно» — від Вінниці до Івано-Франківська. На велосипеді вміщається все, що треба.

«Раніше справді робили міцні велосипеди. Нинішні такі, що через пів року потрібно повністю ремонтувати: щось гниє, щось ламається. А цю “Україну” 60 років тому виготовили й по сьогодні все гаразд. Велик незнищенний. З ним заїдеш в калюжу — висохне. Проїдеш по піску — ланцюг не зламається. А на нових, якщо не вимиєш пісок, все — мінус ланцюг. А це 4 тисячі», — коментує Христина.

Ще один плюс «України», що ніхто не хоче її красти. Велосипед не приймають у ломбарді. Тому безхатькам і наркозалежним він не цікавий.

«Я часто його залишаю непристебнутим у місті», — підсумовує мандрівниця.

Мріяв про незалежність України й велосипед «Україна»

1966 року ХВЗ випустив 10-мільйонний велосипед — це була модель «Україна» В-130, а 1979-го з конвеєра зійшов уже 20-мільйонний велосипед. На час розпаду СРСР ця цифра вже досягала 30 мільйонів. 

Якраз у той час харківʼянин Володимир Чистилін мріяв про ровер.

«Мене катав на “Україні” старший брат і його друзі. Дуже заздрив їм. Сам я навчився їздити років у 12 — брав у товариша з двору. Але продовжував мріяти про свій. І отак склалося, що вже років у 14-15 я ходив на свої перші майдани, там виступали “рухівці”, партії демократичного відродження. Я був дуже політично свідомим: у 1989-му одягнув значок із синьо-жовтим стягом. Похвалився про це в школі й мене вигнали. І я мріяв про незалежність України й про велосипед “Україна”. Чомусь інших велосипедів не розглядав», — розповідає 52-річний харківський громадський активіст і волонтер.

Володимир купив велосипед собі сам: за призові гроші за гру в шахи (грав за збірну країни, додав подарункові на дні народження). Коли 1991-го Україна стала незалежною, мрії юнака здійснилися:

«Це такий драйв, коли твоя юнацька свобода і свобода країни збігаються в часі».

Активіст зізнається, що на велосипеді їздив нечасто, в кінці 90-х продав його, бо були потрібні гроші.

До початку повномасштабного вторгнення «Україну» ще крутили з китайських деталей в єдиному цеху. Хоча серійне виробництво цих дорожніх велосипедів зупинилося у 2010-х роках через занепад заводу. На його місці зараз житловий квартал.  

У перші дні російського нападу Харків масовано бомбили. Чистилін вирішив, що зручніше пересуватися на велосипеді. І позичив його в сусідів. Це була «Україна».

«Я  взяв його в перший же день і їздив, хоча сніг лежав. Треба було максимально допомагати людям, і якби не “Україна”, її маневровість, то не уявляю, як би це стало можливим», — згадує він.

За кілька днів Володимир їхав центральною вулицею Сумською. Здавалося, Харків абсолютно спорожнів: ніде ні душі, ні авто.

«І я кайфував — я один, і їду посеред дороги — і це незвичне, прекрасне відчуття. А ще відчуття, ніби я один у місті. І тут наді мною летить літак — і з переляку мені здається, що ворожий пілот дивиться на мене, і я жертва, і він за мною полює. А звернути нікуди, і от таке метафоричне відчуття, що їхати лише вперед і сподіватись реально на Бога. І я молився, а пілот пролетів — і за мить десь бахнуло», — згадує Чистилін.

Впродовж двох років «Україною» він доставляв продукти й ліки,  їздив по місту комусь допомогти.

Раритетну «Україну» можна купити за 500 гривень

Наприкінці 2025 року ПрАТ «Харківський велосипедний завод» суд визнав банкрутом. Підприємство повністю припинило свою виробничу діяльність.

Зараз раритетні вживані моделі «України» можна купити на OLX від 500 гривень, новий (останніх років виробництва) на «Розетці╗ коштує від 4 до 7,5 тисяч. В описі зазначено:

«Маємо честь представити вам чудовий дорожній велосипед власного виробництва — національна гордість України!».

Велосипед справді став легендарним. Завдяки тому, що «Україну» виготовляли багато років і мільйонними тиражами, а також його зносостійкості, він зберігаються в багатьох родинах. 

«Україна» допомагає Україні

Олександру Каніболоцькому з Опішні велосипед дістався від покійного батька. Той купив його у 1980-х.

«Я забрав його, перебрав, пофарбував — і він як новенький», — каже пенсіонер і колишній водій молоковоза.

До повномасштабного вторгнення він відправляв посилки для військових, у 2022-му хотів піти воювати, але йому м’яко пояснили: вік не той. Олександр гарячково міркував: чим допомогти армії?

Щоб заспокоїтися, намотував кола велосипедом. І тут його осяяла думка: а якщо збирати кошти на велопробігах?

Дружина, син і донька були не в захваті: все-таки 62 роки, особливої фізичної підготовки нема. Але він все ж сів на велосипед і доїхав до Батурина — це 250 кілометрів. Тоді чоловік зібрав близько 12 тисяч гривень. А загалом за 4 роки з хвостиком йому задонатили 2 мільйони 700 тисяч гривень. Готівки він не бере, щоб не пліткували, що залишає щось собі. 

Їздить на підтримку армії чоловік у теплу пору року. Перед кожною мандрівкою старається владнати всі домашні справи: наприклад, посадити картоплю, а повернутися, коли треба сапати, щоб дружина не сердилася. Під час поїздок доводилося ночувати й у лікарні, і в будинку для літніх, і в прихистку для переселенців. А якось в Пирятині поліціянт дозволив заночувати у відділку. Вдруге, коли Олександр їхав через місто, вже запросив його на нічліг додому. 

За час пробігів він накачав м’язи, але занапастив шлунок. Та припиняти їздити не збирається. Зараз чоловік удома. Восени збирається поїхати до Одеси, потім на Запоріжжя та Волинь. Зараз збирає на це гроші у своїх соцмережах. На два тижні веловолонтерства потребує мінімум 15 тисяч гривень.